Як козаки початок історії шукали: Немрут-Даг – загублене святилище

Немрут-Даг є достатньо відомим, але від того не менш вражаючим місцем. Святилище у формі насипної піраміди з терасами, на яких розмістились величні скульптури древніх богів, розташувалось  поміж суворих хребтів в глибині Таврійських гір. Про існування грандіозних руїн  на  висоті понад дві тисячі метрів, людство не підозрювало майже дві тисячі років - віднайшли цю красу тільки у кінці ХІХ ст. День Незалежності цього року розпочався поруч із одним забутим храмом (Гебеклі-Тепе), а завершити його планувалось біля іншого, на десять тисяч років молодшого – Немрут-Дага… 

На виїзді з Урфи стопиться якось важкувато: зупиняються, як і водиться, часто, але їдуь усі кудись не туди. Складнощі долаємо за допомогою кількох літр випитого айрану й картонки з написом „Адьяман”. Розпиття айрану „закликає” необхідних водіїв за тим же алгоритмом, що у курців запалена цигарка – відволікання на сторонню справу сприяє пожвавленню стопу; а картонка „фільтрує” усіх доброзичливців, які не їдуть в потрібний нам Адьяман. Взагалі, він нам не дуже то й потрібен, але назва працює орієнтиром – це найближче велике місто до Немрут-Дага. „Антикризова” картонка спрацьовує – дуже швидко зупиняється вантажівка до Адьямана...

Автостоп до Адьямана

Наступний водій показав нам – не варто розслаблятись від великої кількості хороших людей. Спочатку „звична програма” турецької гостинності з частуванням чаєм, водою, насінням. Переїжджаючи Євфрат, зупинились й „омили” ноги – дівчата по кісточки, чоловіки по шию. Вода навдивовижу прозора, блакитна й холодна – немов у гірських озерах, протікає поміж високих скелястих берегів. Красиво, одним словом. Далі водій почав вести себе дещо дивно – попросив двох з нас перебратись в кузов, аргументуючи тим, щоб „трафік полісі” не помітила. Тоді це дивним не здалось, ми особливо й не сперечались – правила перевезень пасажирів вантажівками в Туреччині нам не дуже знайомі, та й контролю над ситуацією це не позбавляло. З кузова можна було насолодитись проповзаючою праворуч панорамою водосховища Ататюрка.

 
 

Водосховище Ататюрка й кузов вантажівки.

Через деякий час знову перебрались до кабіни – водій видзвонив якогось російськомовного друга, який розказував які дівчата гарні і який водій кльовий хлопець. Загалом, не вперше – по ходу на сході Туреччини в багатьох є красномовний російськомовний друг з досвідом роботи в Антальї. Далі друг з телефону розповів про те, що друг-водій хоче з’їздити зустріти сонце на Немруті разом з нами. Ну, нам краще – менше клопоту з транспортом. Турок правда, стурбований тим, що на Немруті „соджук” – холодно, а спати в „чадирах” – наметах, „не гюзель” зовсім. Нам же оце їхнє холодно, яке має бути у горах, після кількох днів у пустелі, видається блаженством. Пояснюємо, що країна у нас, в принципі, „соджук”, тому ми суворі північні варвари й холодів не боїмося. Їдемо..

Холодний і повноводний Єфрат

Постійно обіцяючи завезти на Немрут, водій поїхав якимись красивими “забитими” високогірними манівцями через мармуровий кар’єр, де йому у кузов „відсипали” солідний кавалок мармуру. Після чого, за сьогоднішньою звичкою – я з Ленчіком також перемістились до кузова...

 

Гірські манівці

Сутеніло. В якийсь момент машина зупинилась. За кілька хвилин вирішив вилізти з кузова й перевірити стан справ в кабіні – а там водій відверто намагався «спокусити» Віку, „вихваляючись” своїми геніталіями… Німа сцена. Швидко розпрощались: водій поїхав геть, а ми картали себе, що можна було б й раніше помітити його підозрілість… Що цікаво, намагався саме спокусити – так як агресії з його боку не було (ще не було?). Судячи з усього – сприйняв її за дівчину легкої поведінки й щиро був переконаний, що вона відразу має в захопленні „припасти до ніг”, як тільки він зніме штани...  Загалом, отримали серйозний привід порозмірковувати про ставлення східних чоловіків до європейських (зокрема, слов’янських) жінок. Турки дійсно сприймають такі безневинності, як вільні подорожі, вільне спілкування й футболки з коротким рукавом за ознаку легкої поведінки? Або ж місцеві й не дуже освічені чоловіки наслухались утворюючих стереотипи легенд про відпочинок слов’янок в Антальї? – а вони ж там без чоловіків в бари й на дискотеки ходять, і купальники носять... зовсім “падші”, тобто. Така от відмінність світоглядів виходить.

„О, Запад есть Запад, Восток есть Восток, и с мест они не сойдут” Р. Кіплінг

Висновок – не потрібно втрачати пильності, навіть якщо систематично трапляються хороші люди (на жаль – вони не єдині на планеті).

Наступний турок реабілітував націю в наших очах – власник придорожньої забігайлівки, куди близько опівночі прийшли думати над подальшими діями, вільно говорив англійською й справив неймовірно приємне враження. Довго з нами спілкувався про різне, мову вивчив на заробітках в Кореї й за манерами поведінки більше схожий на врівноваженого „інтелігентного” європейця, ніж на експресивного турка. Спеціально для нас зготував кебаб – невелике шоу з вогнем й перевертаннями м’яса на лаваш. Як і з багатьма турецькими чоловіками – знайшли спільну мову на тему футбол. Мене називає Шевченко (як, футболіста, звісно :-)) – каже, що дуже схожий. Це посміхає, так як вже не вперше – рік тому в Монголії саме так до мене звертався один місцевий чолов'яга напідпитку. По ходу, кількість відомих у інших країнах українців не дуже велика – а на Шевченка я все ж більш схожий, ніж на Кличка. Усміхнений син-підліток нашого нового знайомого, при цьому, дивиться на мене якимись щирими, закоханими очима... Можливо, саме так дивляться наші хлопчаки на іноземців, які схожі, припустимо, на Мессі чи Роналду. А можливо... кхм, це вже не перший закоханий погляд в мою сторону з чоловічого боку. Скоро почнуть калим пропонувати? За дівчат? Але ж не на дівчат дивляться.... кхм…

Схід є схід, загалом.

 

Придорожній генделик з приємним власником.

Намет поставили поруч із генделиком на березі невеликого струмочка. Берега витоптані й засмічені, проте декілька дерев мали замаскувати нас зранку від проїжджаючих дорогою допитливих турецьких водіїв. Знову, як і минулого року, закінчуємо День Незалежності в якомусь незрозумілому, незапланованому місці з присмаком перманентних пригод. З нагоди свята відкоркували текілу, придбану ще у „дьюті-фрі” львівського аеропорту. Слава Україні!

Під помірно гучні відгуки святкуємо й сподіваємось, що несподіванки на день закінчились. Проте, в районі другої чарки зі світу, який залишився за межами намету, пролунав грайливий чоловічий голос. Моє висунуте обличчя наштовхнулось на вусатого дядечка в костюмчику з краваткою, який намагався налякати нас зміями, які можуть заповзти в намет (слово „кьобра”, єдине що було зрозумілим з його промови). Турбота дядечка не знайшла нашого розуміння, та й про кобр у Туреччині я ніколи не чув – подякували, закрились й святкуємо далі. В районі третьої чарки прийшов наш знайомий власник з пропозицією чаю (ну от не можуть вони без цієї гостинності – навіть серед ночі). А після завершення пляшки він повернувся уже куди більш стурбований й попросив перебратись на його територію, так як поруч ніби то затусувались якісь небезпечні п’яні люди, що можуть створити проблеми. Ця інформація видалась цілком потребуючою реакції й ми швидко зібрали намет... щоб розкласти його поруч із столиками на одній з терас. Тиха курдська ніч, опівнічна, майже порожня „корчма” з просторими терасами, на яких за кількома столиками турки грають настільні ігри, попивають всюдисущий чай та якийсь напій з невеликих скляних пляшечок й не без подиву спостерігають за диваками, що снують туди-сюди з купою речей... Намети на асфальті між столиками ми ще не встановлювали! Все колись буває вперше.

Зате прокидаємось відразу поруч із кавою по-турецьки. Вусатий дядечко з “кобрами” виявився партнером нашого друга-власника й сьогодні вже він керував у закладі. Поснідали й поспілкувались. Спілкування за філіжанкою смачної і естетичної кави, звісно, нагадувало вже звичну нам гру в „крокодила”, але так-сяк одне-одного розуміли – дядечко цікавився чому це ми з Ленчіком не сидимо в обіймах (так як тут сидять усі молоді неодружені пари, на зразок нас) і розповідав, що після весілля більше не можна буде їй носити футболку з коротким рукавом. Сфотографувались, залишили листівку, узяли адресу фейсбука й е-мейлу – звичний алгоритм прощання з хорошими людьми, й вийшли стопити далі, продовжуючи незавершений учора маршрут до гори Немрут-Даг.

Ніч на терасі.

Шлях на Немрут-Даг починається з містечка Кяхта. Містечко з такою ж назвою рік тому трапилось нам на російсько-монгольському кордоні й означає вона „місце, що поросло пирієм”. Не здивуюсь, якщо ці назви мають спільне походження, так як предками турків є якраз вихідці з території сучасної Монголії. Ці регіони, незважаючи на величезну відстань між ними, тривалий час належали до одного кочового світу – Великого Степу, народи якого від Амуру до Дунаю поєднувались спільним способом життя й багато мігрували та змішувались (до цього ж світу входило й більшість сучасної території України, до речі). От і трапляються міста зі схожими назвами на шляхах наших мандрів в різних куточках континенту.

Автостоп чудовий, як завжди в цій країні. Добрались до Кяхти швидко й з комфортом – водію виявилось не ліньки проїхати лишніх кілометрів з 30, щоб довезти нас до необхідного місця. Перед стартом на Немрут-Даг, з думкою про майбутнє, навідались в інтернет-клуб – подальші вписки контролювати. В Курдистані, як і в Монголії, клубів цих реально багато – як в Україні років з десять тому. Відвідувачі – чоловіки (як і відвідувачі усього решти, звісно). Сидять переважно у фейсбуці та на футбольних сайтах, інша онлайн-діяльність мало помітна. Один інтернет-клуб на довго затягнув – килими усюди там, чай, музика місцева, східні аромати... А те що компів не було в залі – так то, по ходу, не обов’язково в інтернет-клубі, вай-фай зате працював. Цим, нагадало інтернет-кафе ("!) „Форсаж” в одному невеликому галицькому містечку десятиліття тому, де інтернетом й не пахло ніколи – пахло виключно пивом і контр-страйком в локальній мережі. Назва не завжди відповідає вмістимому. Проте залізти на сайт “кауч-сьорфінгу” все ж вдалось.

Майбутнє ж наше в перспективі кількох днів виглядало не певним – підтверджених вписок не було, тому написали знову усім підряд, знайденим на „каучсьорфінгу” – хто був схожий на адекватного і заявляв володіння англійською чи російською мовою. Цієї ночі живемо у горах, а далі, можливо, хтось і проклюнеться...

З Кяхти на Немрут-Даг автостоп не клеївся – дорога не жвава, машин дуже мало. Ті що є – рідко їдуть на Немрут-Даг, так як дорога туди тупикова. З тих, хто таки їде не Немрут, рідко хто їде порожняком. Зате багато курдів, які пропонують послуги перевезення туристів (специфіка будь-якого популярного туристичного місця). В компанії кількох школярів, які активно згадували уроки інгліша й намагались з нами теревенити, стопимо й проводжаємо поглядом рідкісні заповнені авто... За деякий час це набридло. Черговий курд з пропозицією підвезти на гору таки отримав активну торгівлю від нас. Спочатку хотів 100 лір, в кінці кінців домовились за 40 (східний торг як не як, це вам не 10-відсоткові знижки). Повантажились в авто, й під чергову порцію „тягучої” курдської музики милуємось з салону нереально красивими краєвидами по дорозі на Немрут-Даг.

Стоп з Кяхти до Немрута.

  Немрут-Даг — гора на південному сході Туреччини в мулі Адияман. Висота 2150 метрів над рівнем моря. На вершині знаходиться вірменська царська гробниця правителя Антіоха I Коммагенського, побудована в 62 р. до н. е. і прикрашена величезними кам'яними статуями 8-9 м заввишки. Центр гробниці — курган із дрібних каменів, на вершині гори, висотою 49,8 метрів і шириною біля основи 150 метрів. Під курганом знаходиться труна Антіоха I Коммагенського.

Вікі.

Немрут-Даг (не плутати з вулканом Немрут поблизу озера Ван) є величиною пам’яткою існування маленького, але гордого царства Комагена і його маленького, але амбітного царя Антіоха І. Це, водночас, релігійне святилище й гробниця самого Антіоха. Релігію, для якої збудовано ансамбль, Антіох власноруч і вигадав – поєднавши риси античних, вірменських та перських божеств й поставивши себе на чільне місце в пантеоні, у товаристві Зевса-Арамазада (вірменський „аналог” верховного бога), Геракла-Ваагна (вірменський міфологічний персонаж, теж велике чудило подвигів), Апполона-Мітри (іранський та вірменський бог Сонця), та інших, шанованих древніми, персонажів.

Місце будівництва вибране не даремно – „замовнику”, тобто Антіоху, хотілось бути поближче до богів, що мало символізувати його божественний ранк (та й взагалі, кожен поважаючий себе бог має жити на горі, насолоджуючись “припіднятістю” над усім земним – не дарма ж  грецькі боги на Олімпі мешкають). От і красується на вершині пануючої над околицями гори ця неординарна споруда, чимось схожа на маленький Олімп. Загалом, святилище – величезна насипна піраміда на вершині й без того чималої гори, з двох боків якого розташувались вже згадані боги та герої. А десь у насипі покояться рештки самого Антиоха. Після смерті засновника релігія занепала, а через сотню років невелике царство полинула Римська Імперія.

Зі східного боку гори розташувався плаский кам’яний жертовник, де колись відбувались якість ритуали (з жертвами? людськими?), а зараз щоночі збираються десятки людей, щоб зустріти схід сонця. Із тераси на західному боці насипу сонце проводжають. Схід та Захід тут дійсно красиві – лінія горизонту хвиляста, прикрашена хребтами та вершинами Таврійських гір. Бажаючих поспостерігати за мальовничим перетином сонцем лінії горизонту збирається достатньо багато – хороша дорога підходить до підніжжя пагорба, після чого викладеними кам’яними сходами набрати ще сотні дві метрів висоти. Для турків ніч на висоті понад дві тисячі метрів є надзвичайно холодною, тому по довгу не засиджуються – спускаються до низу й роз’їжджаються хто куди. Ми ж отаборились на кам’янистому схилі пагорба, поруч із „озброєним” генделиком та торгівлею сувенірами „КПП” на початку підйому до вершини.

До речі – тут вперше зустріли туристів з Європи у Туреччині. Загалом, Курдистан не виглядає популярним туристичним регіоном, проте в окремих місцях – як от Немрут-даг, скупчення екскурсійно орієнтованих гостей таки бувають. Живемо поруч із двома французами - спокійними й мовчазними хлопчаками. Думали поспілкуватись з ними – та ні, ті швидко поховались в свої дивні одномісні намети, схожі на якісь камери для анабіозу з фантастичних фільмів, чи гробики – з більш приземлених асоціацій. Встигли тільки поцікавитись – чи нема серед них якогось чародія, знайомого з «поверненням до тями» бензинових пальників. Такого не виявилось. Ба більше, їхній бензиновий пальник теж зламався й вони готували їжу нашим способом – заливали водою й гріли на сонці. Вийшло, що у нас синхронна проблема – «брати по розуму», чи як? Можливо, мандруючи цими краями, потрібно опиратись не на технічні новинки, а на якісь більш високі матерії?  Все-таки, відсутність пальника поки не приносить нам особливого дискомфорту)

Свого часу, керуючись дуже високими матеріями звільнення святої землі від невірних, це святилище ніби як знайшли хрестоносці й відкрили на деякий час світу. Згодом знову втратили – у неписьменному Середньовіччі інформація губилась достатньо часто, так як носіїв її, за звичай, не густо було. Наступного разу це закинуте святилище відкрили в середині ХІХст., після чого розпочались дослідження, а з часом – й екскурсії. Проте, навіть й зараз, незважаючи на туристичні автобуси й масові відвідування, тут зберігається якийсь дух загубленості, що дає можливість відчути себе кимось типу Індіани-Джонса.

Зробив кілька записів у блокнотик про події останніх днів – після їх публікації у блозі й збереження на інших носіях, хіба глобальний армагедон, на зразок вторгнення інопланетян, здатен позбавити людство інформації про наші враження. Ну, або набір прикрих випадковостей. Ми у більш виграшному становищі, ніж хрестоносці свого часу :-)

Околиці Немрут-Дага і підйом на вершину.

 

Немрут-Даг: Віка сидить на жертовнику а на останній фотці голова Зевса.

Схід сонця виявився красивіший, ніж захід – промені віддзеркалювались на гладкій поверхні водосховища Ататюрка поміж горами десь удалині. Народу відчутно побільшало – здається, турки сюди їздять насамперед для зустрічі сонця в гарному місці, а вже потім їх цікавить вражаюча історична пам’ятка. Ну – або не цікавить. Турки, загалом, достатньо байдужі до свого історичного спадку. Натовп достатньо різношерстий – приїжджають парами, компаніями і сім’ями, часто – з маленькими дітьми. Ще у темряві від підніжжя вершини до жертовника рухається чимала людська маса, щоб повернутись назад – уже по світлому.

Привезли групу туристів з Європи, з якоюсь знайомою (але не до кінця) мовою – після нетривалої гри між собою в щось типу «вирахуй країну за розмовами», вирахували болгар. Один з них теж слов’ян запримітив й кількома словами російською перекинулись. Європейських туристів усюди можна розпізнати за капітальним підходом до організації поїздки. Чи то маркетологи в їх країнах ефективно працюють, чи то вони дійсно такі основоположні в усьому – але, по ходу, вони й навіть в цілком цивільні місця (наприклад - музеї) ходять у крутих трекінгових черевиках й одязі з купою любих оку будь-якого туриста надписів. І не дуже любих кишені, тому спорядження відомих виробників - штормовки, важкі черевики, термобілизну й т.д., наші мандрівники використовують переважно у складних гірських походах, альпінізмі, де вона відіграє серйозну роль (ну або для позерства). Мандрівники, не задіяні в екстремальному спорті, частіше користуються «секондами» й абсолютно різноманітним зручним одягом. А ще прикупленими в екзотичних країнах прикольними автентичними шмотками – на зразок шароварів.

Захід Сонця й Таврійські гори навколо

В очікуванні Сходу сонця

Під покривалом – двоє маленьких турчанок

 

У вранішньому світлі Немрут-Даг особливо яскраво виглядає.

Насолодившись сходом сонця, спускаємось до підніжжя й будемо намагатись якось вибиратись з цієї тупикової автодороги. Сьогодні плануємо доїхати до столиці всіх курдів і кавунів - Діярбакиру. Він зовсім неподалік – в якійсь сотні кілометрів, проте ми вже в курсі, що подорож не завжди розвивається, як заплановано. Незаплановані “манівці” часто додають нових вражень, дозволяють побачити щось неочікуване й невідоме – що ніяк не можна було запланувати, а також познайомитись з цікавими людьми. Тому замість планів краще використовувати наміри з поступовим корегуванням їх, відповідно до розвитку подій.  Ну й про карму не забувати – від неї теж багато чого залежить.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,

коли від неї геть усе береш,

тоді я певен: ти єси людина

і землю всю своєю назовеш.

 Кіплінг в перекладі Василя Стуса.