четвер, 16 січня 2014 р.

Як козаки початок історії шукали: Газіантеп, ворота Сходу.

Розпочалась автостопна частина подорожі. Рухаємось до міста з довгою і незвичною назвою –  Газіантеп. Хоча воно є одним з найбільших у Туреччині, в Україні про нього мало що відомо – так як не туристичне зовсім. На мапі це “десь ближче до Сірії”, восени там опинився Артем Мілевський –  от і всі асоціації, мабуть. На нашому маршруті Газіантепу відведена роль воріт – до древніх цивілізацій, сучасної екзотики й наших пригод у Східній Туреччині. Поїхали!

Газіантеп




"Прелюдія" до подорожі відверто затягнулась. Тиждень тому покинули Київ, три дні тому покинули Україну й до сих пір наглим чином користуємось турецькою гостинністю в Адані - пора вже й згадувати мету нашої експедиції, змінити ліжка на намети, залишати це місто й рухатись далі на Схід. Саме з такими героїчними думками прокинулись в 12 годин ранку.... "Кузен" вже сидить “напоготові”. Провели ревізію речей, насамперед "кухонної їх частини - їжа, як не крути, є необхідною умовою задоволення від будь-яких мандрів. В Адані до запасів додалась невелика кількістю місцевої їжі: рис, екзотична крупа «булгур» (подрібнене пропарене зерно, яке швидко готується), чай та скількись там солодощів. Все це "приєдналось" до захоплених з України гречки, сухого м’яса та невеликої кількості сала – й разом склали основу нашого «мобільного» раціону. Хліб, фрукти, овочі та різні місцеві смаколики планувалось купувати на місцях, а кулінарити вечорами на бензиновому пальнику (бензин для нього у кількості літра купили на найближчій заправці -не без здивування з боку працівників). 

Зібрались, запакувались, зробили чергову невдалу спробу пригостити турка українською їжею і подались шукати щастя на незнаних досі східних шляхах. Кузен вивіз за місто на трасу в напрямі Газіантепа (по дорозі проїхавши повз той відомий римський міст, про існування якого нічого не знали аборигени), пообіймав на дорожку (мабуть перехрестився він в душі-як не як три дні від нас не відходив) і подався кудись за межі поля зору й осяжного майбутнього.

Стоп! Старт. 
Спиняли машини відсили хвилини дві... Одна з перших же автівок з двома "діловими" пацанами підхопила й відвезла... не те щоб світ за очі - метрів на 100 від попередньої «локації», де усі хором засіли чекати чогось на заправці. "Ділові" пацани постійно з кимось говорили по телефону, частенькоп вимовляючи «пара» - гроші, а один щось розповідав про бізнес з виробництва одягу (наскільки ми зрозуміли з його жестикуляції, урізноманітненої  кількома “типовими” фразами на англійській). Ми їм теж активно жестикулювали, поступово усвідомлюючи, наскільки корисною є популярна серед туристів гра в “кродила”. Пригостили водою - в цих краях завдяки клімату її п’ють дуже багато. Вода на смак противна і вживати її можливо виключно в дуже охолодженому стані – тому місцеві купують переважно невеличкі пляшечки прямо з холодильника, відразу їх опорожнюють і частенько зкручують їх в руках до тріску (як ми повітряні кульки)..

Після того, як ми з півгодини полюбувались одне одним на лавочці, турки якогось дива вирішили повернутись до Адани, сказавши, що підберуть нас на зворотному шляху за годину… Аякже! Дочікуватись непевних ділків, ясне діло, не стали.

Стоплю тепер я. Невдало: хвилин 10 стовбичивв без результатів (в цій країні це не такий вже короткий час на жвавому автошляху), після чого передав "естафету" в симпатичні жіночі руки, пальці та посмішки. Все-таки дівчатам турки спиняються куди охочіше, ніж чоловіками – Ленчік видала "майстер-клас" з автостопу й одним махом спинила старезний “фіат” з двома усміхненими обличчями відразу до Газіантепу. Надалі ми експериментували менше: дівчата машини спиняли, а я спілкувався з водіями - тицяв пальцями в карту, намагаючись вимовити назви населених пунктів в поєднанні з чарівною фразою “пара йог” (“без грошей”) .

Спілкування в Туреччині – це окреме задоволення, що потребує чималої винахідливості, так як рідко хто з турків чи курдів володіє хоч якимись іноземними мовами далі кількох відомих в усьому світі фраз на зразок „ве а ю фром?”. Тому надзвичайно корисним буде хороший розмовник та десятка два завчених фраз на турецькій мові, якими можна розповісти хто ви, звідки й чого хочете. В нашому випадку найбільш часто вживаною була фраза «пара йог» (без грошей) – її потрібно знати будь-якому автостопщику, так як вона дозволяє відрізати абсолютно необов’язкові питання щодо оплати за проїзд з боку водія.

Все це ми дізнались шляхом експериментальним: турецьку мову вчили методом «занурення», поступово освоюючи найбільш необхідні слова. А корисність нормального розмовника зрозуміли, покористувавшись деякий час розмовником нашим. Хочеться подивитись на людину, яка його складала: розмовник сповнений величезною кількістю непотрібних слів, при цьому реально необхідних в дорозі фраз зрозумілою мовою там мінімум! Але й позитивна сторона у цьому присутня: на весь шлях був запас «логічних головоломок»: як поговорити з турками про їжу, якщо в розмовнику представлено виключно назви українських страв й повністю відсутні місцеві продукти? Чи: в яких випадках в Туреччині можна вжити фразу «з якого вокзалу відправляється потяг до Києва?». Інколи турки гортали його, сміялись з чогось в процесі й зауважували щось типу «так у нас взагалі не говорять»…

Зате у нас була хороша мапа: завдяки друзям отримали детальну „хенд-мейд” мапу автомобільних шляхів, зроблену кілька років назад для подібної подорожі Курдистаном. Українські магазини пропонують, нажаль, карти Туреччини для дещо іншого типу туристів – тому Аданою, де стартувала подорож, вони закінчуються, не відображаючи східну частину країни. Нас же тягне в віддалені закуточки...

Отже, рухаємось на Схід в компанії двох колоритних турків і намагаємось спілкуватись, поповнюючи тим самим свій особистий «внутрішній» розмовник. Найперші слова, що видались нам важливими, це назви наших «посад» один відносно одного. У гурті двох симпатичних дівчат, наступним же питанням, після знайомства, майже завжди було зацікавленість їхнім сімейним положенням. Підвищений інтерес доводилось відчувати постійно, тому була приготована “легенда”, згідно якої одна моя супутниця є молодшою (чи старшою) сестрою, а інша – нареченою. Це дозволяло уникнути численних додаткових запитань та залицянь. А питання задаються не тільки вербально - потерті між собою вказівні пальці різних рук символізують родинні зв'язки й по суті є питанням "хто вони тобі, правда родичі"?

От і з цими дядьками активно жестикулюємо – так як „інгліша” нуль у них. Імена типові: Хасан та Осман. Хасан багато сміється, жестикулює і хвалиться своєю п’ятіркою дітей, Осман помовчує та посміхається. На вигляд і на запах – сільські мешканці, можливо тваринництво. Зате не без почуття прекрасного: кілька раз спеціально для нас зупинялись у місцях з чудовими краєвидами. „Гюзель Туркей” – кричав Хасан, піднімаючи до гори засмаглі руки, й оглядаючи чергову величезну напівпустельну долину, вкриту нитками доріг й різнокольоровими квадратиками полів та садів. Фразочку цю, що в перекладі значить „Туреччина прекрасна”, ми зачепили й говорили майже усім наступним водіям  – їм завжди подобалось. Поступово виявилось, що слово „гюзель” чудово підходить для виразу задоволення взагалі чим-небудь – будь то гарний краєвид, смачна їжа чи красива дівчина (популярні „розмовотворчі” моменти). 

Анатолія

1112276
1112279

Гори Нур

Анатолія, Нур
Краєвиди Східної Анатолії

Оглядових місць, з яких відкривались масштабні панорами, по дорозі вистачало. Відразу за Аданою місцевість суттєво погористішала й раз за разом дорога переходила в серпантин й підіймалась на перевали. Потім дізнався, що ця гориста місцевість називається „Нур” чи „Аманос” й має висоти до 2240 м. Гори у нас завжди позитивні емоції викликають – тому попри розмову насолоджуємось пейзажами за вікном. Таке вже туристська світобачення, помічаючи солідну горбистість – уявляти себе там, виглядати нитки маршрутів, підйоми на вершини, місця стоянок і краєвидів. Але цього разу ми долаємо перевали в інший спосіб - на авто з двома приємними турками.

Відразу за Аданою на горі вздовж траси промайнули руїни фортеці. Оглядаємо в прискореному режимі „проїжджаючи поруч”. Зупинятись на довго не ризикнули – дуже вже хочеться від Адани подалі заїхати, щоб старт подорожі нарешті вважати відбувшимся. Нашвидкоруч ідентифікую фортецю як "щось, схоже на часи хрестоносців". Місцевим, здається, до неї діла немає взагалі – просто не помічають. Цю рису спостерігав ще два роки тому в Каппадокії – до пам’яток не мусульманської культури турки ставляться достатньо байдуже, цінністю для них вони є виключно у випадку популярності серед туристів й прибутковості. Але така риса для багатьох „місцевих” у різних країнах характерна - в Україні теж не раз спостерігав як кияни (львів'яни, кам'янчани...) мало цікавляться навколишніми пам'ятками історії чи культури, подекуди взагалі не розуміючи, що захопливого в тому знаходять туристи. Фортеця ж ця називалась “зміїним замком”, була збудована одним з вірменських правителів у 12 ст. й, судячи з усього, зблизька є достатньо вражаючою.

„Наші” турки фортецю теж не помітили, зате належну гостинністю виявили: пригостили кебабом, як водиться – розпитали про сімейний стан, а через деякий час Хасан запросив до себе у гості на ніч, видзвонивши спеціально для цього якогось ледь російськомовного друга у Стамбулі. Думка про п’ятеро дітей та супроводжуючий їх штат мам, тіток і бабусь не радувала, але (почухавши потилиці і оцінивши ризики) погодились – так як на даний час жити нам особливо не було де. Турецька гостинність, як вона є? – „будем посмотреть”.

Ґазіантеп – місто на півдні Туреччини, є одним з найдавніших населених міст на планеті. Населення - 1,376,352 (станом на 2011 рік). Місто є шостим за розміром містом Туреччини та найбільшим у регіоні Південно-Східна Анатолія, відоме виробництвом фабричних килимів.
Вікі

Газіантеп виявився чималим містом. Відразу впали до ока солідні квартали старовинних будівель, над якими височіла середньовічна (?) фортеця. Так як жодної „спокусливої” інформації про це місто перед поїздкою не трапилось (окрім згадок про великий музей мозаїк), до приїзду воно сприймалось виключно як перевалочний пункт на нашому шляху пошуку „колиски цивілізації” (яка орієнтовно знаходилась десь на схід від нього). Тим приємніше виявилось блукати старовинними вуличками й оглядати солідні фортифікації на вершині чималого пагорба. Оглядали знизу – так як сама фортеця закрита на реконструкцію. Поруч крутиться англомовна охорона – що теж порадувало після дня активної жестикуляції.

Екскурсія була дуже оглядовою – день близився до завершення й логічно було б починати уже рухатись в напрямку житла нашого гостинного друга. Але в цей момент турецька гостинність продемонструвала свою іншу сторону: "добродушний" Хасан на цей момент уже з усіма попрощався й поїхав світ за очі, залишивши "доглядати" нас небагатослівного Османа. Осман, в свою чергу, при згадках про розмову з Хасаном щодо ночівлі брався за голову й бурмотів їм’я останнього в перемішку з якимись „незлими, тихими словами”. Англомовний охоронець при спробах перекласти цікавлячі нас речі англомовність втрачав і терміново починав нічого не розуміти. Проте, просто залишити нас щось Осману не дозволяло – на дівчат не дуже заглядав, тому, можна припустити, що совість чи виховання (або якісь інші соціокультурні заморочки). Розважав як умів – чомусь привіз до Луна-Парку (невже у нього теж є купа дітей і, звикши бавити їх, думає що туристам потрібно те ж саме?) та до великого торгового центру... Позитивним наслідком цього став вай-фай у генделику поруч і зв’язок з хлопчиною, який свого часу був погодився прийняти нас на ніч через „кауч-серфінг”. Оскільки ми завбачливо його не попередили про себе, в цей час, як і водиться, виявився у Стамбулі, але обіцяв допомогти... Ну що ж, вперше випробовуємо в чудову технологію місцевої подорож по типу „розслабтесь й очікуйте вирішення проблеми”. Допомогло. За півгодини прощаємось з Османом (ще один турок „перехрестився”?) й нас везе нічним містом новий друг…

Новий турок виявився навдивовижу приємним, усміхненим і жодного слова іноземними мовами не розумів. Це не завадило йому чудово розуміти наші бажання. Тепер знаємо, що у Газіантепі найсмачніша в Туреччині пахлава («бахлава» - по місцевому). Кожна жаба своє болото хвалить? – та ні, про «гюзель Антеп бахлава» нам ще не раз довелось чути. І згадувати. Кафешку теж розрекламував як «з найкращою в місті пахлавою». Далі ми нарешті дізнались, як її потрібно правильно вживати. Після здивованого спостерігання за нашими «розправами» з цим наїдком за допомогою вилки й відламування шматочків, провів «майстер-клас» Як виявилось, пахлаву потрібно перевертати вкритим медом низом шматочка до піднебіння й стискати у роті повністю – так смак виходить більш насичений та гармонічний. Місцевий хіт – пахлава з фісташками. Взагалі у них тут все з фісташками – морозиво, солодощі, напої, замість насіння на ходу «лузають». І, так - турки хронічно не дозволяють нам за себе платити…. 

Бахлава, Газіантеп
image
Гюзель Антеп Бахлава

Звати нашого «хоста», здається, Фуат – працює інженером з прокладання міських комунікацій і виявився єдиним за кілька тижнів турком, в домі якого були книги. Професійні, але все ж. Читання, здалось, не дуже популярне заняття в цій країні. Квартирка невелика – усього дві кімнати й невелика ванна, яка викликала хвилю посмішок з нашого боку, так як була майже повністю рожевою і з рожевими «девайсами», а біля дзеркала поміж іншими численними «знаряддями краси» красувались щипчики для брів. Дещо незвично для суворого чоловіка з майже будівельною спеціальністю.. Чи турецькі інженери не такі суворі, чи то ми вже занадто до дорожнього способу життя звикли, але це все якось розчулювало. 

Газіантеп,хост
1112288

Газіантеп, хост
1112290
Газіантеп зустрів комфортом, кольорами і усміхненим турком

Спілкувались переважно через «Гугл Перекладач». Фуат переймався, чи не потрібно нам чого, радив бути обережними, так як «не всі турки такі добрі, як він», вболівав за «Галатасарай» й опівночі пригощав кавою по-турецьки – міцною й зі склянкою води. А після того, як усі повкладались, засів за активну переписку із смаглявою кралею у Фейсбуці й за годинку кудись подався. Відбій. Зранку ж, не встигли ще як слід прокинутись, приготував щось типу середземноморського сніданку «жіноча радість» (чай, хліб, сир, оливки, помідори,омлет, варення). Дівчата оцінили й Ленчік навіть кинула комент, що «за такого вийшла б заміж». В подальші дні здалось, що такий сніданок в регіоні є більш-менш типовим
.
Сніданок мусить бути легким і повітряним, танути в писку, розтікатись по яснах і не застрягати в зубах. А з першим ковтком кави розлитись устами, як пісня гуцулки над зеленим плаєм.
Юрій Винничук «Груші в тісті»

Розпрощались й оглядаємо місто. Місцеві називають його за звичкою «Антеп». Частина «Газі» (хоробрий) з’явилась у 1921 році, щоб увіковічнити заслуги мешканців міста під час війни з французькими військами напередодні. Антеп став першим дійсно древнім містом на нашому шляху. Стенди поруч із фортецею пишуть, що перше поселення з”явилось тут ще 3600 років до н.е… Сліди того - чималі нори печерних жителів в фортечному пагорбі. Далі тут відзначились усі великі древні цивілізації регіону – аккадці, хетти, урарту, ассирійці, вавилоняни, перси, македонці, парфяни, вірмени, римляни, візантійці, про що свідчили розповіді на інформаційних стендах навколо фортеці. Колиска цивілізації все наближається: Межиріччя Тигру та Євфрату вже зовсім поруч, і це відчувається - багатством і древністю історії побачених міст … 

Газіантеп,фортеця
Фортеця у Антепі

Газіантеп, Лахмачин
11122119  
11122931112291
“Лахмачини” під фортецею і вулички старого міста

Антеп відомий музеєм мозаїк – не просто величезним, а найбільшим у світі. По суті, це був єдиний об’єкт, про який ми знали до потрапляння в місто і тим самим - найбільш очікуваний. Йдемо шукати – як не як «маст сі плейс». В «сторожці» фортеці місцеві працівники туристичної індустрії намалювали нам щось типу схеми руху з орієнтирами - йдучи за нею, швидко знайшли невеличкий музейчик з кав’ярнею в затишному дворику. Оглянули: поміж великої кількості артефактів різних часів і різних народів трапились вироби з кісток тієї древньої цивілізації десятитисячної давності, яка претендує на роль першої, яку так хотілось побачити на власні очі. А ще багато зброї, прикрас, монет, предметів побуту (включно з римськими фалоімітаторами) різних часів – музей усього древнього, одним словом.

Розповідаю дівчатам про імперії хеттів та урарту: коли відвідані міста вириваються в уяві з сучасної мапи автомобільних доріг й опиняються в оточенні народів і подій багатотисячолітньої давності, подорож сприймається дещо цікавіше. Тут же у дворику скуштували чудової місцевої кави з фісташковим маслом й помилувались. численними зображеннями відомих на весь світ мозаїк на стінах та сувенірах. Самих же мозаїк у музеї не було…. 

Газіантеп

Газіантеп, музей
11122109

Газіантеп
Артефакти древніх цивілізацій Сходу, деяким з них 8-9 тис. років

Музей хороший, але не той. Шукаємо далі. Знаходимо ще один музей - з якимись залізяками, теж не те. Далі трапився музей археологічний - мабуть цікавий, але зачинений. Починаємо шукати дорогу «язиком» - місцеві головою кивають, але вказуть усі у різні боки. Змінюємо технологію пошуку на більш «технологічну»: знайшли вай-фай, вкотре прочитали в неті який цей музей цікавий та вартий уваги, відшукали місцевий сайт типу «Музеї Туреччини», де підглянули детальну карту музею і координати для навігатора. Все ж очевидно – скоро там будемо) З ентузіазмом рухаємось в необхідному напрямі. З такого приводу навігатор на планшеті прокинувся й почав нас бачити: в Україні він це поганенько робив (невже тут супутники краще працюють, оскільки гарячі точки поруч?) За деякий час вийшли чітко на вказане місце і… опинились в невеликому торговому центрі. Музеєм і не пахло. Отакої! Турецькі музеї настільки суворі… Залишили його для наступного разу. А наступний раз хочеться, щоб був – місто хороше тому що.

Газіантеп
Сучасна частина Антепу

Газіантеп
11122127
Відпочинок  й “мавпочки” для фото місцевих

Газіантеп
Як і усюди в Туреччині, місто-базар

Газіантеп
Сучасний стріт-арт тут теж водиться

Сучасний Антеп - дивна суміш нового і старого, «Багдад, де все спокійно» і «Лас-Вегас» в одному обличчі. Високі будинки в неонових вивісках й скляні торговельно-розважальні центри на широких вулицях поєднуються тут з мечетями й схожими на середньовічні халупками, поруч з якими порпається в глині замурзана дітвора. Миле й приємне старе місто та бурхлива решта. Також, Антеп - це смачна місцева страва «Лахмачин (піцоподібне щось: типу лаваша, вкритого сумішшю різних овочів; продається в звичайних булочних). І це нова Вікина радість – яскраві шаровари з квіточками, які знайшли в одному з магазинів центральної частини міста, яка вдень нагадує суцільний ринок.

Увібравши в себе усі позитивні залишкові враження від цього чудового міста, продовжуємо рухатись в «глибини» Туреччини: наступна наша ціль – місто ШанліУрфа, одне з найдревніших у світі...