понеділок, 20 квітня 2015 р.

По дикому Курдистану.

“По дикому Курдистану”, так називається роман німецького письменника  Карла Мая, якого я ніколи не читав про краї, в яких автор ніколи не бував, але якими ми зараз мандруємо. Сама назва налаштовує на щось особливе й пригодницьке. Книга написана в жанрі вестерну (чи „істерну”) й у чомусь ми цей жанр таки наслідуємо. Перестрілок, на щастя, не було, але “сюжет” розвивався “по-кіношному” динамічно – „диліжанси” змінювались один за одним, пейзажі дивували дикістю, в якості „аборигенів” були різні племена, що живуть скотарством й конфліктують з регулярною армією. От тільки у „салунах” чай, а не бухельце, й „канкан” в цій країні якщо й танцюватимуть, то лиш чоловіки. Долаємо віддалені райони Курдистану від Хасанкейфу до озера Ван через місто Бітліс.
11122659

В передостанній день літа, з самого ранку покотилася хвиля з 5 машин за день з Хасанкейфу в напрямку озера Ван й подарувала нам чергову порцію колоритних місцевих жителів та яскравих вражень від спілкування з ними. В одній з машин – на об’їзній міста Батман нарешті трапився турок, який дійсно добре говорив англійською, ще й з якоюсь „нейтівспікерподібною” вимовою. Подумав, що варто було б підключити Віку до розмови так як в неї вимова й вербальні можливості відчутно кращі, ніж у мене, але ми не в тій країні, щоб жінок уперед пускати. Турок більше сам розповідав й довелось не стільки говорити, скільки слухати з зацікавленням. Він таки пожив десь в розвинутому світі й чудово розумів нас та наші наміри щодо автостопу - теж дивина в цій країні. Наступні водії траплялись не такі комунікабельні з іноземцями, але не менш дружні до них. На одному з перехресть навіть посигналила колонна військової техніки – але, на жаль, не зупинилась. Кілька військових бойових машин дочекались такі ж самі військові вантажівки й з усією відповідальністю організували їхню охорону. Застопити “танк” – було б дійсно нетривіально, а в цій країні ми вже нічому б не здивувались.

Військові проїхали повз, проте свій „Левел ап” ми в той же час таки трохи підвищили. Виявилось, що не тільки пасажири водіям можуть платити на дорозі, буває й навпаки й для цього зовсім не обов'язково надавати водію якісь послуги. Наступний водій, коли почув про наші наміри, довго не думаючи, привіз на автовокзал найближчого міста й дав 25 лір на маршрутку до Бітліса, показуючи що дорога небезпечна переконливими імітаціями стволів біля скроні. Судячи з усього, при фразі “пара йок” турок розуміє, що “пара” у нас зовсім “йок” й сприймає як людей без гроша в кишені, не особливо задумуючись, яким чином ці дивні іноземці потрапили в Туреччину. Відмовлявся від грошей довго й безуспішно. Якщо вже не вдалось відбитись від грошей, то потрібно використовувати їх за призначенням  й таки їхати автобусом, карму щоб не псувати неправдивими обіцянками – вона в нас пречудова останнім часом й все складається вдало й якось саме по собі. Карма – це дуже важливо в подорожі. До речі, це був один з двох випадків, коли між містами ми пересувались громадським транспортом. Другий буде за кілька днів, коли нам заманеться провідати один симпатичний “глухий кут” біля кордону.
Курдистан
Виїжджаємо з Хасанкейфу

Дорога до Бітліса йшла через гори – справжні такі, красиві, з ущелинами, водоспадами, серпантинами, схожі на Карпати, тільки з бідною рослинністю. Зате насичені армійськими блок-постами, укріпленнями й військовою технікою. Можливо, водій таки щось знав, коли своїми 25-ма лірами наполегливо вберіг нас від потреби стопити через цей стрьомнуватий гірський район? В місцях конфліктів ймовірність “нарватись” завжди вища ніж у інших місцях, так як цінності та манери поведінки у людей дуже сильно деградують, а погані люди в таких умовах отримують більше простору для своїх діянь. Але то здогадки, насправді жодних натяків на небезпеки ми не помічали. Про те, що Курдистан це район з тліючим збройним конфліктом нагадували військові, що рухались колонами й з охороною та численні фортифікації. Невеликих блок-постів у горах було достатньо багато, на жаль фотографувати на ходу особливо не вдавалось через затемнене скло та постійні виляння дороги. Окрім того, силові структури майже усюди  дуже не люблять, коли їх фотографують й з цим треба обережно

Роздивляюсь місцевість за вікном – суворі й мальовничі гірські пейзажі, вкриті чагарниками схили й пологі вершини, бурхливі річки й скотарські поселення, дороги зруйновані й дороги, що будуються. Інфраструктура поступово покращуватиметься – це помітно по будівельній активності, що розгорнули турки в цих віддалених районах. Освіта й розвиток це найбільш ефективний метод боротьби з тероризмом, але не так часто використовуваний, на жаль Красиві, але важкі для життя гори, сухі степи, поселення з невеликих будиночків без нічого крім будиночків, стада худоби, хлопчаки на конях, войовниче місцеве населення, військові на дорогах – це все таки добре нагадує декорації для „вестернів”, з тою лиш різницею що не кіно це зовсім. Та й курди багато спільного мають з „аборигенами” Дикого Заходу – такі ж горді й непокірні племена, для яких ще не так давно кінь й рушниця були головними у цьому житті.
Курдистан Курдистан
Гори Курдистану

Курдистан — етнічна територія на Близькому Сході, у межах якої курди становлять цілковиту або відносну більшість населення.  Загальна площа становить приблизно 392 тисячі кв.км. Ця територія поділена між чотирма державами — Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією й не має природних меж.
Вікі

Про походження курдів вчені сперечаються – одні вважають їх корінним народом цих територій, інші прийшлим у Середньовіччі. Судячи з усього, обидві версії мають місце бути. З одного боку, якісь древні „курдоподібні” народи фіксуються на цій території з прадавніх часів, з другого - впливи інших народів та культур (зокрема, вірмен) настільки вагомі, що сучасні курди це не єдиний народ, а набір племен й родів, досить часто різнорідних. Курдська мова теж не єдина, а  являє собою набір кількох мов, які ще й на діалекти розподіляються. Найвідоміший й найпоширеніший – курманжі. Та про що мова, якщо навіть релігійної єдності у курдів нема – більшість з них мусульмани-суніти, проте є й шиїти,  в тому числі й з езотеричних сект „ахл-е Хакк” й алавітів, яких то й мусульманами вже з натяжкою вважають. Ще є вже згадувані єзиди і християни. І євреї є – сучасні генетичні дослідження вказують на неабияку близькість цих народів, але “курдських” євреїв у Туреччині залишилось не більше сотні, решта давно в Ізраілі. Така ось багатогранна мозаїка, ці курди. Можу додати, що серед них декілька раз поспіль трапились смагляві дядьки з „орлиним” обличчям й хриплим гортанним голосом – так як вони виділялись з решти, подумав що це мабуть одна з особливостей місцевих курдів. Та й загалом, чорнявих-смаглявих тут побільше ніж, на приклад, в Адані. Але більшість курдів від турків все ж не відрізню, поки вони самі про те не скажуть. В українській культурі курди, здається, представлені рядком “О курде, бережи свої набої” від Василя Симоненко. Чи ви в курсі ще про що?

Про країну Курдистан відомо здавна - вперше цю назву зафіксовано в ті ж часи, коли в літописах вперше з'явилась назва „Україна”, в 12-му столітті. Наступні століття аж до 20-го Курдистан являв собою набір гордих й агресивних феодальних держав, що формально входили до складу „місцевих” імперій, але жили завжди по-своєму. В романтичному 19 ст. місцевість ця була маловідомою тогочасному „прогресивному людству” й манила дослідників та авантюристів, що прагнули знайти скарби древніх цивілізацій чи дати відповідь на якісь важливі питання науки. Недолуга Османська імперія з Персією на той час дорозвивались до того, що самі відстали від розвитку всерйоз і надовго, та й ще не дуже полюбляли коли на їх теренах (до того ж, таких глибинних) вештаються якісь невірні дослідники. Зараз Туреччина навпаки, дуже навіть полюбляє гостей – але до Курдистану туристи все ще добираються рідко. Й саме слово “Курдистан” турки не дуже люблять використовувати, кажуть “Східна Туреччина”. 

Мандрівники столітньої давності описують курдів як народ суворий, кочовий, гірський, консервативний, що зберігає фактичну незалежність й власний уклад життя. Курдів вважали гордими й непокірними, стійкими й твердими характером, ласими до грабунку й наживи. Описуються традиції кровної помсти, яка стосувалась усієї родини й могла тривати 20-30 років. Суворі краї породжували суворих людей. Й це усе поєднується з традиційною східною гостинністю й бажанням допомагати яке, як ми переконались, у них таки є.

„трудно найти в настоящее время между народами всего земного шара столь патриархальную жизнь со всеми ее добродетелями, преимуществами и невзгодами, как жизнь курдов, не изменившаяся столетиями”
Хачатур Абовян, 1846 р.
Курдистан
Поселення курдських пастухів

Справжній „Загублений світ” виходить – завдяки своїй віддаленості від головних „магістралей” цивілізації й малоцікавості кому-небудь окрім оточуючих „недалеких” країн. „Загублений світ” до того ж, склався в місцях існування стародавніх імперій й найдревніших на планеті міст. Таке от невблаганне колесо історії.

У етнографічних виданнях редакції журналу “Природа і люди” у кінці 19 століття можна було прочитати, що серед курдських жінок вкрай рідко трапляються красиві - хоча при цьому вони й  хороші господині. Читаючи це в неті, думаю що краса - річ суб'єктивна й що не дуже коректно саме це описувати щодо жінок, але найбільше зацікавило інше - а як вони про це дізнались взагалі?? Місцеві стандарти одягу й у ХХІ столітті мало уяви дають про зовнішність жінки :-)  Ці жінки мали іншу перевагу - пишуть, що вони були гордими й ревнивими, як справжні діти гір. Й через це курдські чоловіки рідко мали більше однієї дружини, незважаючи на усю свою “мусульманськість”. До того ж, як відзначають мандрівники, курдські жінки мали набагато більше прав ніж у навколишніх народів - для чоловіків вони були товаришами, в тому числі й на війні, а при потребі захищали свій дім від ворогів. Права жінки здобували зброєю, можна сказати. Й у ХХІ ст. ці права й вміння їм ой як знадобились.
imageimageКурдистан
Типовий одяг курдських жінок, так не усі – але більшість

Головними ж заняттям чоловіків майже усю історію були війна, кавалерійські вправи, вправляння зі зброєю, тваринництво, полювання, розбій. Такий стиль життя робив курдів творцями проблем для чужинців, з якою метою той би не приїхали. Читаючи ці усі розповіді здалось, що це все погляд на курдів очима чужинців, які часто були в полоні стереотипів й малювали картину не тільки за власними спостереженнями, а й завдяки пліткам, переказам, розповідям від різноманітного люду. Ми й зараз подібне спостерігаємо, й за час поїздки здалось що турки й курди часто описують один одного негативно, не маючи особливих підстав для цього й мало що знаючи напевне. Яка частка з цього є правдою, а яка домислом зараз розібратись складно, думаю – як і з народами Кавказу, усе по трохи мало місце бути. І такі ж, як й "кавказці", активні курди у різних “вокально- інструментальних” та танцювальних проявах, що теж породжує стереотипи:   Чому не можна брати курдів на роботу в бляхарню. Поки один будет стукати по блясі, решта почнуть танцювати.... (Єврейський анекдот.)

Курди довго зберігали фактичну незалежність, проте створити при цьому єдину повноцінну державу так і не змогли - як й більшість гордих та незалежних гірських народів. Тому й опинились урешті на територіях інших держав. де перебувають понині. Територія Курдистану має населенням близько 40 млн, 28 млн з яких складають курди (Вікі) й входить окрім Туреччини до Іраку, Ірану та Сирії.

Взаємовідносини з турками у курдів тривалі й складні. Сучасний конфлікт офіційно розпочався 1984 року, коли Робітнича Партія Курдистану перейшла до відкритої партизанської війни проти уряду Туреччини. До того моменту вже 2 десятки років тривало курдське повстання в сусідньому Іраку. Курди, як ми теж могли спостерігати – відчувають національну єдність незалежно від кордонів. "Зуб" же на турків своїм корінням сягає в часи становлення турецької республіки, коли Ататюрк „вогнем і мечем” наводив лад на руїнах Османської імперії, винищуючи курдів. Після повстань 20-х років помітний рух курдів майже зник (чи у світі просто не до них було в той час) й з новою силою розгорівся починаючи з 60-х років, спочатку в Іраку, а згодом й в Туреччині.
Курдистан
Блок-пост турецької армії у горах

Конфлікт в Туреччині зараз на стадії “жевріє десь у глибині”, проте певний неспокій відчувається (upd: з того часу конфлікт в Туреччині дещо загострився й почастішали теракти та сутички, проте основні події й державотворчість у курдів відбувається на територіях Сирії та Іраку, де існують "де-факто" підконтрольні їм території й триває збройна боротьба з Ісламською Державу та іншими ворогами в до неможливості заплутанову клубку відносин у регіоні. В Туреччині й надалі переважно спокійно)
.
На мою думку, ситуація пішла в напрямку примирення, зокрема,  тому, що тепер й у курдів й у турків є спільні вороги - збудована мусульманськими фанатиками Ісламська Держава, що контролює великі території в Іраку та Сирії. Близькі до них по духу малоадекватні мусульманські рухи набрали силу в Ємені, Сомалі, Лівії, Малі та у інших місцях й створюють неабияку загрозу усім більш-менш притомним державам з мусульманським населенням. Склалось враження, урки стали ж відчутно цивілізованіші й таки займаються освітою й розвитком регіону - згадуючи чудові нові дороги в Курдистані та іншу інфраструктуру. На цьому тлі історично сформована ворожнеча турків з курдами, яка зараз мало чим підживлюється має піти у небуття й перерости в якийсь складний, але мирний діалог - як у Шотландії, наприклад.  Проте, сили, які перечать цьому, теж мають що сказати - відносини офіційної Анкари (в особі Ердогана) з курдами гострі й складні, а війни в Сирії та Іраку до неможливості напружили регіон й залучили в конфлікт чи не всіх "сильних світу цього" Тому зараз важко дати гарантію, що нас не чекають попереду нові великі конфлікти, які закінчаться утворенням незалежного Курдистану в тій чи іншій формі.

А поки що у турків з курдами повно стереотипів один щодо одного – Утку з Сулейманом в Адані розповідали, які курди непривітні й небезпечні, Хасан в Мідьяті про те, які турки погані й жорстокі. Турки більш різноманітні зовнішнє – бувають руді й світлошкірі, курди чорняві й смагляві, часто з гучною гортанною вимовою. Подумалось – ми б не змогли відрізнити ставлення до нас одних від ставлення інших, бо гостинність у них однакова. Курди бережуть свою культуру, як уміють. Завжди наголошують, що вони курди, а це – курдська музика, курдська мова і т.д. Завжди кажуть, що їхнє рідне місто це найбільше “гюзель” з усього на світі. Головного героя усіх турків – Ататюрка називають диктатором і  гіршим від Гітлера за ті нещастя, що він приніс для курдів. Але напруженість ця помітна не відразу й в основному завдяки непрямим дрібничкам: Хасан у Мідяьті досить багато розповідав, як турки винищували християн, курдів, єзидів та інших в місті й що курди, які зараз воюють в Сирії повернуться й тоді буде щось. У Мардіні наш “хост” – поліцейський вискакував у двір свого будинку з пістолетом за поясом. Але були два охоронця, які обіймались й усміхались, кепкуючи з того, що вони різних народів й мали б битись, російськомовний турок з Мідьяту каже, що у них усі завжди спільну мову знаходили, а капітан порому на озері Ван каже, що добре, коли всі разом і дружні - як у курдському танці, а війна це погано для усіх.

З таким думками підїжджаємо до Бітліса - міста, затиснутого горами десь в глибинах цього-самого “дикого” Курдистану.  Відразу помітили велику кількість старих будинків, збудованих ніби як в кілька поверхів на крутих схилах долини річки. Частка чоловіків навколо зросла до неймовірно високої. Жінок стає зовсім мало, ті що зустрічаються - швидко ухиляються від нас. Й над усім цим височіє старезна фортеця. Гірські райони усюди відрізняються суворістю та консервативністю - який прийом тут чекає?

Бітліс — місто на сході Туреччини, розташоване приблизно за 20 км на північний захід від озера Ван на висоті 1600 м над рівнем моря. Населення - 44 тис. жителів
“Вікі”

У Бітлісі, як і усюди, місцеві посміхаються до нас, вусаті чоловіки пригощають чаєм і просять сфотографуватись. Розрахуватись за чай наполегливо не дають. Також заскочили в інтернет-клуб й перевірили каучсьорфінг -  у Карсі нам обіцяють вписку, що радує, хоча буде й не скоро. Оглянули швидко фортецю й далі відправились ловити “диліжанси”, так як хочеться сьогодні встигнути на озеро Ван й на пором через нього.
Бітліс
Бітліс
Фортеця Бітліса

Бітліс - місто, заснування якого приписують самому Олександру Македонському й назване (як не дивно, не Олександрією), а на честь одного з генералів Македонського, деякого Ліса, Злого Ліса, Біт Ліса (співзвучне до міста Лісса з ГрІнландії, правда ж?). Фортеця, в місті, кажуть - ще з тих часів заснована (тобто, з часів Македонського, а не Гріна). Оглянув її, поки дівчата в інтернеті зависали. Добре, що клуб якраз поруч знайшли. Виглядає - не складно, але височенно, солідно й досить неприступно. Іншою датою побудови цих стін є 1530-і роки - остання доступна модифікація, так би мовити. Якщо покружляти навколо фортеці, то можна наткнутись на табличку з історичною довідкою та на розуміння того, що вражаючий “фасад” являє собою більшість фортеці. Решта збереглось достатньо умовно. Але виглядає все-одно вражаюче, й якось органічно поєднується й з навколишніми горами й з навколишнім людом, який в силу особливостей рельєфу влаштовує “чайхани” на дахах в цьому “багатопоярусному” скупченні. Хм, десь я про таке вже читав..

“Дома рассажены как попало среди неясных намеков на улицы, но улиц, в прямом смысле слова, не могло быть в Лиссе уже потому, что город возник на обрывках скал и холмов, соединенных лестницами, мостами и винтообразными узенькими тропинками.
А Грін “Корабли в Лиссе”

Невже ми знайшли щось схоже? Занадто смілива теорія, Лісс то портом був, а тут хіба “кораблі пустелі” у великих кількостях заходили. Торгівля у Бітлісі також процвітала, так як місто знаходилось на жвавих і потрібних усім шляхах давнього світу та середньовіччя (й тому його періодично завойовували).
Бітліс
Бітліс “багатоповерховий”

Останню тисячу років влада тут переважно у курдських руках, турки тільки в кінці 19 століття змогли здолати місцеву автономію. Й майже всю історію значну частку населення (періодами й більшість) становили вірмени. Бітліс також пов'язаний з нашою історією й  ми не перші козаки у цих краях. В 1916 році місто штурмом здобули кубанські козаки - нащадки козаків запорозьких з 2-ї Кавказької козачої дивізії, у складі якої, зокрема, були такі “красномовні” частини як Полтавський кошового отамана Сидора Білого полк та Чорноморський полковника Бурсака полк. Взяли не відразу, але у результаті захопили багато гармат, зброї та їжі. Козаки, одним словом.

Крім фортеці є ще декілька старих мечетей та медресе, а також колоритні будиночки, які тісняться на стінах вузької ущелини в якій, власне, Бітліс й розташований. На висоті 1600 м, між іншим.

Місцеві курди дуже дружелюбні й із задоволенням фотографуються. Навіть просяться до фотографії й люб'язно вибачають нам витрати на чай в “чаювальнях”. Здалось, що враження від Туреччини як країни чоловіків тут досягло апогею, так як жінок майже не було видно на вулицях. А ті що були, якось трохи шарахались “від гріха подалі”. Я аж задумався, чи не було дещо легковажно їхати в своїх коротких червоних шортах у суворий гірський край з консервативними звичаями?. Але балом тут правлять чоловіки, а вони на таке не зважають - тільки посміхаються і поять чаєм. І розмовляють з іншими чоловіками.

Пригадується цитати з книги Грега Мортенсона “Три чашки чаю” про віддалені райони Пакистану та Афганістану, яка чудово описує важливість прийому цього напою для контакту зі східною людиною: "Коли ти вперше п'єш чай з горцями балті, ти – чужинець. Вдруге – почесний гість. Третя чашка чаю означає, що ти частина сім'ї, а для сім'ї вони готові на все. Навіть померти.”  Можливо колись подібне сприйняття було й в горах Курдистану і чужинцям тут було на перших порах не просто, але зараз етап “в кілька чашок чаю” відбувається трохи швидше ніж відразу, а населення із задоволенням переходить до етапу “почесний гість”. На рахунок “сім'ї” й “померти”, виглядає достатньо фантастично, але коли читаєш історичні розповіді про курдів, їх принциповість й вірність різного роду “кодексам поведінки” то подібний розклад цілком собі можна уявити. Гірські народи взагалі крайнощі полюбляють, й швидко переходять від одних до інших.

Наш “серфінг” країною передбачає тільки короткі контакти з місцевими, й хоча ми можемо швидко потоваришувати після інтенсивного спілкування, в більшості випадків розбігаємось з місцевими ще у ранзі “почесного гостя”  без переходів в будь-які крайнощі. 
БітлісБітліс
Чаювальня (чайхана) на даху будинка у Бітлісі. І допитливий місцевий житель


Сонце почало хилитись до заходу. Авто до Татвану зловили швидко, водіям розповіли, що потрібен “фері-бот” на Ван й нас підкинули до самого причалу. Розкладу руху порому ніхто не знав й, як потім виявилось, знати його не можливо так як ходить він хоч і часто - але без графіку, в залежності від потреби. Звідки беруться розклади з точним часом в путівниках та блогах, сказати важко - мабуть писакам в редакціях та інтернетах теж треба чимось на хліб заробляти, от і “наповнюють контентом”.  До причалу нас підкинули у відповідальний момент, коли пором потихенько відходив….

Засмутитись з цього приводу якось не змогли, тільки помилувались відходячим в далину кораблем на тлі освітленим призахідним сонцем гір на берегах озера. Красиво, хоч і без нас. Ще кілька поромів обнадійливо стояли пришвартованими до причалу. Вусаті дядьки в “чаювальні” на причалі зрозуміли, що ми не встигли на пором, але не співчували чи кіпішували (як то прийнято у нас), - а, в кращих традиціях сходу, запропонували чаю. Не відмовились. Під чай з гарною кармою проблеми вирішуються швидше, ми вже в курсі. Кажуть, зранку буде наступний пором.

Поки сьорбали чай, зтемніло. Намета поставили прямо тут – в сотні метрів від причалу, на березі озера з краєвидом на пором. Попередньою домовились про це з дядьками з КПП до причалу. За гарною нашою традицією – обмили ноги в новій відомій водоймі, озері Ван.
11122662
1112266511122666
На березя озера Ван.

Завтра зранку йдемо "морем" на місто Ван ?


З.І. Доля думала інакше, не відразу ми "морську" частину подорожі розпочали.

Читати далі: Татван: життя турецької глибинки.