Татван: життя турецької глибинки.

В містечку Татван опинились учора ввечері, проїхавши через гірські райони Курдистану від Хасанкейфу. На паром через озеро Ван до однойменного міста ввечері не встигли й зупинились на ніч на березі, поруч із причалом – щоб не пропустити паром наступний. Проте “морські пригоди” довелось відкласти – цей день “зробили” люди Татвану, ми побували в гостях у звичайної курдської родини й зблизька роздивились багато цікавих дрібничок їхнього життя.

До подорожі ті чи інші країни сприймаються, по суті, як набір стереотипів, а вигляд їх територій в уяви наближається до картинки у атласі з географії. В процесі ж мандрів ці "заготовки" наповнюються різноманітними, інколи неочікуваними, барвами та емоціями і стають сповнені різних дрібничок, людей та вражень. Карта країни після повернення ніби вкривається обличчями, посмішками, пейзажами, моментами настрою. Містечко Татван тепер для нас має вигляд дивакуватого капітана, доповнений дитячими усмішками, зацікавленими очима вусатих дядьок й клопотаннями жінок та бабусь. Але про все поступово. 

З намірами таки здійснити перехід озером на паромі, піднялись того дня ні світ ні зоря й зібрались, як ніколи, швидко. Паром не прийшов. Уявлення щодо розкладів й графіків у турків дещо відрізняються від європейських, й наслідком цієї відмінності є відсутність графіка руху парома, як такого – ходить він собі коли заманеться, як це прийнято у Азії. Як і у учора, відсутність корабля нас не дуже засмутила й, здається, засмучуватись всерйоз ми в умовах позитивного розвитку подорожі уже розівчились. Входимо в гармонію з місцевістю та починаємо нікуди не спішити й пити чай з охоронцями. Багато чаю. Коли чаю вже нема куди поміщатись ну зовсім ніяк (небувалий для турка стан),  піднімаємо свої неквапливі тіла і йдемо через місто з метою стопити на Ван берегом озера (таки не бути нам "мореходами" в цій подорожі?!). Іноді Ван називають морем. Море правда невеличке таке зовсім – раптом сотня кілометрів звідси до міста Ван, зате вода солона й другого берега не видно! І взагалі, тут же колись сам Ной з ковчегом ходили морями!  Так що – море :-)

Ночівля на причалі у Татвані й паром через озеро Ван

Татван це невеличке місто, видовжене уздовж західного берега озера Ван. Населення менше ста тисяч. Місто нічого особливого в собі не таїть й куди привабливішими тут є озеро й гори навколо (з цієї причина яку-небудь інформацію про Татван, окрім чисельності населення, в інтернеті знайти складно). Найвідоміша місцева вершина – майже трикілометровий вулкан Немрут-Даг (однойменний до святилища Немрут-Даг неподалік Адьяман). Місце достатньо цікаве: з естетичної точки зору - зі схилів відкриваються чудові панорами, з точки зору задоволень - знайдуться вулканічні озера й гарячі джерела, з точки ж зору пошуку древніх цивілізацій - цей вулкан виступив єдиним на доісторичному Близькому Сході джерелом обсидіану, стратегічно важливому для древніх цивілізацій матеріалу, з якого виготовляли зброю, знаряддя праці й прикраси. Увесь обсидіан, знайдений в Месопотамії а Палеситні походить саме з району вулкану Немрут-Даг. Така собі каменоломня-монополіст древнього світу. Тут же на берегах озера знаходився „тогівельно-логістичний центр” зі збуту обсидіану. Так що вплив на древні культури регіон цей мав, а вулкан – особливо. Він, до речі, зберігає активність – останнє виверження відбулось усього кілька століть тому.

 

Береги озера Ван

Чимось Татван схожий на минулорічну Слюдянку на Байкалі: невелике містечко понад величезним озером, в оточенні красивих гористих берегів, де ритм життя розмірений та неквапливий. Та й наше часопроведення схоже – ночуємо на березі озера мало не в населенці,  милуємось заходом й несподівано близько входимо в контакти з місцевими жителями. Тільки тут пригощають чаєм, а не, як у Сибіру, портвейном „три сокири”.

Татван, як і Мідьят та деякі інші турецькі міста – мало зважав на наші автостопні наміри й мав свою думку з приводу наших планів. Чимчикуючи набережною натрапили на кафешку, на якій було намальовано рибу – давно не баченого нами наїдку, доволі незвичного делікатесу для сходу Туреччини в принципі. Відразу пригадались набережна й Галатський міст Стамбула, де рибалки щільно окуповують усі придатні для ловлі місця й гойдають небо сотнями вудочок. Тамтешнім делікатесом є сендвіч з нещодавно спійманою рибою. Цікаво, чи тут щось подібне? Зупинились, насолодились, було смачно. Місцева та риба чи ні важко сказати, але якийсь один вид риби – близький до верховодок ендемік, у озері водиться, мабуть він нам й перепав. Правда, більше часу цього дня витратили не на рибу, а на чоловічка, який нарисувався поруч з нами в процесі поїдання. Чоловічок більш-менш пристойно спілкувався англійською й представився капітаном – нажаль, не Ноєвого ковчега, і навіть не парома на озері Ван, а – капітаном чогось там у Стамбулі. В силу діяльності, трохи про Україну він таки знав – як мінімум, назви кількох портових міст пригадав швидко. Так само швидко, за гарною турецькою традицією, наобіцяв нам усього на світі: звозити на вулкан Немрут, домовитись з капітаном парому про безкоштовний проїзд (це було б цікаво - паромів ми ще не стопили), а за пів року обіцяв прийти до Феодосії, прилетіти до Києва чи куди ще знадобиться або заманеться. Опиратись Туреччині вже давно не хочеться – швидко потоваришували, пододавали один-одного на фейсбуці й виявили усі інші прояви довіри до гостинних місцевих  жителів. Пильності, правда, теж не втрачаємо – на випадок як „сюжет дня” розгорнеться в якомусь мало привабливому напрямку.

 

Прогулянки набережною Татвану

За рекомендаціями капітана (ім.’я якого, як часто – не збереглось), перемістились в якесь інше кафе, яке новий знайомий назвав найкращим у Татвані й дегустуємо каву з якоюсь шипучкою за його рекомендацією. Навчились грати „ОК” – оту настільну гру з великих „доміно”, яку турки часто грають у „чаювальнях” та інших місцях. Гра злегка думаюча, але не складна: потрібно складати комбінації з доміношок, після чого у всіх все стає „Ок”, що і є сенсом гри. Далі гуляли містом,  знайомились з товаришами капітана, жували кебаби, слухали обіцянки про „озера Немрут даг”, які тепер доповнились побажанням „купатись”, ловили незадоволеність його моєю присутністю поміж дівчатами й у кінці дня догуляли до чималої сімейки капітана. Чудова нагода зблизька познайомитись з побутом та домашнім життям в глибинці, чого до сих пір ще не траплялось.

Турецький капітан й гра в “ОК” :-)

Сім’я виявилась великою, „багатоповерховою” – різні покоління живуть вперемішку в кількох будинках поруч й кімнати сповнені дитячого сміху та старечих повчань на тлі клопотів людей, вік яких знаходиться поміж цими двома крайнощами. У Курдистані традиційні сімейні узи-цінності узагалі дуже сильні, часто помічали. На нас подивитись приходили усі – бабуся приносила грушки (зовсім як наші бабусі), а потім із задоволенням фотографувалась разом з нами й дідом, коментуючи що зараз вона вже не така красива, як їй хотілось би. Чоловіки  заходили, вітались, цікавились чи нам уже налили чаю. Найактивніше, звісно, бавилась з нами дітвора – спочатку шляхом розмов та ігорами, а потім принесли ноут й показували на ютубі свою „народну культуру”, принагідно цікавлячись про нашу. Пробували щось співати. Вони:-)

Будинок багатокімнатний і досить просторий. Усюди багато килимів, доріжок, тюлей, подушок, скатертин та інших східних прибамбасів, які й у нас дуже популярні. Є телевізори, квіти та вай-фай, до якого неможливо підключитись, нема книжок чи взагалі чого-небудь друкованого. Кухня сучасна й з технікою, але величезні таці, вигнуті а ля "лампа Аладдіна" глечики, величезні казани та деякі інші артефакти нагадували, що ми на сході й у не дуже великому місті. "Вмивальня" - двокімнатна, де власне вмивальник, душ та туалет сусідствують в кутках одного просторого приміщення. Останній - окрема розмова, майже усюди на сході країни звичні нам зливні бачки та туалетний папір, традиційно, відсутні. Навіть у цілком собі сучасних будинках. Зате є кран з водою на висоті колін й горщик з "великим пензликом" для очистки чутливих місць. Така от екзотична технологія. Переваги й недоліки оцінити не готовий :-)

Традиційний одяг носять переважно люди старші, молодші - одяг звичайний але досить скромний. Діти рухливі, метикуваті й слухняні, дорослі заклопотані, а капітан тут явно полюбляє диван і лежати. І усі посміхаються, й це чудово.

 

Різні покоління однієї сімї у Татвані

Помічаємо, наскільки все-таки сумно в турків з правами жінок (на наш весь такий розвинутий погляд, звісно). Після спостерігання за сім’ями турецькими, починаєш сприймати наших борців за гендерну рівність як „Дон Кіхотів проти вітряків” й оцінювати систему відносин в Україні як „дуже рівноправну”, а турецькі чоловіки її б оцінили як „матріархат”. Капітан привів нас до дому не в останню чергу тому, що хотів перед дівчатами покрасуватись (а ну як хто заміж захоче?) й, сам того не підозрюючи, став об’єктом наших тихеньких посмішок. Першим ділом в хаті він попросив племінницю (дівчина років десяти) принести домашні тапці й розв’язати йому шнурівки на ногах, після чого вмостився на диван й тільки керував дівчатами „зроби те, зроби се”. До слова – це був навіть не його дім, а дім брата. Традиції річ сильна, й звиклому до пролежування життя на дивані й „автоматично налаштованого” на командування жінками турецькому чоловіку незалежна поведінка наших дівчат може здаватись чимось інопланетним. Згадується, як кілька років тому Ясміна влаштувала „світоглядну кризу” адміністратору готеля в Аладагларі, коли, впершись руками в боки, не випускала його з приміщення, поки ми не реалізуємо якісь наші наміри, що вимагали його присутності. Як вірно тоді підмітив Барабой „в его мировозрении такого не бывает”.

Захід є Захід, Схід є Схід й разом їм ніколи не зійтись. Р. Кіплінг

 

Можна подумати що фото сімейне:-)

Після знайомства з усіма членами родини, познайомились з турецькою домашньою кухнею – не шикарною, але досить різноманітною. Основою її були овочі, так як м’ясо у Туреччині є продуктом недешевим й великі сім’ї з бідних регіонів досить рідко його собі дозволяють. На столі з’явився добрий десяток різноманітних страв: овочева окрошка з айраном, салат зі спаржі та лопатків, яйце вперемішку з гострим перцем і помідорами, ще якісь овочеві суміші, багато різноманітних спецій, білий турецький хліб, домашній шалгам (овочевий напій) – смачніший ніж ми в Адані куштували але все-одно для нас не дуже привабливий,  ну й, звісно, чай. Все зроблене так, щоб за допомогою простих й дешевих продуктів наситити стіл різноманітними й смачними стравами. Насичений стіл тут в пошані - як уже помічали по традиційних сніданках, інших частуваннях, й навіть вуличний кебаб з кількох страв складається. І, що особливо радує приїжджих, традиції дуже радять годувати гостей (хоча для них це може бути й не просто, так як багато народу бідненько досить живе). 

 

Домашня турецька кухня й гості-їдоки.

Турок уже якийсь не дуже радий що нас зустрів – з одного боку на усі його пропозиції погоджуємось, з іншого – дівчата ні на яке зближення особливо не йдуть. Та й на мене якось з-під лоба дивиться типу „як же ти заважаєш моїм наполеонівським планам”, особливо коли я не хочу поїхати з ними „покупатись”.  Вже не перша пропозиція такого роду від турків, при тому, що з їхньою то гендерною „рівністю” жінки в своїх всеохоплюючих одежинах й у морі то не дуже купаються, не те що в озерах. Зустрічі з європейками відразу малюють туркам радісні перспективи, а про моделі поведінки, в яких жінки „не слухаються”, на той момент вони ще не думають. У результаті часто виходить щось схоже на гру – спочатку йдуть дружні до неможливості прояви, потім починають висловлювати бажання, потім бажання обламуються, після чого бажаючі "самовидаляються" з поля зору. Уже в темряві дещо хмурий капітан провів нас до парому, який все-таки прийшов, подарувавши нам надію на плавання. Після чого швидко видалився з поля зору.  Нічого з обіцяного нам кілька сторінок тому (озера, вулкани, брат на паромі), так і не трапилось – й подібне ставлення до обіцянок не нове, це теж турецька риса, назвемо її „східна улесливість”.

Паром відправлятись у плавання знову не поспішає - очікує на якісь вантажі. Зате на причалі нас очікує цікава компанія - три французьких бекпекери, які вже сидять тут так давно, що чай вже пити не можуть. Завтра підемо на Ван позитивною компанією. Милі й трохи кумедні охоронці нам також не дозолили хоч трохи побути в гостях й без чаю. Не просихаємо....

Настрій:

і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому,

що в них просто зупиняється серце від любові до цього 

дивного-дивного фантастичного світу.

С. Жадан

А от капітан через кілька місяців повидаляв нас усіх з Фейсбуку й останнє його повідомлення "гугл" переклав як матюкливе:-))

Далі буде!