пʼятниця, 26 грудня 2014 р.

Як козаки початок історії шукали: Мардін – місто зі східних казок.


Насолодившись сходом та заходом сонця у, мабуть, найвідомішому серед туристів місці Курдистану - на горі Немрут-Даг, прямуємо до столиці усіх курдів та кавунів - Діярбакиру. Сьогодні  на нас чекають величні п’ятикілометрові стіни історичного центру цього міста  збудовані в 5-му столітті з чорного базальту й збережені до нині в чудовому стані. А те що назва розповіді ні на мить не співпадає з планами на сьогодні? Ну на те воно й вільна подорож, щоб різноманітні випадковості періодично висловлювали власну думку щодо нашого маршруту.
11122497


На виїзді з Немрут-Дагу продовжуємо вдосконалювати автостопну майстерність. Якщо вчасно з’явитись в полі зору турків з не «по вінця» заповненим автомобілем, то можна виїхати й з тупикової дороги. Тут головне – не баритися, так як відразу після сходу сонця більшість «глядачів» роз’їжджаються з цього «кінотеатру» й далі до вечора вибратись стає складнувато. Перша ж пара на авто без вагань не відмовляється. Водії – чоловік з жінкою, щось схоже на сучасний «середній клас» великого міста (який не так вже відрізняється від країни до країни). Пара середнього віку, офісного вигляду, на хорошому авто і без лишніх запитань підкинула нас до необхідного місця – перехрестя дороги з Кяхти, де ми були учора на Діярбакир й відгалуження до Немрут-Дагу. Хочеться вірити, забезпечивши собі певний рівень достатку, люди на зразок наших водіїв, починають ширше цікавитись навколишнім й виділяти деякі вихідні для мандрівок своєю країною. Поспілкуватись особливо не вийшло, але турки з попередніх знайомств від Стамбула до Антепу  не виявляли особливого інтересу до навколишніх естетичних, культурних чи історичних цінностей. Неабиякий інтерес простежувався хіба до цінностей релігійних та відпочинкових.

Насолодившись запашним гарячим хлібом в невеликій пекарні в селі, й поснідавши в придорожній канаві, продовжуємо рух. Стопиться якось несподівано складно – водії то зупиняються, як завжди, але відповідь на звичні тицяння в карту з “магічним” вимовлянням назви міста тільки здивовано розводять руками, щось бельмечуть та й їдуть собі далі. Так ніби ми їх просимо до з Чернігова до Херсона підкинути... Чи то місцева вимова настільки сувора, що наш “акцент” не дуже розуміють? Так пройшла година, сонце давно перетворилось з ніжного на спекотне, а турки все розводять руками...

Щоб ми довго не сумували в стирчанні біля дороги, нашими намірами очікувано зацікавився дідусь з доброю посмішкою, проїжджаючий поруч на ішаку і чимось схожий на легендарного героя східних анекдотів Ходжу Насреддіна. Послухав він наші плани і, як справжній мандруючий мудрець-гуморист, розповів про розклад та ціну маршруток…  Подякували, але до уваги не взяли. Ще за півгодини ситуація дещо прояснилась – один з водіїв в своїй, пояснюючій безнадійність наших планів, промові, вимовив слово «Ферібот»… Так ось воно що! На цій дорозі є паром через водосховище, тому хоч вона на карті й намальована красиво – проїхати не просто, так як автівки й маршрутки під графік парому підлаштовуються.
11122417 11122419
Автостоп з Немрут-Дага і “Ходжа Насредін”

Знизавши плечима, переходимо на інший бік асфальту й їдемо в протилежному напрямі. «Попаслись» кілька хвилин в придорожньому інжирі за чиїмось парканом й вже невдовзі кряхтимо в старенькій розвалюшці до все тієї ж Кяхти. Сільський чоловічок за кермом навряд чи розуміє наші зацікавлені щодо свого сьогодення посмішки, але  усміхається від того не менш привітно та щиро. Повільно й з кількома зупинками, відкриваннями капоту та ударами по колесі доїхали таки до Кяхти – для цього авто, здається, кожен виїзд як подвиг. До Адьямана й стопити не довелось, не встигли дійти до хоч якогось виїзду, як нарисувався водій й сам запропонував до нього приєднатись, а в дорозі пригостив смачнючою пахлавою. “Антеп бахлава гюзель”  - не можемо не погодитись й відмовитись Коли сідали до нього, то впопихах забув уточнити, що «пара йок» й в кінці-кінців він не забув їх поклянчити. Цікава ментальність - добрі й щирі до гостей, допомагають багато, але нагоди “урвати” щось не пропустять,  якщо ж не “урвуть” -  не розчаруються.

Прокручую в голові різні варіанти, як тепер наш маршрут пролягатиме. Судячи з  мапи автодоріг, нам загрожує чимале коло в  кілька сотень кілометрів й чергові відвідини Урфи? Бажаний Діярбакир тепер якось не зовсім вписується в маршрут, але будемо подивитись що скажуть випадки – тут вони часто самі маршрути прокладають йі корегують, і це ще один привід мати хорошу карму.

На виїзді з Адьяману в напрямку Урфи достатньо довго залипаємо на автобусній зупинці в компанії проводжаючих студентку на автобус родичів. Вусаті, усміхнені дядечки в картатих сорочках й чорних штанях, вкриті темним, всеохоплюючим одягом жіночки проводжають таку ж вкриту дівчину з великою сумкою, по яких усюди й завжди можна ідентифікувати студентів. Нас пригощають молодими фісташками  в «м’яких обгортках» - це як «відсипати семок» по-курдськи, далі лузаємо насіння усією зупинкою. Садимо дівчину й ще декілька на автобус, водій якого здивовано поглядає на наше небажання їхати з ним й з полегшенням «розгортаємо» до гори великого пальця – без конкуренції завжди більше шансів на успіх. Час від часу зупиняються колоритні «типові курди»: з чорним кучерявим волоссям, смуглою шкірою, «орлиними» носами й хриплим гортанним голосом. У кількох з них  в салоні висів костюм у целофані – мабуть правила місцевого ділового етикету зобов’язують дотримуватись «фасону» навіть в умовах шаленої спеки. Можливо, вони покликані збалансувати зовнішнім виглядом вже відому нам місцеву необов’язковість?
11122421
Зупинка неподалік Адьямана.

Наступний водій, як потім виявилось, до необов’язкових не належав. Чим суттєво покращив уявлення про поведінкові аспекти місцевих й не менш суттєво підкорегував наші плани, ще засвітла завізши нас до…. Мардіна. Ось так ми догнали й перегнали нас же маршрут. Стіни Діярбакиру стали зовсім примарними, незважаючи на свій насичений чорний колір і чималу довжину.  

Водій виявився дуже приємним чоловіком, який активно допомагав нам увесь день. Завдяки йому ми подивились на величезну греблю водосховиша на Єфраті – відчувалось, що він не без гордості демонструє іноземцям досягнення своєї країни. Жестами розповів про свою роботу – якийсь бізнес, пов’язаний з вікнами. Чорна сорочка гармонувала з чорним авто, чорним волоссям, чорними окулярами й ненав’язливою посмішкою приємної людини. На пальці обручка – це дуже заспокоювало на тлі його активного сприяння нам, так ми менше переймались чи не почне щось вимагати у відповідь? Не почав. Зате подарував мені флакончик з парфумами, якими був забитий його бардачок. Хочеться вірити, парфуми подарував тому, що їх було багато під руками, а не через наш зовнішній вигляд – на цей момент йшов вже 11-й день з того часу, як ми покинули Київ. Незважаючи на уточнення, що це саме чоловічий аромат, в подальшому парфуми широко застосовувались усіма нами, незалежно від статі, в щоденних процедурах ранкового “намазу”, чи то вірніше, “напшику”. Той флакончик, наполовину використаний, до сих пір “живе” у клапані мого рюкзака в якості подорожнього парфума й систематично стає в пригоді.
 1112242411122425
Гребля ГЕС на Єфраті

Тим часом, за кілька годин й вже по знайомій дорозі, доїхали до Урфи, вкотре. Поки водій їздив по місту у справах, на годинку залипли в інтернет-клубі з метою, немало не багато, пошуку вписки на сьогодні. Тут і довелось переглянути думки щодо необов’язковості турків, так як рівно в домовлений час  знайомі чорні окуляри нарисувались в дверях. Вписку ми не знайшли. Водій заплатив за інтернет й навідріз відмовився щось слухати про нашу матеріальну самодостатність й бажання платити самим, така ось гостинність.

Швидке добирання на 300 кілометрів не по прямій стало можливим не тільки завдяки вродженій любові до швидкості східних чоловіків – не останню роль тут зіграла якість турецьких доріг. Що-що, а будувати хороші автобани турки вміють і люблять. Це дозволяє радіти майорінню турецьких прапорів поблизу будівництва “автобанів” українських – наприклад, червоний стяг з півмісяцем довго красувався  над будівництвом житомирської траси перед Євро 2012
.
Дорога з Урфи до Мардіну пролягає через пустелю паралельно сирійському кордону, й на нашій, достатньо свіжій мапі виглядала приблизно як “незрозуміло чи існує взагалі”. Реальність виявилось свіжішою за мапу -між цими містами пролягає новенький автобан. Вигляд навколишніх сіл, правда, вказує на те, що цивілізація сюди дійсно зовсім нещодавно добралась – невеликі купки глиняних будинків без комунікацій систематично проскакували за вікном.

В Мардіні же наш новий знайомий провів екскурсію до однієї з місцевих пам’яток – середньовічного медресе, з даху якого відкривається чудовий краєвид на місто й пустелю. Також зустрілись з весільною фотосесією, у результаті й ми й вони отримали позитивних “мавпочок” для власних пам’ятних фотографій. Розпрощались у центрі міста, завіривши курда, що нам знову потрібен інтернет для зв’язку з друзями, після чого все буде прекрасно. Знайшовши клуб, далі засіли за кауч-серфінг. Цього разу якийсь дядько з зазначеним в профілі знанням англійської щось написав нам у відповідь, подарувавши шанс на необов’язковість пошуку місця для намету вже зараз хост…
11122427
Під”їжджаємо до Мардіна

1112244011122442
11122447
На даху  медресе в Мардіні.

По телефону ні про що домовитись не змогли – англійською мови за вказаним в інтернеті номером ніхто не володів. Хто шукає той знаходить – з допомогою планшета знайшли необхідну вулицю, а з допомогою жестів і місцевих жителів знайшли необхідний будинок. Дзвонимо ще раз, вже з-під хати – наполегливі ми в пошуку вписки, особливо коли вже темно і йти далеко влом. Проходячий повз дідусь узяв у нас телефон й про щось поговорив з тим, хто був на іншому кінці «дроту». Підозрюю, це було щось типу  “Тут якісь дивні люди європейської зовнішності – чувак в шортах і дві панянки в, не повіриш, шароварах. Вони кумедно виглядають, незрозуміло що тут роблять, але шукають таку-то адресу. Був би я помолодше, я б приїхав за ними, незалежно від того, що вони шукають насправді”. Невдовзі нарисувався усміхнений бородань з пістолетом за поясом джинсів.

Пістолет якось насторожив, але пригадалось, що в описі на сайті щось про поліцію писало, тому заспокоїлись. Англійської, як виявилось, наш новий знайомий не розуміє. Загалом, передбачливо – без цієї галочки в профілі мало шансів, що якийсь іноземець зголоситься погостювати… Таки дійсно поліцейський. Пістолет за поясом наштовхує на думку, що конфлікт турків з курдами все ж далекий від завершення і робота в поліції в цьому регіоні зовсім не проста. Живе в трикімнатній квартирі з товаришем і має непогане почуття гумору, що особливо стало помітним, коли взяв до рук наш багатостраждальний україно-турецький розмовник й почав коментувати багаточисленні дурниці з нього. Житло – звичайне холостяцьке, з корисного там тільки гантелі. Товариш – теж поліцай, сирієць,  на тлі турків з курдами виглядає досить темношкірим, навчається десь у Стамбулі заочно і в його запитаннях нам простежується інтелект. З допомогою перекладача на смартфоні спілкувались відносно вільно й весело про все по трохи.

На певному етапі нам запропонували п’янку, після відмови від якої відправились спати в спеціально виділену для цього кімнату з ліжком і вагами на підлозі. Відмовились, звісно, від небажання вляпуватись в алкоголь з малознайомими східними чоловіками, проте сама пропозиція теж була швидше недолугою, ніж спокусливою – здійснювалась у  вигляді принесеної пляшки з горілкою, наповненої так на четверть. Розповідати про те, що в наших “суворих північних краях” п’янка це дещо іншого масштабу явище, не стали.

Перед сном зважились, раз трапилась нагода – Ленчік завдяки турецький нозі позаду неї на вагах заважила за двох, а я побачив 74 кг. Прокоментував би якось, але перед тим важився дуже давно, тому просто залишу як факт.
11122454
1112245111122464
Задоволені хостом обличчя, зважування по турецьки й дружній до бекпекерів генделик з краєвидом.
  
Хлоці здивувались, що ми втрьох спимо в одному ліжку, але ніяк прокоментували це – можливо через відсутність необхідного лексикону. А  зранку обережно й систематично заходили до кімнати за різними непотрібними речами й скривлено насолоджувались відсутністю ковдри на оголених жіночих ногах.

Після сніданку лахмачином - куди гострішим, ніж в Антепі, пішли оглядати місто. Вже на вулиці Віка сказала, що збентежений сирієць скромно пропонував цілуватись на кухні. Передивився зранку, мабуть.

Із задоволеними життям посмішками насуваємось на історичний центр Мардіна.


Марді́н - місто на південному сході Туреччини. Відоме архітектурними будівлями в арабському стилі, а також своїм розташуванням на скелястій місцевості з виглядом на північні рівнини Сирії. Має змішане населення, що складається з курдів, турків, ассирійців, арабів, вірмен.
Вікі

Мардін – місто до неможливості мальовниче, яке немовби зійшло зі сторінок арабських казок. За межами центральної вулиці тут мало що змінилось за останні кілька сотень років й можна насолодитись неповторною атмосферою справжнього Сходу. У списку найкраще збережених з часів середньовіччя міст місто займає другу позицію після Венеції. Мардін сьогоднішній – невеликий, з потоками яскравих та галасливих людей у центральній частині, спокоєм у кроці від центру, гамірною торгівлею у крамницях уздовж вулиць, колоритними мешканцями та туристами турецького “розливу”, поміж якими трапляються поодинокі європейські бекпекери. Сучасні автомобілі совають вперемішку з не дуже сучасними автомобілями, завантаженими чимось віслюками та усміхненими вершниками.  Усе це відбувається на тлі прикрашених різьбленням та побутовим колоритом старовинних кам’яних будинків, що обліпили схили високої гори. Навколо пустеля, а над усім цим зверху височіє старовинна фортеця. Десь так я собі й уявляв Багдад «часів» Шахерезади.

На прохладных открытых террасах

Чешут женщины золото кос,

Угощают подруг темноглазых

Имбирем и вареньем из роз.



Шейхи молятся, строги и хмуры,

И лежит перед ними Коран,

Где персидские миниатюры,

Словно бабочки сказочных стран.
М. Гумільов
 
11122457
1112252711122455
11122497
Мардін – шматочок стародавнього Сходу посеред пустелі.

Якщо відійти від центральної вулиці, то потрапляєш в хитросплетіння вузеньких вуличок між кількаповерховими будинками, де замурзана дітвора невеликими гуртами носиться вулицями та дахами, а на балконах сушаться килими й в’язки яскравих перців.  Вештатись цими вуличками – особливий, неповторний кайф. Піднявшись вузькими проходами догори – ближче до фортеці, можна помилуватись  панорамою міста під ногами та пустельними навколишніми рівнинами. Звідси відкривається вид на чималий шматок Месопотамії. До самої фортеці доступу немає, так як там до сих пір якийсь військових об’єкт.
11122495
Фотеця  до сих пір якусь оборонну функцію виконує.

Під фортецею розумієш, чому це місце обжите уже з шість тисяч років – вершина скелі відчутно підіймається над містом (скелі, знову ж – як у Кам’янці, але в кілька раз більші). А над навколишньою долиною укріплення здіймаються на добрий кілометр по вертикалі. Хочеш завоювати – спочатку спробуй дійти до міста, а краще подумай, чи хочеш його штурмувати, якщо сама назва “Мардін” на місцевих мовах означає “фортеця”? Тамерлан не зміг її узяти, кажуть. Ми не намагались.
11122512
1112248211122514
11122507
1112247411122476  
1112251511122523
11122508
Вузькі  й колоритні вулички старого міста.

Доводилось читати версію, що місто з’явилось відразу після Великого Потопу, але більш вірогідним є вік поселення в (всього лиш) шість тисяч років. Про давню історію міста відомо не багато й «легкодоступні» джерела плутаються в описах заснуванням міста та його населення, але можна припустити що місце грало важливу роль в різні епохи, в тому числі й в найдревніших. Домінуюча над рівниною фортеця не могла не бути привабним місцем для життя й ласим шматочком для завойовників. Та й домінувала ця фортеця не над абичим, а над самою Північною Месопотамією – місцем зародження древніх цивілізації, через яку, крім усього, пролягали важливі торговельні шляхи в різні історичні періоди. Великий Шовковий Шлях десь тут неподалік теж проходив, наприклад. Тому й чудово вписується це місце в наші пошуки «Колиски Цивілізації». До речі, в одній з медресе можна оглянути не мало не багато, слід пророка Мухамеда – натрапили на нього випадково і ми не відразу зрозуміли цінність артефакту.

За кілька тисяч років тут змінилось багато народів, держав, релігій й усі ці «хвилі» створили Мардін сучасний – багатонаціональний, яскравий, заворожуючий. Швендяючи вуличками, то й діло наштовхуєшся на символи різних епох та культур – старі християнські церкви, арабську в’язь на будинках, медресе, інтернет-клуби у закавулках і, звичайно, чудові оглядові місцинки які, подекуди, виявляються чиїмись дахами.

Мы будем слушать ветер горный
С высоких каменных террас.
Смотреть на город нам покорный.
На миру, живущий ради нас.
М. Гумільов.

З пошти нарешті відправили в Україну декілька листівок – одна з наших хороших звичок під час далеких подорожей. Несподіваний діалог у неті за кілька хвилин до відправлення листівок посприяв тому, що одна з них пішла дочікуватись свого часу в жовтій кімнаті, а не в тата на роботі. А ще на вулицях безліч знайомого з дитинства морозива “Панда”, в яку так приємно встромити язика у літню спеку.

В Україні Мардін устиг засвітитись як місце дії турецької мильної опери «Сила», яка розповідала про традиційні сімейні порядки, що збереглись в цьому районі й про те, як наполегливо ті порядки псують людські долі. Завдяки серіалу про це місто була в курсі, в тому числі, моя мама – тому відносно спокійно сприйняла бажання туди потрапити. Знає ж по кіно, що там красиво.
11122466
Дахи Мардіна – тут, історично, відбувється багато цікавого

1112253311122471
Гуляючи містом й милуючись архітектурою, можна наштовхнутись на відбиток ніг самого пророка Мохамеда.

Здалось, у Мардіні достатньо гостей – переважно, своїх же, «східних». Гадаю, з новим автобаном потік розшириться, в тому числі й за рахунок іноземців – тому я як дійсно екзотичний і красивий регіон. Інфраструктура туристична теж поступово з’являється - в дворах періодично натикались на гест-хауси, а на центральній вулиці на ресторанчики. В одному з них залишили свої рюкзаки на час прогулянки. Ціни у центрі дещо вищі, ніж в середньому по Курдистану. Зате у кав’ярнях знаходились нові слова в меню, наприклад мірра – надзвичайно гірка й міцна кава, яка розливалась маленькими порціями в невеликі піалки. Чим далі на схід у Туреччині – тим спекотніше, пустельніше, а кава міцніша. Зерна кави для мірри двічі поспіль підсмажують, за тим товчуть в дерев’яній ступці дещо грубіше звичайного, а потім декілька раз (традиційно – сім) варять в поступово меншаючих заварниках з носиком, щоразу зливаючи рідину для наступної варки й залишаючи осад. Таке собі еспрессо в крайній його формі. Традиційний напій саме цього регіону – Південно-Східної Туреччини. Смак на любителя, звісно.

Нагулявшись вдосталь Мардіном, забираємо рюкзаки з генделика з міррою та усміхненими підлітками, що плутаються в рахунках й чимчикуємо до виїзду з міста. У Мардіні ми побували в арабській казці, наступна наша ціль – печерне місто Хасанкейф на берегах Тігра, до якого проте, навряд чи встигнемо сьогодні. На ніч зупинимось десь в околицях Мідьята - за 60 км від Мардіна, а зранку рушимо у Хасанкейф.