Травневий похід Боржавою: хмари, квіти та переоцінені сили
Боржава мені хребет знайомий, але в травні вперше тут. Гори зустріли хмарами, проводили сонцем. Сніжники, первоцвіти, накатані дороги, джипи, чайовня, пейзажі нереальні, наші переоцінені можливості, швидкі дні, повільні дні. І дуже дивне добирання в гори, яке переросло в окрему подорож й пригоду. Похід Карпатами багато з чого складається, насправді.
Боржава - відомий хребет у Карпатах. Там красиво й не потрібно під'їздів, можна стартувати прямо з залізничного вокзалу Воловця. Від Воловця до Межигір'я - майже 50 км. За похід пройшли два хребти й побували в Колочаві та на Синевірі.
Боржаву йшли спочатку швидко, потім повільно й в розвалочку, й це зовсім не дарма.
Боржава - відомий хребет у Карпатах. Там красиво й не потрібно під'їздів, можна стартувати прямо з залізничного вокзалу Воловця. Від Воловця до Межигір'я - майже 50 км. За похід пройшли два хребти й побували в Колочаві та на Синевірі.
Боржаву йшли спочатку швидко, потім повільно й в розвалочку, й це зовсім не дарма.
Маршрут видався такий:
1 день: від зал вокзалу Воловця до чайовні "Сур'я" під Гимбою, де верх підйомика. Відстань: 16 км, також 1283 м. набору висоти, 605 м - скид.
2 день: від чайовні до стоянки відразу за горою Кичера. Відстань: 10 км, 391 м. набору висоти, 389 м. - скид.
3 день: від Кичери до полонини Кука. Відстань: 11 км, 463 м. набору висоти, 480 м. - скид
4 день: від полонини Кука до Міжгір'я. Відстань: 11 км, 392 м. набору висоти, 1037 - скид.
ночівля на галявині перед містом.
Разом: 48 км., якщо вірити навігації.
Спорядження саме звичайне - для піших походів. З особливостей - не узяв фотік, тому усе наклацане на смартфон старенький, без фотоможливостей. Він і я старались як могли, але вище голови не стрибнеш. А от що порадувала - турбопічка на дровах, вперше пройшов похід з нею й мушу визнати, в лісових регіонах це вкрай корисна річ - швидко розгорається сильний вогонь, спрямований на казанок, обмежень для палтива практично немає.
Добирання з пригодами. Їхали в Карпати електричкою на Білу Церкву... Найближчий до гір напрямок, куди були квитки :-) Далі кілька нескладних логістичних маніпуляцій і один несподіваний провтик - й за півтори доби стартували з Воловця на Боржаву. Біла Церква це взагалі місто-лайфхак, якщо треба куди дістатись з Києва. Завдяки йому потрапляв до Херсона, Дніпропетровська, Львова, Хмельницького при повній відсутності квитків туди з Києва. Тепер от в Карпати "цілились" й купили квитки на Львів, звідки ніби як електричкою вже близько. Але в поїзд нас не пустили - ми з якимись не тими квитками прийшли й за дві хвилини зупинки не встигли знайти ті. Коротше - побували ще у Фастові, Козятині, Вінниці... й таки прибули в Воловець на добу пізніше очікуваного.
Наша зустріч з Карпатами - туман, холодний вітер, снігові замети й зледеніле волосся. Фото Боржави того дня, загалом, можна видавати за будь-який інший хребет в таких умовах:-) В цих заметілях виявили деякі риси туристів спортивних - намотали за день понад 15 км, набрали 1100 м. висоти й узяли вершину Великий Верх. Відчуття були, що ми десь на Півночі, а не в добрих й комфортних Карпатах.
Відразу від вокзалу стартує підйом на хребет попри стару сироварню та метеостанцію. Дорога накатана, у результаті важко збитись, але трохи багнюки в травні було. Найвища точка - Великий Верх. Вказівники пишуть про 14 км? й 1200 м набору висот з вокзалу. Травнева погода була паскудною, видимість відсутньою й зупинятись не хотілось, тому виперлись на гору за 3 переходи, з'їли по батончику за Вершину в тій білій холодній вітряній імлі й спустились до підйомника на Гимбі. Місце людне, зате є джерело і можна чудову каву з млинцями знайти в чайовні "Сур'я". Влітку сюди якось спускались, бо вода є. Зараз, у травні, сніг усюди, але тут менш вітряно якось
Наступного дня з недовірою сприймали пейзажі поміж хмарами - все чекали коли знову затягне й задме. Але, погода на деякий час увімкнула режим "літо" й почала вимальовувати сонячним промінням контури одягу на тілі. А ми увімкнули режим відпочинку й далі повільно рухались хребтом.
Що дивно - за тиждень з гаком походів не зустріли жодного крокуса. Зате в лісистій частині хребта схили вкриті килимами підсніжників - не звичних нам трилистих, а більш схожих на дзвіночки. Весна у горах - це красиво!
Четвертого дня проспали до обіду й спустились в Межигір'я, куди дорога через сусідню вершину Менчул з пейзажами на Боржаву.
Пісня Гадюкіних добре відображає настрій, коли в горах знаходишся й гірські красоти розглядаєш. Якось так люди зроблені, що нерівний горизонт їм в кайф, навіть якщо вже вкотре його бачиш. Гори, це не тільки еститичне задоволення - це ще й така незвична для міського жителя дикість, навколо все ж ліси й полонини, людей мало а до населенки йти і йти; гори це постійна боротьба за свій комфорт - з погодою, рельєфом, своїми слабостями, особливо коли автономно подорожуєш й живеш тут же. В цілому це красиве та ефекте поєднання вражень. Ну, так же відомо, що "парня в горы тяни - рискни... там поймёшь кто такой". То більше про високогір'я мова, але й до Карпат теж з повагою треба ставитись - теж можуть перевірку на міцність влаштувати. Сьогодні ж вони сонячні, милі і приємні. Як і людина поруч.
Спорядження саме звичайне - для піших походів. З особливостей - не узяв фотік, тому усе наклацане на смартфон старенький, без фотоможливостей. Він і я старались як могли, але вище голови не стрибнеш. А от що порадувала - турбопічка на дровах, вперше пройшов похід з нею й мушу визнати, в лісових регіонах це вкрай корисна річ - швидко розгорається сильний вогонь, спрямований на казанок, обмежень для палтива практично немає.
Добирання з пригодами. Їхали в Карпати електричкою на Білу Церкву... Найближчий до гір напрямок, куди були квитки :-) Далі кілька нескладних логістичних маніпуляцій і один несподіваний провтик - й за півтори доби стартували з Воловця на Боржаву. Біла Церква це взагалі місто-лайфхак, якщо треба куди дістатись з Києва. Завдяки йому потрапляв до Херсона, Дніпропетровська, Львова, Хмельницького при повній відсутності квитків туди з Києва. Тепер от в Карпати "цілились" й купили квитки на Львів, звідки ніби як електричкою вже близько. Але в поїзд нас не пустили - ми з якимись не тими квитками прийшли й за дві хвилини зупинки не встигли знайти ті. Коротше - побували ще у Фастові, Козятині, Вінниці... й таки прибули в Воловець на добу пізніше очікуваного.
"Туризм - чудовий спосіб перезимувати літо".
І весну. І навесні навідатись в літо - також.
Наша зустріч з Карпатами - туман, холодний вітер, снігові замети й зледеніле волосся. Фото Боржави того дня, загалом, можна видавати за будь-який інший хребет в таких умовах:-) В цих заметілях виявили деякі риси туристів спортивних - намотали за день понад 15 км, набрали 1100 м. висоти й узяли вершину Великий Верх. Відчуття були, що ми десь на Півночі, а не в добрих й комфортних Карпатах.
Відразу від вокзалу стартує підйом на хребет попри стару сироварню та метеостанцію. Дорога накатана, у результаті важко збитись, але трохи багнюки в травні було. Найвища точка - Великий Верх. Вказівники пишуть про 14 км? й 1200 м набору висот з вокзалу. Травнева погода була паскудною, видимість відсутньою й зупинятись не хотілось, тому виперлись на гору за 3 переходи, з'їли по батончику за Вершину в тій білій холодній вітряній імлі й спустились до підйомника на Гимбі. Місце людне, зате є джерело і можна чудову каву з млинцями знайти в чайовні "Сур'я". Влітку сюди якось спускались, бо вода є. Зараз, у травні, сніг усюди, але тут менш вітряно якось
Наступного дня з недовірою сприймали пейзажі поміж хмарами - все чекали коли знову затягне й задме. Але, погода на деякий час увімкнула режим "літо" й почала вимальовувати сонячним промінням контури одягу на тілі. А ми увімкнули режим відпочинку й далі повільно рухались хребтом.
Зима несподівано закінчилась й без лишніх прелюдій перейшла в літо. Тепер сонце покриває пестощами дещо незвикле до такої відвертої спеки тіло. Хребет ніби ожив - зарухались туристи й відпочивальники. Перші переважно вздовж хребта кілометри намотують, другі - впоперек рухаються, від підйомника на Гимбі до вершини й назад:-) Закружляли зверху парапланеристи - їхній швидкості здолання хребта можна тільки позаздрити, понеслись кудись "пачки" автомобілістів й мотоциклістів. Травневі в горах, загалом. Й ми зарухались - не дуже рано й не дуже швидко, але все ж. А от коли державні вихідні перейдуть в не менш державні будні - майже перестанемо зустрічати людей у горах. А безсоромна спека протриває аж до нашого спуску з Боржави.
Насправді, учора ми досить переоцінили свої сили й спорядження, тому сьогодні Юлі було погано й рухались повільно, не навантажувались.
Набрали висоту, обганяючи гуляк з фотіками, й знову вийшли на хребет. Далі йшли повільно, насолоджуючись пейзажами, фотографуючи на телефони та негодуючи при виді чиїхось слідів на "карнизах" уздовж гребня. Швидко йти все-одно не виходить, взуття Юлі почало всерйоз "адаптовуватись" до ноги, а тому далі розганятись не давало.
Дійшли до феншуйної стоянки за горою Кичера - яку я ще влітку придивився (за стояну певен, а от чи правильно запам'ятав назву гори - ні). Загалом, вийшов короткий перехід, км 10 за день десь, але ми не спішили. Та й місце кльові - ліс і квіти, сніжники невеликі і джерело, вид на гору з намету...
Наступного дня дійшли ще трохи - до полонини Кука, стоянку де я вже знав. Дорога красива - нарешті побачив ці місця не в тумані, відкрив багато нового 🙂
Наступного дня дійшли ще трохи - до полонини Кука, стоянку де я вже знав. Дорога красива - нарешті побачив ці місця не в тумані, відкрив багато нового 🙂
Влітку ці гори складені з чорниць, а в травні - трохи снігу, трохи стежок й безліч місця, де влітку будуть чорниці. Чи як тут кажуть - афини, яфини. Полонина Боржава - дуже "домашній" хребет. Сюди можна легко піднятись й звідси недалеко до населенки - майже звідусіль видно села унизу. На стоянках на хребті дрова часто десь пору, а стартувати на Боржаву можна стартувати відразу з залізничної станції Воловця. Висота хребта - до 1690 метрів на горі Стій. Заблукати влітку на стежці можна хіба якщо у вас є мапа не дуже відповідального видавництва, яка поведе вас на тупикові стежки й скелі. Так якогось разу й блукав на хребті. Якщо такої мапи нема, то просто йдеш собі широчезною дорогою, яка навряд чи дозволить заблукати. Ще в тумані можна кудись не туди звернути, але в нас якось не вийшло.
Пройшли й перевал Присліп, й гору Межипотоки й місце яке колись прийняли за перевал Присліп та де заночували, пообідали на невеликому "залишковому" озерці, де влітку мабуть болото. Звідти вже й до полонини Кука недалеко.
На полонині Кука - невелике місце під табір й вода не поруч, але якесь, красиве, чи що - зорі, гора. Натовп поляків на джипах приповз й не на довго переінакшив ідилію природи своїми здивованими обличчями й технікою, за якою малоприємний шум, запах, сліди. На щастя, швидко поїхали. \
На полонині Кука - невелике місце під табір й вода не поруч, але якесь, красиве, чи що - зорі, гора. Натовп поляків на джипах приповз й не на довго переінакшив ідилію природи своїми здивованими обличчями й технікою, за якою малоприємний шум, запах, сліди. На щастя, швидко поїхали. \
Нетривалий перехід за день був, але ми й не спішимо.
Четвертого дня проспали до обіду й спустились в Межигір'я, куди дорога через сусідню вершину Менчул з пейзажами на Боржаву.
"Сонечко зійшло і я з самого рана виліз на двір.
Хе-е-ей халі-галі!
Небо синє і на горизонті видно синьовір.
Хе-е-ей халі-галі!
Гори ж мої гори, ви серце моє,
Файно так же хочу заспівать є-є-є!
Тато, мамо йдіть сюда, давайте разом танцювать!"
На спуску зустріли захекану пару. Як потім виявиться, після походу вони підіймуть безглуздий срач про "атаки вовкособак".
На ніч зупинились перед Міжнір'ям на приємній галявині біля джерела. Метрів сто над річкою, берег якої вкрито сміття трохи більше ніж по самі вуха 🙂
На ніч зупинились перед Міжнір'ям на приємній галявині біля джерела. Метрів сто над річкою, берег якої вкрито сміття трохи більше ніж по самі вуха 🙂
Якось вдало після походу пісню Рокаш й Поповича прослухав, зачепилась, тепер крутиться:
"І в цимбали свої
сонце радісно б’є,
Едельвейсом цвіте
Закарпаття моє."
Після Межигір'я наш маршрут змінювався по кілька разів на день, в результаті чого ми побували в Колочаві, на озері Синевір та сходили зовсім новий для мене хребтик Кам'янка.
Інші розповіді про походи й подорожі в Карпати.
СХОДЖЕННЯ НА ЗИМОВИЙ ПЕТРОС
ПОХІД У ВІДДАЛЕНІ КАРПАТИ: РЛС ПАМІР ТА ГРИНЯВСЬКІ ГОРИ
НОВИЙ РІК НА КУКУЛІ - ЛЕГКИЙ ПОХІД В ЗИМОВІ ГОРИ