Кукул в березні: зимовий похід й чудові панорами

Кукул - невеликий хребет неподалік Ворохти, відомий купою колиб, чудовою панорамою на Чорногірський хребет й достатньою лайтовістю взимку. Останнє й спонукало вибратись в похід саме туди - щоб побачити красу зимових Карпат, пожити там, але не напрягатись щодо небезпек великих хребтів - лавин, карнизів, зледенілих схилів. Загалом - красивий і нескладний варіант для зимових походів.

Маршрут: Ворохта - село Воронєнко - власне хребет Кукул (полонини Буковинка, Григорівка, Середня, Кукул, Закукул, тобто окремі клаптики хребта мають свої назви) – село Завоєлля (там де КПП по дорозі з Ворохти на Заросляк) – розвилка де та дорога розпочинається. До Вороненко підскочили ранковим “раховозом”, а з розвилки “на Заросляк” застопили авто до Ворохти.

За три дні помірно суворих переходів пройшли 22 км снігами, якщо вірити мапі та вказівникам (й 35 км - якщо фітнес-трекеру:-), зробили дві ночівлі у колибах, побачили чудові краєвиди (ну, коли було щось видно) й насолодились абсолютно різноманітною погодою - від морозної сонячної днини до сильного вітру зі сніговою заметіллю. Все те, за що туристи і люблять Карпати :-) А ще -  познайомились з цікавими людьми, знайшли сліди якоїсь інтригуючої тваринки зранку, заново згадали якою цінністю можуть бути звичайні речі - ковток теплого чаю, цукерка, сухі шкарпетки..

Маршрут схематично накидав на мапі:

Це далеко не перший зимовий вихід в Карпати, до цього ходили в Горгани та Бескиди саме взимку. Тому й досвіду трохи є, й відчуття що зимові походи в кайф теж присутнє.

Склад групи: окремий прикол. Скількись там тижнів до вихідних купили з Юлею квитки на Ворохту (щоб були, в останні дні чорта з два щось купиш), а незадовго до походу впали на хвіст гурту з десятка наших друзів, які планували похід неподалік Вижниці. Так, це інший регіон, куди ми підтасували логістику й накупили різних квитків щоб дістатись. За два дні до походу поспілкувались про деякі орг моменти й вже готувались фоткати красоти Буковинки. Але. За день до походу гурт під різними приводами розбігся в різні боки й в похід ніхто не пішов. У результаті реалізували попередню задумку та сходили на Кукул. Вдвох. По дорозі жартували, фотографуючи безлюдні ліси й нехожені  сніги, що це будуть кадри типу “наш гурт в Карпатах.”

Спорядження: взимку у Карпатах до всього треба більш серйозно підходити, ніж в інші сезони, тому – кілька шарів одягу (включно з теплими куртками, запасними рукавицями, бахілами для взуття, бафіками щоб обличчя прикривати), “зшивка” з теплих спальників+”конденсатник”, додатковий каремат, термос, газовий пальник… Планували у колибах жити, яких на хребті вдосталь, але намет теж при собі – заблукати “при бажанні” всюди можна. Але спорядження – то навіть не пів справи, головне взимку в горах це поведінка й вміння створювати собі комфорт…

Ще у нас були  – трекінгова палиця з найближчого лісу, ЖПС з ненайкращого смартфону, роздрукована на принтері мапа, куплений на зал. вокзалі канцелярський ніж й мій рюкзак, який на свій 6-й рік вже почав розлітатись бо “тєжке життє” має. Снігоступів не брали, прикинувши, що навіть якщо все занесе снігом й доведеться постійно “тропити”, навряд чи то нас спинить, ще й на такій відстані до населенки

Їжа: звичайні походні страви з комбінації круп, сушених овочів, тушенки або ковбасив, хліб-сир-сало на перекуси, сухофрукти на “карманку”, по кілька цукерок на кожен прийом їжі. Все як завжди, загалом. Хіба сала трохи більше. Стильно запакованого в коробку з-під чаю

Похід. Метеорологи за два тижні до походу обіцяли до -15, й мало не екстрим в стилі Джека Лондона, а за тиждень до походу прогноз вже був до +12 й піших похід грозився перетворитись на "водний".

Морозно-сонячний початок походу

Реально ж: першого дня погода була більш ніж приємною – морозно, сонячно, але сніги не танули під ногами, дороги узагалі втрамбовані попередніми туристами, що дозволяло нам швидко пересуватись без різних снігоступів й лиж. На станції познайомились з самотнім мандрівником Валерою, та парою чуваків з санчатами, й наш підйом став сповненим теревенів та фоткання один одного. Маршрут непогано марковатий й заблукати складно, хоча  в одному місці таки спокусились на якусь несерйозну стежку, з якої потім тропили вгору на туж дорогу, якою йшли. Ну, це щоб зовсім однотипно не було .

Підйом на Кукул з Вороненко

За дві години, неспішно, піднялись до пейзажної лавки на стежці, й ще за дві години вийшли до колиб на полонині Григорівка - місці з фантастичними пейзажами, де й окопались на ніч. Об 11-й годині дня, чи не краса? Пара хлопців з Чернівців якраз з тієї колиби виходила   Валера на цьому шматку відірвався й повалив свою індивідуальну програму: пройти Кукул, переночувати під Говерлою й, якщо буде погода, зійти на ту зимову красуню. Ми ж весь вечір насолоджувлися видами на Говерлу та Петрос в різному освітленні, аж до заходу сонця. Суб”єктивно – види з полонини Григорівка одні з кращих в Карпатах.

Краєвиди з полонини Григорівка

Місце зручне ще й через колибу з добротною пічкою (коптить правда, але не такий капец, як оце бува). Усередині – кілька спальних “лав”, стіни в поліетилені, стіл з залишками їжі, трохи дров, сліди якогось святкування Нового Року, віконечко з краєвидом, й, цікавий бонус – зв”язок з 3G. Ні, вентиляції нема. Зате чомусь є пляшка з-під російського (!?) коньяку, яка своїми триколірними зірками виділялась поміж усіх тих банальних “Капітанів Морганів” та “Княгинин”… Навколо є ще якісь малоцікаві споруди.

Вдень відсипальсь й милувались. Вночі тільки перше. Вночі також приходила миша усередині й якісь тваринки на вулиці.

Колиба з пічкою на Кукулі

Колиба запам”яталась, мабуть нйсмачнішою кавою за останній час. У результаті з”явився рецепт чудової кави “Кукул”. Отже: херячиш по-снігу кілька годин, коли по стежці а коли й тропиш; можна з краєвидом й хорошою погодою а можна й нє; приходиш в якесь місце де комфортно (типу не дує, можна сісти, іноді тепліше ніж навколо), кип"ятиш воду (можна перед тим сніг розтопити, але з джерельною трохи краще), береш стік типу заварної "кави-по львівськи" (можна найдешевшої, можна найдорожчої - все-одно це одне й те саме, ніхто інший чомусь "типу заварну каву в одноразові стіки не пакує), але все ж не розчинної... можна мабуть і якусь іншу каву, як є; розводиш один стік кип"ятком в кришечці від термосу; решта додавати за бажанням. Вам сподобається!

Вечір у колибі з видом на Говерлу

Другогро дня гори злегка огризнулись. Ходили все ті ж чотири години, але тепер іноді по коліна чи пояс у снігу, а іноді на шаленому вітрі. Останні дув чи  не весь час, у результаті чого стежки замело й періодично губимо “тверду поверхню” під ногами. Це забирає багато сил і сповільнює рух. Більшість стежок все ж можна роздивитись за рахунок снігу іншого кольору, якому вітер не дає повністю покрити попередній сніг. Так і ходимо. Чомусь люблю відчувати суворість й велич природи :-) Деякий час, так точно.

Пройшли кілька полонин, намилувались пейзажами (красиво це мені, коли дуже сильний вітер сніги носить), насолодились здуваннями в місцях, коли стежка на самий хребет виходить й таки зійшли  на вершину Кукул й усі її не те щоб солідних 1590 м. висоти – думаючи про те, що влітку тут щось на зразок “приміського парку”, а зараз от тропимо крізь сніг й щось схоже на суворі гори. Десь тут також є укріплення й військовий цвинтар, але зараз якось не до пошуків “культпрограми” - зробили кілька селфі і йдемо далі. У лісі стежку знову можна легко роздивитись і йти з передчуттям світлого та теплого майбутнього, тобто - колиби неподалік. На полонині за Кукулом, де стоїть великий хрест, збоку й причаїлась цікава колиба, світле й тепле майбутнє в якій, правда, ще належало зробити :-)

Результат за день: 4 години ходу, пройдено 5 км по вказівниках та 8 км по трекеру, підкорена одна вершина і стільки ж традиційних "вершинних" шоколадок з цього приводу з'їли)))  

Перехід через Кукул

Колиба - простора, двокімната, з грибами-поличками, закопченою іконою, місцем для вогню і гарною (!) витяжкою, покоцаним прапором, косою (?) біля входу і двома харківськими пейзажними фотографами, які вже давно тут ходять й оце тільки прокинулись після учорашнього ломилова.Також запам”ятались реклямки “Їдла” та сміття з того ж “Їдла” поруч і сніг, який періодично проникав в колибу з різних сторін. Хлопці з Харкова потім здійснять кілометровий перехід до наступної полонини й замість Лазещини зійдуть в Ворохту, бо задовбаються з природою воювати – ми їх ще в пабі там зустрінемо. А згаданого кілька абзаців тому Валеру – вже в Києві на зал вокзалі.

Колиба на полонині Закукул й сліди незнайомої тваринки

За ніч колибу замело снігом

Під Колибою

Не зважаючи на завірюху і холод у колибі в нас було спекотно. Намет ставити обламались, але з врахуванням періодичних снігових задувань накрили ним зшивку. Вийшла спека, конденсат і піт, яким, як відомо, покриватись краще, ніж інеєм. Ви все ще думаєте, що в зимових походах спати холодно? Мусимо розчарувати

Вітер не стихав увесь вечір й усю ніч й заніс нам усі стежки, намів пристойно в колибу, а зверху по сіжому снігу, під самою колибою, ще й отой інтригуючий місцевий житель походив. Як підказали друзі в Ворохті – то був Борсук. На той момент, правда, ми сліди не впізнавала й з осторогою думали про маленького ведмедика. І великого, поруч, мабуть. 

Біла імла третього дня на Кукулі

Щоб повернутись на хребет з колиби, потрібно було скількись там сот метрів протропити на хребет вже по повному бездоріжжю, далі маршрут мав завернути в ліс, де менше вітру й, цілком можливо, що сніу. Загалом цей ранок запамятався як найбільш "північний" - коли навколо тільки сніг і незнайомі тварини. І ще оце чудове відчуття – коли біла імла навколо, ніц не видно й все таке нетипове та ефектне. Навіть коли не дуже приємно крізь те тропиш, орієнтуючись з компасом, все-одно природа вражає. Впродовж дня з цікавістю розглядали сліди оленів чи косуль, зайчика маленького, інших якихось тварин…

Настрій ранку - читати Джека Лондона.

Нет труда изнурительнее, чем прокладывать дорогу. На  каждом  шагу широкие плетеные лыжи проваливаются, и ноги уходят в снег по самое колено. Потом надо  осторожно  вытаскивать  ногу  -  отклонение  от  вертикали  на ничтожную долю дюйма грозит бедой, - пока поверхность лыжи не очистится от снега. Тогда шаг вперед - и  начинаешь  поднимать  другую  ногу,  тоже  по меньшей  мере  на  пол-ярда.  Кто  проделывает  это  впервые,  валится  от изнеможения через сто ярдов....

У  природы  много  способов  убедить человека в его смертности: непрерывное  чередование  приливов  и  отливов, ярость бури, ужасы землетрясения, громовые раскаты небесной артиллерии. Но всего  сильнее,   всего   сокрушительнее   -   Белое   Безмолвие   в   его бесстрастности. Ничто не шелохнется, небо ярко, как  отполированная  медь, малейший шепот кажется  святотатством,  и  человек  пугается  собственного голоса. Единственная частица живого, передвигающаяся по призрачной пустыне мертвого мира, он страшится своей дерзости, остро сознавая, что  он  всего лишь червь. Сами собой возникают  странные  мысли,  тайна  вселенной  ищет своего выражения.

Джек Лондон "Белое безмолвие"

Коли ходиш гуртом, то жодне бєзмолвіє тобі не загрожує, навіть коли гурт не те щоб дуже великий. Та й тропіння на Кукулі все ж не дуже схоже на оті яскраві описи з Аляски. Хоча, можливо, творчі новачки в походах були б і дещо іншої думки. В будь-якому випадку, зимова природа й, особливо, зимові Карпати, це дещо особливе, вражаюче, прекрасне в своїй суворості й ні на що більше в країні не схоже.

Далі буде!

А наш похід закінчувався. В лісі снігу вже було менше,  тому якось несподівано швидко зіскочили на КПП, де навіть грошей не взяли а лиш записали моє прізвище. Ще за перехід дійшли до траси на Ворохту, на чому наш невеликий зимовий похід почав перетворюватись на цивільний відпочинок у Ворохті.