субота, 8 лютого 2014 р.

Як козаки початок історії шукали: Харран – випалений сонцем.

Харран знаходиться в пустелі неподалік кордону з Сирією. Місто згадується  уже на перших сторінках Біблії й багато раз засвітилось у древній історії. Наразі, про минулу велич Харрана нагадують виключно руїни.  Сьогодні це невелике селище, де абсолютно нормальною є температура повітря вище пів сотні градусів, жителі до сих пір мешкають в архаїчних "допотопних" будинках-вуликах, мода на одяг не змінюється уже кілька століть й усе навколо пронизане якоюсь східною атмосферністю, екзотикою. 

Харран


Після учорашніх нічних прогулянок Урфою прокинулись в чигирях на околицях міста. На вулиці сонячно і спекотно – в наметі не так сонячно, але ще спекотніше. Ніч минула без пригод, а зранку приходив  «сусід»  - дідусь з коровою, вітався, посміхався, говорив щось незрозуміле. Ми відповідали тим самим – ніхто нічого не зрозумів, але усі були задоволені. Мабуть, приходив побажати доброго ранку.

Ранок же був із сюрпризами: як виявилось – подорож очікується сповненою пригод, достатньо несподіваних. Учора намет порадував зламаними блискавками, зранку ж зламався «оплот» нашої кулінарії – бензиновий пальник. Намет справно прослужив років п ять, кілька днів тому на фестивалі ще без проблем використовувався, а в перший же день автономки в іншій країні почав поступово розпадатись - “закон бутерброда” таки працює. Пальник, хоча й не з першої спроби, учора запрацював – сьогодні уже не хоче. Спроби полагодити  результату не принесли – походних умов і наших знань виявилось не достатньо для цього. Снідаємо салом з печивом. От цікаво, звідки така карма? Як знайдемо інтернет, то ще з кимось порадимось, а поки основне завдання – дістатись до  чергового одного з найстаріших міст світу – Харрана.

Стопимо тут же неподалік – учора чигирі вибирали в необхідному напрямі від міста. Відійшли трохи подалі від автобусної зупинки, щоб не привертати увагу водіїв громадського транспорту і досить швидко застопили…  знову педагога. Третій поспіль. Країна вчиться – це відчувається навіть у такий от спосіб. Цей представився викладачем екології місцевого університету. Розповідав, що в юності сам часто їздив автостопом у справах, тому дуже радий нас бачити. Ми теж раді його бачити. Вантажимось…

11122179
На околиці Урфи.

Спілкуємось. Цей англійську знає трохи краще, ніж попередні водії, й відчувається, що освіта таки знано впливає на пріоритетність тем спілкування - жодного разу не поцікавився чи ми втрьох не сім я… Зате розпитує про професії, подальші плани, міста, які хотілось би побачити. Загалом, справив надзвичайно приємне враження й до кінця поїздки знаходився у нашому “топі” улюблених водіїв.

По дорозі декілька раз траплялись джипи з символікою ООН– до кордону з Сірією усього нічого, а там зараз війна й багато роботи для міжнародних емісарів. Від Харрану до кордону кілометрів 15, по прямій десь вдвічі менше – впритул наблизились до реальних бойових дій, можна сказати. Відголосок цього є й в Туреччині – наметові містечка для біженців багато де влаштовані, безробітні сірійці вештаються містами, а в прикордонні регіони стягнуто додаткові військові сили. Проте на ритмі життя це не відображається – принаймні при поверхневому знайомств.

Долина навколо навдивовижу зелена – суцільна овочева плантація, яку навколо оточують випалені пагорби жовтуватого та пісочного кольорів. Землеробство зрошувальне – у відкритих бетонних каналах вздовж дороги тече прозора лазурова вода, в якій із  радістю хлюпочуться місцеві дітлахи. Звідки така кількість води у пустелі? Подумалось, що артезіанська. Але водій-еколог розповів про грандіозний підземний водогін, які на кілька десятків кілометрів від Євфрату ведуть сюди воду й виходять на поверхню уже десь біля Урфи. Так от звідки в місті стільки фонтанів та каналів! Вода з Євфрату дозволила освоїти раніше безлюдні й непридатні ні до чого, крім виживання, регіони.  Тут уже не фісташки, а щось схоже на перці росте… 

11122267
Зрошувальне землеробство в Туреччині

Також викладач університету, не забув похвалитись, що в Харрані був перший в мусульманському світі університет, від якого до сих пір залишилась солідна старезна вежа. Як справжній турецький водій  довіз не куди йому зручно, а куди нам потрібно, до самого центру міста й входу у старе місто – намотавши при цьому десь 15 лишніх кілометрів, так як в Харран він первинно не збирався…

 Харан (аккад. Harrânu — «розвилка») — стародавнє місто у північному Межиріччі. В даний час — адміністративний центр однойменного району в турецькій провінції Шанлиурфа. Населення -  7375 жителів (2012).
Вікі

Містом Харран був вже  4 тис. років тому – і невідомо ще скільки часу до першої згадки про це. В древні часи «засвітився» тим, що римляни під його стінами зазнали однієї з найбільших поразок у своїй історії: переможець Спартака Красс не впорався з побудованою на кочових традиціях тактикою удаваного відступу парфян й позбувся, здається, семи легіонів – вражаюча кількість.  В середньовіччі тут першої великої поразки на Сході зазнали хрестоносці  (відомий серед мене фільм «Царство Небесне» - це про ці місця). Можна було б вважати місце своєрідною «межею доступу», на якій  Азія зупиняла агресивні потуги Європи. Проте дехто Олександр Македонський провів цю меж значно східніше… Харран, до речі, свого часу було заселено ветеранами його армії. Зруйнували Харран, як і Київ, монголи – після їхньої навали він уже не відновлювався.

На вході до старого міста великі старовинна брама на реконструкції, тому потрапляємо як завойовники – видряпавшись на стіну. Тепер це не складно – від колишніх височенних стін довжиною 5 км зараз мало що залишилось. 

1112218311122184 
Брама Харрану і обхідні шляхи входу

Перше враження за воротами – що там пустеля і нічого немає. Насправді – площа древнього міста була така величезна, що для того, щоб оглянути залишки споруд чи старовинні будинки, потрібно ще прогулятись кілька сот метрів пустелею…

Один з варіантів пояснення назви Харран, це “випалений сонцем”. Й воно відповідає дійсності – за суб єктивними відчуттями орієнтовно градусів 50 на вулиці. Арабський мандрівник 12 ст. “Ібн Джубайр, який об”їздив багато країн середземномор я та Сходу на своєму шляху хаджу з Кордови до Мекки, залишив близькі до наших враження про це місто:

“Місто Харран, нехай захистить його Аллах, це місто, в якому немає краси і немає тіні, в якій можна було б знайти прохолоду. Його клімат відповідає назві, його води не охолоджуються і спека безупинно обпалює його площі та закавулки. В ньому немає місця для відпочинку, дихати тут можна тільки важко.”

Не було заперечень щодо його слів – все саме так. Сучасне населення цієї спекотної місцини переважно арабське – з характерним одягом і трохи  більш темнішим кольором шкіри (чи засмаги), ніж турки. Харран не великий – кілька тисяч жителів, з яких у старому місті живе невелика частка. Проте певна кількість сімей і у ХХ1 ст. продовжує жити у вуликах. 


Харран
Пустельно тут у вас

Перше, що трапилось на нашому шляху – залишки мечеті й мінарету. Колись це була перша мечеть на території Туреччини, яка вражала сучасників своїми розмірами – 100 на 100 метрів для тих часів це досить чимало. Проте, мечеть це далеко не найцікавіша релігійна споруда, що була на цьому місці. З незапам ятних часів Харран був центром  поклоніння богу місяця Сіну – який в шумерські  часи вважався соліднішим божеством, ніж сонце.   Сін –  прообраз бога мудреця, який своїм місячним світлом не дає творити нехороші справи різним темним силам. Також Сін, це бог-мандрівник – одним із символів його є човен, яким він мандрує навколо Землі. Наш чувак, коротше.  Цей древній, як сама цивілізація, культ, протримався в християнському та мусульманському світах аж  до  11 століття. При цьому, останні років вісімсот, судячи з усього, виключно за рахунок жерців-фанатиків культ існував, після чого на руїнах храму збудували мечеть, яку в свою чергу зруйнували монголи. Все, що залишилось від мечеті, перед нами  - кілька руїн, розкопки й безліч каміння.

В часи античності  в Харрані ще існував культ поклоніння зіркам – сабеїзм, послідовувачі якого були відомими астрологами, магами, провидцями..  Цікаво ж було тут в древності!

Харран
Руїни мечеті на місці храму бога місяця Сіна

Своєрідним брендом сучасного Харрану є місцеві глиняні будинки екзотичної форми – схожі на величезні вулики з великою кількістю куполів. Кількість куполів дорівнює кількості кімнат у будинку, у верхній частині кожного є отвір для вентиляції та освітлення. Кімнат за звичай багато – господарські приміщення теж часто у формі вулика збудовані.  Вважають, що подібні житла будують тут з дуже древніх часів - поблукавши дворами й кімнатками, можна уявити як жили люди кілька тисяч років тому. У вуликоподібних глиняних кімнатах краще зберігається прохолода, це відразу відчувається, коли потрапляєш в одну з таких з вулиці. На відміну від Каппадокії, де у печерних житлах давно ніхто не живе, окрім персоналу сфери послуг – Харран повністю зберігає свої житлові функції і у багатьох будинках до сих пір мешкають люди чи споруди використовуються у господарстві.. 

Таке враження, що “пам яткою” є стара частина міста разом з населенням – образ життя яких не сильно змінився за останню сотню років. Вулицями ходять мули, на обгороджених невеликими глиняними стіночками та якимись ганчірками грядках ростуть перці, а у витоптаних дворах пасуться довговухі, довгошерсті, худорляві кози – все якось екзотично й по справжньому, є відчуття “східної глибинки”, як у казках про Алі-Бабу чи Ходжу Насредіна. І абсолютно не схоже на спосіб життя у тих великих цивілізованих містах Туреччини, які бачили до цього – швидше так уявляєш собі Афганістан. Місцеві жителі також відчутно колоритніші, ніж ми до цього бачили: жінки немов матеріалізувались століття так з 19 – закутані в якісь не зрозумілі шмотки з яскравими фіолетовими хустками зверху. Кажуть, мода на ці хустки тут тримається століттями – фіолетовий колір краще від спеки захищає мабуть. Навколо багато замурзаної дітвори, які кричать “фото” і “мані” – поволі відчуваєш себе “білим” мандрівником в тубільній країні.
 
Харран

1112221811122214
Харран

1112223411122235
Традиційні будинки Харрана

Стає "білої людини посеред тубільців" має й певні недоліки - дітвора й персонажі подоросліше набиваються позувати перед фотографами, а потім вимагають за це гроші (європейські туристи їх вже таки розбалували, чи що). Можна зрозуміти - бідність цього району в досить розвинутій країні в 21 ст. видно неозброєним оком. В інших  містах Туреччини дітвора теж грає в свою гру, підбігаючи натовпом до туристів з питальним криком "мані". Але то дійсно схоже на гру, так як діти явно не вуличні, а ось у Харрані вони якісь справді "тубільні". Не знаю як інші мандрівники реагують, але ми також з ними гралися - кидались на зустріч з криком "пара" (гроші) і не без задоволення спостерігали за здивованими дитячими обличчями.
Харран

Харран
Колоритні місцеві жителі

 Пройшовши крізь житлові квартали вуликів, натрапляємо на руїни грандіозної фортеці. Зруйнована монголами, проте частково відбудована пізніше, споруда зараз на капітальній реконструкції й, скоріш за все, невдовзі Харран обзаведеться ще однією пам яткою. На території фортеці повним ходом ведеться будівництво й доступ туди наразі обмежений.

Харран
Відбудова фортеця в Харрані

Дізнатись більше про побут і традиційне життя у Харрані можна, заглянувши у один з “традиційний будинок Харрана”, відкритий для туристів – ми таких декілька знайшли. Туризм насувається й на це “архаїчне” місто – великі автобуси з місцевими туристами уже заїжджають сюди, фортецю поступово реставрують, традиційні будинки перетворюють на готелі. “Аборигени” збирають до купи різноманітні старі артефакти й декорують ними будинки, щоб для туристам привабливіше було. Тому – спішіть бачити, поки каток  Глобалізації не позбавив це місце автентичності й не перетворив екзотику на атракцію.

Один з таких будиночків відвідали й ми. Чого тільки не використано при оформленні – тут і посуд, і якісь кайдани, й жорнова, й зброя… Ленчік уже запереживала, чи не зроблять нам чого поганого ті рушниці на стінах – довелось поприглядатись-попереконуватись, що стан зброї уже відверто не бойовий. Поблукали усередині - кімнати з єднані між собою послідовно, як вагони у поїзді, кожна має вихід у двір. Інтер єр будиночків декоровано східними килимами та подушками – дуже навіть привабливо для спраглих до екзотики туристів. Якби ми не збирались цього вечора знайти ще рай на землі, можливо й залишились би домовлятись чи не візьмуть вони “пара йог” мандрівників до такої хатинки :-)

У дворику  невід ємна чайна, за якою приглядають два смагляві пацани – діти власника-араба. Сьорбаючи міцний чайок у затінку з грубої мішковини, згадую одну свою дитячу фантазію, яка полягала в уявленні найбільш цікавих місць на планеті й те, чим би я там займався. Так от, одна з намальованих дитячою уявою картин була дуже схожа на цю: мені хотілось десь у цьому регіоні (Сірія, Йорданія чи що там ще схоже), нікуди не поспішаючи, сидіти в кав”ярні, повільно попивати чай чи каву – а навколо щоб був Схід, спекотний, закутаний в довгі різнокольорові одежі, в оточенні екзотичної архітектури і якихось дивних речей. Все як тут, тобто.

 
Харран
  
1112221911122242
1112224411122246
Харран

Будиночок для туристів - чай, килими, артефакти.

Оглядини Харрану зайняли добрих декілька годин – місто дійсно дуже велике по площі й над багатьма місцями хочеться трохи помедитиувати. Крім описаного ще є розкопки по центру городища, звідки проглядаються залишки найдревніших місцевих культур (судячи з навколишніх надписів), але вони відгороджені колючим дротом.

Обід підкрався непомітно. При відсутності пальника розробили власну технологію приготування їжі – для спекотних країв. Суть її у тому, що крупа з сухим м ясом заливається водою й декілька годин носиться з собою в пластиковій пляшці ззовні рюкзака. При місцевих температурах готується пречудово – не тільки  швидкий булгур, але й звична гречка. Та навіть сухе м ясо встигає підійти до їстивного стану. Таким же чином варимо чай – хоча потреба у ньому не велика, й так в цій країні від нього важко ухилитись :-)


11122266

Походна кулінарія для теплих країн


11122269
 
Виїжджаємо з Харрану

Після обіду рушаємо в напрямі Урфи, після чого спробуємо знайти найдивовижніше по своїй суті місце нашої подорожі – храм Гебеклі-Тепе…

Далі буде.