четвер, 23 квітня 2015 р.

Місто Ван – призабута столиця древніх держав.

Місто Ван було столицею однієї з найдавніших держав світу - Урарту та ряду інших країн, зокрема - вірменських. З тих часів збереглась величезна фортеця, найдавнішій частині якої три тисячі років. Зараз це один з найвідсталіших регіонів Туреччини з складною історію та сучасністю – періодично руйнується землетрусами. Місцеві сім”ї відрізняються гостинністю та гранідозною багатодітністю, а коти вміють плавати..
11122756

Пришвартувались, зійшли на берег й подались оглядати цю саму фортецю, за якою давно вже спостерігаємо з моря. Для цього “узяли азимут” на фортецю й забрели по ньому на якийсь пустир з „собачими стежками”, худобою і нечисленними будинками, але, трохи поблукавши доріжками, таки добрались куди слід. Чим ближче підходиш до фортеці – тим більшою вона стає. Вхід дешевий – здається по 3 ліри, територія навколо оглянута й можна приємно повалятись на акуратному газоні. Є певна кількість торгівлі сувенірами й певна кількість місцевих туристів, а з вершини чудові краєвиди на озеро, різні навколишні руїни, і на саме місто Ван.

 Ван - місто на сході Туреччини поблизу східного берега озера Ван. Населення становить 284,5 тис. мешканців
Вікі

Ван має довгу та складну історію. Близько трьох тисяч років тому тут знаходилася столиця древньої держави Урарту, Тушпа. Три тисяч років, це далеко не самий „початок історії” (на тлі решти місцин нашої подорожі так узагалі „учора зранку”), але це теж було дуже давно й такі місця завжди цікаво оглядати. З тих часів  збереглась цитадель міста на Ванській скелі, яка поєднується з більш сучасними укріпленнями. Піднявшись на найвищу точку скелі опиняєшся якраз посеред незвичних глиняних стародавніх укріплень, для яких Римська імперія – далеке майбутнє.

Урарту до сих пір є загадкою й багато чого в її історії значиться як „не дуже зрозуміле” – звідки народ походить, як називалась країна („Урарту” – асирійська назва), хто остаточно зруйнував державу? На кожне з цих питань є по декілька теорій, часто - суперечливих. Появу тут держави пов’язують з тим, що навколишні території це найдревніший осередок металургії у світі, а метал у ті часи був „вагомим аргументом” з якого боку не глянь – чи то для завоювань, чи то для торгівлі, чи то для технічного прогресу. Урарту називали країною „трьох морів”, кожне з яких морем й не було, а було великим озером – Ван, Севан та Урмія. Підкосила ту державу боротьба з ще могутньою й вже нарваною Асирією. Урарту не програли війну, але ослабли настільки що їх хтось добив – узяв штурмом Тушпу (яка уже й не столицею була але залишалась важливою фортецею) й зробив це настільки якісно, що до сих пір невідомо, хто це був. Країна зникла не безслідно - залишились матеріальні сліди й культурний спадок. Артефакти часів Урарту ми вже бачили в музеї в Газіантепі, тепер от і саму столицю оглянемо. А найбільше усього культуру Урарту успадкували вірмени.

В давні часи ця місцина виглядала дещо інакше. Висока „Ванська скеля”, на якій знаходилась Тушла, впиралась в озеро Ван, стаючи справжнім "орлиним гніздом" й ще більш неприступною для ворогів. З тих часів рівень води змінився, й зараз, щоб дістатись до стародавньої пристані біля підніжжя скелі потрібно здолати кілька кілометрову смугу доріг та садиб. Я навряд чи зможу описати як дістатись до замку правильно, так як ми пробрались казна як.
Ван
Місто Ван - вигляд з озера.

Ван
Ванська скеля з величезною фортецею

Укріплення реально величезні – охоплюють кількома рядами оборони усю скелю. Найцікавіша частина (часів Урарту) це тільки незначна частка усього. Решта збудовано переважно турками, які активно використовували цю фортецю за призначенням ще кілька років тому. Хоча штурмували її востаннє й під час першої світової. Та й зараз частину гори якісь вояки займають.

Збереглась цитадель Урарту достатньо непогано, але виглядає дещо примітивною – якась глина з дірками й стирчащими з неї дерев'яними колодами..... Фотець трьохтисячолітнього віку мені ще не траплялись, максимум місця, де вони колись існували. Водночас, цитадель Урарту це найвища частина фортеці й звідти відкривається широка панорама на місто й околиці. Решта стін – тих що турки будували, масштабно, але нічого особливого. Й доступу туди здається нема. Добрячих декілька годин позалипали на стародавніх стінах, насолоджуючись пейзажами й негодуючи на сонце за те, що своїм світлом дає можливість фоткати виключно в одному напрямку. Цитадель Тушпи була водночас й резиденцією царів Урарту, тому десь так як ми зараз, бачили озеро Ван місцеві царі. Тут же неподалік приносили жертви богам – іноді по кілька десятків биків та овець (так і хочеться прив’язати цю інформацію до традиційних вмінь кавказців в царині шашлику). А невеликий струмочок з посадкою на берегах під скелею виявився стоком невикористаної води з каналу, збудованим царем Менша три тисячі років тому й постачаючим воду у Ван до сих пір (!!!). Привіт нашим комунальникам, які весь час щось ремонтують й постійно воюють з перебоями в водопостачанні. Учіться у древніх!
Ван
1112275311122742
1112274911122745Ван  
Фортеця у місті Ван. Темніша частина – залишки столиці Урарту Тушпи

Після ассирійців колесо історії не раз проходило „катком” по цій скелі, руйнуючи місто майже повністю. Один тільки Тамерлан двічі відзначився в цій негуманній справі. Весь цей час, незважаючи ні на що, Ван залишався значним центром для вірмен, іноді перетворюючись на столицю середньовічних держав (наприклад, Васпураканське царство) чи адміністративних одиниць. У ХІХ столітті його іноді називали „Вірменський П’ємонт”. Так тривало до початку двадцятого століття, коли турки винищили більшість вірменського населення на своїх територія. Вірмени Вану вписали в цей геноцид одну з небагатьох справді бойових сторінок, коли місцева самооборона декілька місяці витримувала облогу переважаючих сил турків, поки територію не захопила російська армія. Місто вкотре було майже зруйноване, але куди жорсткішим наслідком стало те, що вірмен нині на території Туреччини майже не залишилось, в тому числі й у Вані. Залишилось безліч закинутих церков, монастирів, стародавні міста й столиці. Завдяки тим подіям Вірменія й Туреччина до сих пір не можуть помиритись, налагодити контакти й, хоча б відкрити кордони для хоч-якогось руху.

Серед покинутих храмів найвідомішою є Церква Святого Хреста на острові Ахтамар, збудована в 9 столітті й нині фігурує в якості однієї з „візиток” цього регіону для туристів. Іншою візиткою є замок „Хошап” неподалік Вану. Навколишні краї, в принципі,багаті на різноманітні закинуті храми та старі фортифікації, так що є сенс залишитись тут на декілька днів й помандрувати околицями. Ще це місто відоме породою ванських кішок, які ламають усі стереотипи, так як полюбляють плавати. Й не тільки в солених водах озера Ван, а й у  ваннах власних квартир (мабуть, по співзвучності об’єктів).

Після оглядин фортеці влаштували пікнік на газончику, після чого подались шукати музей, про який серед нас було звідкись відомо. Вишукуючи азимут на музей, натрапили на айран з абрикосами в дворі одного з місцевих "газ"д. Домашній айран – дуже смачно. А "газда", як справжній житель Туреччини,  вказав нам напрямок на музей тільки після частування. Ще "газда" похвалився своїм садом і тим, що у нього 15 дітей (!!!). В цей час я згадую карту народжуваності по різних регіонах Туреччини, де навколо Стамбула показники дітності близькі до українських, далі на схід – вищі, а зовсім на схід, де ми зараз знаходимось – вищі в декілька раз. От вам і традиційні цінності наяву. З контрацепцією тут мабуть все сумно – цікаво, вони просто не в курсі чи ось-це традиційне світобачення не дозволяє обмежувати народження дітей? Згадую книгу Вітольда Шабловського "Вбивця з міста абрикос", де багато мандруючий країною автор розповідає про "спеціально навчені" експедиції, під час яких перед збентеженими місцевими жителями налягають презерватив на банан й розповідають, як це працює. Але розпитати про це не виходить – нас навряд чи зрозуміють. Тому просто аплодуємо й йдемо далі в пошуках музею.
1112276111122762 
Батько 15 дітей з міста Ван і його фруктовий сад.

Наступними знайомими на шляху до музею, пошуки якого уже нагадують ситуацію в Газіантепі, стали жахливі місцеві діти, які натовпом накинулись задовбувати своїм „мані-мані”. Зробили висновок що діти тут найжахливіші з усіх, їхнє вимагання грошей найбільш надокучливе й зовсім не дружелюбне. Це не тільки ми відчули - подібна інформація щодо Ван періодично фігурує у різних звітах.. Довелось нам кричати зрозуміле їм „пара-пара” не дуже добрим голосом й навіть дати кільком по руках, а то почали вже лапати за все на світі. Такі методи працюють краще „вербальних”й невдовзі діти відстали, а ми знайшли маленьку стару “капличками” у підніжжя пагорба,  де було поховано якогось мусульманського святого. Згодом ми й музей найшли, але виявилось, що сьогодні відвідати його не зможемо – так як музей ще тільки будується ☺.

1112276411122766
Найжахливіші турецькі діти – в місті Ван, мабуть це вони мусульманського святого з цієї могили довели до теперішнього стану!

До виїзду з міста в напрямку Догубаязіта дістались прогулянкою через центр, місто за межами Фортеці не являє собою нічого особливого, тому не затримувались. Того вечора виїхати з міста не вдалось, так як стопити почали уже в сутінках. Зате водій "на кілька кілометрів"  нам трапився дещо „з весілля” й запропонував через якусь російськомовну жінку у Стамбулі вирішити всі наші проблеми. Проблем у нас особливо не було, крім того, що не вдавалось пояснити, як нам потрібен берег озера, бажано без людей. Після спроби хильнути віскі за кермом вивалились з машини, незважаючи навіть на пропозицію почастувати нас й нас також - ДТП сьогодні в плани не входить. Переконавши водія, що все у нас прекрасно й ми вдячні йому за все, прошурували вже в суцільній темряві на берег озера і "залипли" на якомусь пустирі. Траса тут проходить неподалік берега, тому вийти на нього не дуже складно. Складніше знайти місце де нікого й нічого нема,  так як усе достатньо щільно забудовано. Орієнтувались, по суті, на темряву й відсутність дороги. Гойдалка наших пригод качнулась знову в протилежному напрямку - комфорт минулої ночівлі на судні змінився трешом розкладання намету на пустирі в межах міста неподалік якогось паркана. Намет, якщо ви пам’ятаєте,  добряче покоцаний мандрами й у ньому не застібається жодна блискавка та підозріло гнуться дуги - що теж додає халепоподіьних вражень. Зате в таких місцях саморобні спиртові настоянки сприймаються організмом просто пречудово - для вирівняння балансу, так би мовити.

Розклались, повкладались. Темно, ми нікого не бачимо – значить і  нас ніхто не бачить. А зранку до намету завітали корова і здивований пастух – засмаглий, босоногий хлопчина років 12. Стояв в метрі від намету в нерозуміннях досить довго, й аж коли я в пошуках прохолоди та свіжого повітря визирнув на вулицю, він наважився підійти ближче й заговорити. Знаючи вже трохи Туреччину, здогадувались, що сварити нас не будуть, навіть якщо ми влізли на чиюсь територію чи ще куди. Так і сталось – хлопчик побіг кудись й невдовзі повернувся з татом. Нас запросили снідати. Тато виявився головою великої сім’ї й говорив що у нього десятеро дітей. Теж не погано – є кому корів пасти й туристів у гості приводити. Стіл накрили прямо на подвір’ї перед входом. Сніданок типовий - сир, лаваш, масло, гострий перець, оливки, варення, чай. Це і є народна кухня, страви якої вживають усюди і щодня від середземного моря до кордону з Іраном. Тільки от сьогодні мій шлунок „проголосив суверенітет” й  почав всерйоз сердитись на мене – мабуть учора таки занадто намішали усе з усім.  Дуже акуратно насолоджуюсь гостинним сніданком й розумію, що він дуже скоро покине мене, не завжди узгоджуючи свої наміри з моїми. Намагаюсь „налагодити дипломатичні відносини” з організмом за допомогою різних ліків, але наразі результату не видно. Сьогодні день буде веселий….
11122774
1112277511122771
В гостях у курдської родини.

11122773
Моє улюблене фото з Курдистану

Голова сімї показав нам свій будинок - багатокімнатний й з купою килимів та телевізором. Там метушилась різногабаритна дітвора й закутані в одяг жінки неочевидного віку. Усі на позитиві й посмішками засвідчують свою прихильність до нас (принаймні хочеться так думати).

Як завжди, ми у центрі уваги – чоловіки запрошують й спілкуються, а жінки накривають стіл й здивовано здалека поглядають. Хлопчина років 17 вихваляється мисливською рушницею – навіть спробував демонстративно прицілитись з неї в якихось пташок, які налетіоф об’їдати грушку в саду. Так само мій дід колись ворон з черешні ганяв. Але дід передбачливо здав рушницю, коли я народився. А тут ні – хлопчаки використовують за призначенням й без застережень дають з нею фотографуватись такому підозрілому незнайомцю, як я. Правда тримаю в руках її дуже незграбно.

Розказали туркам про наші мандри й подальші плани. Насолодились їхніми не все розуміючими, але від того не менш щирими посмішками й подались до автомагістралі. Стопимо сьогодні до ще одного старовинного міста, ще однієї давньої вірменської столиці, нині відомої вишуканим палацом та Араратом поруч.

Далі буде!