Як козаки початок історії шукали: Мідьят – гостинна оаза різних культур.

У Мардіні ми побували в чомусь, дуже схожому на арабську казку. Наступна ціль маршруту – печерне місто Хасанкейф на берегах Тігра. Чому назва розповіді не співпадає з намірами на сьогодні? – ну так “вільна подорож” періодично корегується, подекуди непередбачуваними чинниками й несподіваними відкриттями. До Хасанкейфу сьогодні не встигнемо, а бажання заночувати десь в околицях Мідьята реалізується зовсім неочікуваними чином...

Перші водії виявились «пацанами» молодого та похилого віку, які ніби й підхопили нас до Мідьяту в 60 км звідси, проте відразу почали активно переконувати залишитись в Мардіні й буде нам тут щастя з ними. Наобіцяли готелі, випивку й інші спокусливі «гюзелі». З набуттям переконання в тому, що з ними ми не поїдемо, інтерес до розмови втрачали й з розчарованим виглядом над чимось задумувались. Так як хлопці все ж «мудакуваті», довго в них засиджуватись не стали, сказавши що оце містечко з забутою до вечора назвою нас цілком влаштовує. Кудись їхати з двома дівчатами – це ж неабияка розпуста у їх світогляді, по ходу. Проте, за час «вламувань» кілометрів 30 таки проїхали. Наступні водії в образах хазяйновитих фермерів менш активно спілкувались, проте умудрились запихнути нас з рюкзаками в повного людей легковика й веселою ватагою пошуміти крізь сухі рівнини до Мідьяту, який сьогодні далі нас уже не відпустить..

Місто сподобалось відразу, з першого відчуття, поглядів, привітань на вулицях. Це було щось дуже тепле й привітне, що важко пояснити словами але чудово відчувається. Тепле не тільки через те, що з пустелі, власне, нікуди ми ще не виїхали – а й тому що, хоч посмішок на вулицях було звично багато, але якісь вони м’якші, менш нав’язливі, чи що. І тому, що у лексиконі молоді було відчутно більше англійських слів – навіть перекинутись кількома фразами іноді можна було. А ще у вітринах магазинів красувались «розпусні» сукні з оголеними плечима – дрібничка, але до цього ми такого ще не бачили, тому й впало до ока...

Про Мідьят до цього часу знали відверто не багато й затримуватись тут особливо не планували, але, як відомо, хочеш здивувати долю – розкажи їй про свої плани. В цей момент ми б розповіли, що плануємо заскочити до супер-маркету, докупити кілька необхідних їстівних дрібничок й податись шукати місце ночівлі, бажано, десь за виїздом з міста в напрямі Хасанкейфа, куди плануємо доїхати завтра. Вийшло ж дещо інакше – місто виявилось несподівано гостинним навіть для нас, уже трохи звиклих до турецьких реалій, в яких поїти гостей чаєм часто починають ще до знайомства. Щось подібне й трапилось, можна сказати – місто проти волі утримувало нас, чи не щомиті дивуючи й коригуючи плани.

“Ми обов”язково відновимо нормальне положення речей як тільки зрозуміємо, яке положення речей є нормальним”

Автостопом по Галактиці

Перший пункт „плану” успішно виконали – знайшли супермаркет й зайшли до нього. Сутеніло. Замість того, щоб швидко шукати місце ночівлі, довго пили чай на заправці з персоналом, спілкуючись переважно посмішками й короткими вивченими фразами. Відмовлятись від гостинності й спішити кудись зовсім не хотілось. Ми ж на Сході – поспішати взагалі не здавалось доречним, як і турбуватись про якісь там нагальні потреби. За годинку, вже по темному, почалапали повільно кудись на виїзд з міста. Не дійшли. Якщо проблема не вирішується, потрібно відпочити й попити чаю – не скажу, що ми цілеспрямовано використовували цей алгоритм подолання перешкод, але він часто спрацьовував.

Присіли на рюкзаки під ліхтарем на якомусь перехресті й вирішили «хильнути» нещодавно «знайдену» турецьку мінералку. Рідина в невеличких – грам по 200, скляних пляшечках виявилась саме мінералкою, чому я невимовно зрадів, так як „дистилят” без смаку з пластикових пляшок вже почав приїдатись. І от, розпиваємо її на трьох, сидячи на рюках й займаємось тим, що шкрябаємо табличку “Хасанкейф” й ні про що не турбуємось. За кілька хвилин підійшов статечний вусатий дядечко, представився Хасаном й почав розпитувати хто такі й чому так сидите тут, де ще ніхто так не сидів). Розповідаємо значить уже, звичний „топік” про наші мандри й наміри. Слухав вусатий дядечко слухав, але після слова „чадир”, здивовано закивав головою й кинувся „рятувати” - запросив на кебаб й до себе ночувати. Причин відмовлятись не знайшли, але поцікавились, як таких екзотичних гостей сприйме його родина, на що отримали відповідь, що родина в Німеччині, тому сприйме чудово). Несподіваний «кауч-сьорфінг».

Спілкувались на німецькій, несподівано. Як виявилось – Віка теж її знає, до нашого й свого великого здивування. От що вчасно організований привал з «розпиттям» робить – не тільки «вписка» нарисовується, а й мову колись давно не вивчену згадуєш. Не минуло й години з часу прийняття рішення про відпочинок на дорозі, а ми вже сидимо на підлозі у величезній, встеленій килимами, пустій квартирі й з насолодою чвакаємо якимись до неможливості солодкі й величезні персики, які ще потім довго будуть згадуватись. Спробував згодом в Києві купити схожі – безуспішно.

Привал, “до” та “після.” З несподіваним “хостом” Хасаном.

“Розпусна” мода Мідьяту

Дивимось телевізор й спілкуємось. Хасан привідкрив таємницю відмінності Мідьята, яку ми вже місцями відчули – місто виявилось історичним християнським центром. Колись більшість населення становили асірійці-християни, зараз таких залишилось не багато. Але це пояснення нас влаштовувало. В розмові Хасан часто повторює  – „Крістіан гут”, „Алес Мідьят крістіан”, натякаючи на попередню історію міста. Після чого розповідає про звірства та виселення християн та курдів турками за часів Кемаль-Паші, якого називає турецьким Гітлером. Ататюрка тут називають саме так – по фамілії, розуміючи що ніякий він не „ата” для більшості місцевих жителів. Також, як зрозуміли, депортації християн відбувались й після Ататюрка, а конфлікти мали місце ще зовсім нещодавно. Ще його прихильності до християн посприяло те, що усією родиною живуть в Німеччині – й християнська країна дала йому й ще сотням тисяч курдів роботу й забезпечення. Дітям – роботу (син, наприклад, водієм працює), а йому – соціальне забезпечення, наскільки я зрозумів, так як про свою роботу не згадував. Ще з цілковитою серйозністю й уважністю дивиться новини про війну в Сирії й дуже переживає за долю тамтешніх курдів, яких називає братами.

Віка прониклась інтер’єром й захотіла собі такий же – в квартирі не було крісел й столів, сиділи на килимах й подушках на підлозі, а їжу приносили на тацях. Нічого лишнього – загалом. Подумав, що те саме ще й без килимів буде взагалі ідеальне – так як час прибирання зменшиться до мінімуму. Залишиться знайти якісь рішення-«нички» для зберігання спорядження, книг й деякої кількості техніки. Техніка, сучасніша за телевізор, до речі теж відсутня. Зате в квартирі декілька спальних кімнат, в кожній з яких по декілька ліжок – своєрідний вираз місцевої багатодітності. Живемо усі в окремих спальнях – старше покоління турків відчутно консервативніше за молодь, з якою стикались до сих пір.

На ранок Хасан провів на вокзал й посадив на зупинку автобусів до Хасанкейфа. Сперечатись навіть не намагались – дядько би не зрозумів, чому автобуси не входять в наші плани. Запам’яталась пара жебраків поміж автобусами– чоловік з дитиною темнішого за більшість кольору шкіри говорили, що вони з «Сурія». Війна хоч і йшла за кордоном, але відлуння її відчувалось й на турецькій території – у вигляді помітної політизації місцевого населення, посилених заходів безпеки, «стурбованих» кортежів міжнародних організацій й величезної кількістю біженців в наметових містечках, одне з яких ми побачили «на обрії» саме у Мідьяті. На даний час внутрішньотурецькі конфлікти відійшли з поля зору, в тому числі, й у самій Туреччині. Події в Сирії за рік змусять трапитись нечуваному: під час боїв за місто Кобань Туреччина цілком офіційно запустить на свою територію курдських бойовиків задля кращого опору спільному ворогу – радикальній «Ісламській Державі», яка в атмосфері розрухи й хаосу візьме під контроль великі території в Сирії й Іраку й стане однією з найбільших проблем цивілізованого світу. Загалом же, Туреччина залишається чималим островом миру та спокою на буремному Близькому Сході й, здалось, не планує цієї ролі позбуватись. Дарма от тільки з Ізраілем поцапались… Але ок, не будемо заглиблюватись в політику.

Трохи посиділи й вийшли з автостанції в іншому напрямку з намірами рухатись в Хасанкейф. Проте Мідьят далі не відпускав – на вулиці побачили мальовничі обриси якогось старого міста й вирішили розвідати...

„Пірнувши” по азимуту в якусь вуличку, наштовхнулись на гамірливий натовп дітвори, яка кудись нас повела. Саме так – повела, вказуючи дороги й без слів розуміючи, куди нам потрібно. Досить дивне відчуття, так як ми навряд чи розуміли, куди нам тут потрібно, але не опирались. Та й діти веселими були – „просунуте” володіння інглішом виявлялось у тому, що вітали нас не банальними словами „пара”, а дещо несподіваними вигуками „сексі-чікен”- тицяючи пальцями в розпатлану курку, яка копирсалась в землі на невеликому винограднику. Завела дітвора до великого християнського монастиря....

Несподівано все-таки, наштовхуватись на якісь культові християнські речі, занурившись в глибини мусульманського світу. Але оглянути монастир нас не пустили, саме зараз тут відбувались поминки. Не пропустили у дуже вихованій формі – дядько, який прилетів зі Швеції, довго й ввічливо вибачався за таку прикрість. Невдовзі ж нарисувався інший дядько, який виявився ... добре російськомовним турком, що десь у Омську пропрацював не один рік й запропонував повозити нас околицями. Це вже щось на естафету схоже, в якій нас то й діло несподівано підхоплюють якісь гостинні турки й активно демонструють цю саму гостинність. Трохи звикли, але дивуватись ще не перестали. І екскурсія сподобалась – історичний центр Мідьяту не менше Мардіна радував великою кількістю старовинних кам”яних будиночків з вишуканим декором, та колоритними вузенькими вуличками.  Й у місті дійсно виявилось багато церков. Правда, прихожан у них зараз не дуже багато – але то вже інша історія.

Монастир у Мідьяті, куди ми не потрапили.

Старий Мідьят

Оглядини околиць були неймовірно цікавими, вже за рахунок того, що повозили нас місцями, куди самі ніколи б не добрались – хоча б тому, що не підозрювали про їх існування.  Наприклад – покинуті села єзидів в кількох кілометрах від Мідьяту.

Єзиди це таємничий народ, який об’єднує дотримання однойменної релігії. Прийнято рахувати, що це курди, які зберегли традиційні вірування, коли більшість їхнього народу прийняла іслам. Проте курдами вони себе не вважають. „Вікі” пише, що єзиди є одним з найдревніших на землі народів, якому вже вже понад 5 тис. років й коріння якого тягнеться до первісного населення Межиріччя. Ось-так от, шукаючи колиску цивілізації ми знаходимо сліди народів, які, можливо, одними з перших з неї вийшли й почали заселяти нашу планету.

Релігія єзидів достатньо замкнута, а тому таємнича, малодосліджена й інформація про неї дещо плутана. Передається переважно усно (хоча декілька книг все ж написано), побудована на основі зороастризму й увібрала в себе риси християнства, ісламу, іудаїзму та маніхейства. Можна уявити, яка це дивовижна суміш виходить. Єзиди – монотеїсти й визнають єдиного Бога-творця,  при цьому поклоняються сонцю, не признають існування зла серед вищих сил, а символом верховного божества Малак-Тавуса (головного ангела й представника Бога на Землі) у них є павич. Малак-Тавус, свого роду як верховний ангел, під керівництвом якого знаходиться ще шість... імена яких схожі з християнськими – Михаїл, Гавриїл і т.д. Культовими предметами є сім статуеток пташок, які зберігаються в храміі Лалеш на півночі Іраку... Заплутано досить. Але, в цій релігії жінка має більше прав ніж в ісламі, наприклад – може сама вибрати собі чоловіка, можливо тому мусульмани їм стільки проблем й створили? Мусульмани сприймають божество єзидів як диявола з власної релігії, а тому уже більше тисячі років намагаються їх знищити. Історія єзидів – суцільна боротьба, що сильно посприяла їх  замкнутості й перетворенні в таємничу секту.

Село, куди нас привезли – десятки два невеликих кам’яних будиночків в невеликій долині посеред кам’янистої напівпустелі. Звідси виїхали років 80 тому. Одне господарство в селі схоже на живе – турок розповідає що зараз нащадки намагаються повернутись сюди з Європи чи Америки. Оглянувши село й отримавши чергову порцію інформації про багату, насичену й непросту історію цього регіону, повертаємось до Мідьяту.

Покинуте село єзидів під Мідьятом

Мідьят по місцевим міркам, мабуть, є достатньо молодим містом – з першої згадки ще не виповнилось й трьох тисяч років, проте він справив враження невеликого музею під відкритим небом. Стара частина цікава вже хоча б тим, що чудово збереглась з часів середньовіччя й тут, як і у Мардіні, можна насолоджуватись колоритними східними вуличками, ошатними кам’яними будинками й дворами, а також древніми церквами, дзвіниці яких домінують над старим містом Якщо Мардін асоціювався з казками Шахерезади та іншими східними байками, то Мідьят з його християнськими храмами у пустелі мені більше нагадував про біблійні мотиви, Ізраіль та часи раннього християнства. Також тут є щось на зразок „культурного центру” – великого будинку з невеликими історичними експозиціями, дахом, з якого видно усе місто й трохи більше, та дворами й кімнатами, де знімали відомі (в тому числі й у нас) серіали.

Інтер”єри культурного центру в Мідьяті слугувалим тлом подій відомих серіалів

Наш новий знайомий щодо міжетнічних взаємин налаштований куди позитивніше “хоста” Хасана – розповідає про багатонаціональність та багаторелігійність Мідьяту й про те, що в цьому місті завжди всі жили мирно між собою, вміли домовлятись й не створювати проблем. Розповідь про це на даху культурного центру з панорамою на церкви та мечеті сприймалась дуже реалістично й я йому вірю – це чудово пояснює, чому в цих краях зберігаються стародавні релігії, незважаючи на століття панування їхніх противників.

Як доказ всеохоплюючої «дружби народів» сьогодніщній «екскурсовод» «зпіонерив» з придорожньої грядки для нас виноград, кавуна й декілька диньок та вивіз на трасу. Менше доби тому ми сіли попити мінералки на тротуарі. Зараз сидимо на виїзді з міста – вичухані й відгодовані, з рюкзаком, забитим динями, виноградом,  яблуками, грушками й кавуном. Диня тут чомусь називається «кавун», а кавун - «карпуз» майже як «гарбуз». Зплуталось усе у наших мовах, а наша подорож хоч не на довго, але систематично сплутується з долями жителів цього феєричного регіону. Мідьят запам’ятався як надзвичайно гостинне місто.

Гостинні турки гостинно не гребують чужими динями :-)

Естафета «прихильності долі» на цьому не закінчилась. Вивилось, що «леве лап» щодо автостопу у нас таки відбувся. Якого саме левелу ми тепер стопщики, не знаю, але, жуючи під деревом біля дороги диню умудрились застопити....  таксі. Саме таксі, яке усюди й завжди возить за гроші й настирно пропонує свої послуги незалежно від потреби в них. Без зусиль. Без оплати. До Хасанкейфу. Туречична не перестає дивувати, а ми їдемо далі під захоплені вигуки таксиста...

Я  не  бажаю  хатнього  спокою.
Нехай  зотліє  статків  козубень!
Далеких  мандрів  сурмою  дзвінкою
Вінчаю  ніч  і  переможний  день.

Яр Славутич.

 

Правильний вигляд справжнього стопщика :-) І результат )

Далі буде…