Перехід через озеро Ван, або "морська" частина нашої подорожі.

Після непередбачуваного, але насиченого дня у Татвані й знайомства з життям місцевих жителів, наблизились до реалізації одного з наших намірів – здійснити перехід на кораблі через озеро Ван.  Безкраї простори, солона вода, “морський” вітерець, корабель з щоглами, палубами, командою й без інших пасажирів створили відчуття справжньої морської подорожі. І байдуже що ми у гірському районі на висоті 1600 м. над рівнем моря.

 Знайомимось із колоритними французами - сімейна пара й їхня подруга їдуть в Іран до когось із родичів. Цікаві, позитивні люди - пів року роботи змінюється у них мандрівками, так і живуть. Хлопця звати Жюль –  його нам представляли асоціативно з відомими Жюлями, дівчат так не представляли, тому їхніх імен уже й не згадаю. По поглядам Жюль - щось типу лівого антиглобаліста. Навіть у футбол вболіває не за якісь команди, а проти ПСЖ та Монако, називаючи їх мішками з грошима, які не мають здобувати чемпіонство. Тут ми з ним сходимось, тільки я окрім нелюбові до мішків грошей в „інтерпретації” донецького „Шахтаря”, все-таки ще “за” вболіваю, за „Динамо”. Поговорили про все по трохи – про країни, подорожі, ідеї, напрямки, тонкощі....  Судорожно витягував з підсвідомості якісь французькі фрази, які десь там ще ніби й існують з часів школи, проте інглішом все-таки спілкуватись простіше було. З неочевидним успіхом намагався пояснити чому найпопулярнішою в нашій країні фразою на французькій мові є „ же не манж пас сіс жур” й з більш очевидним успіхом розповідав про Джорджію, як „вайн-кантрі” не менше за Францію. Досить довго й ненапряжно чесали язиками. В кінці кінців Віка сказала, що хоче собі такого ж чоловіка, як Жюль. А я запримітив, що наші дівчата як, завжди, найкращі. Хоча француженки мають певний шарм – який виявляється навіть при не дуже миловидній зовнішності.

 

Очікуємо паром у сторожці порту Татван

Ніч на паромі й французькі “брати по відсутності розуму”

Паром ще невідомо скільки мав очікувати поїзд й невідомо скільки завантажуватись, але від нас нікуди вже не втече – на ніч вмостились прямона корабліна підлозі в салоні для пасажирів. Французи розклались в “сусідньому проході”. Чудове місце для сну, насправді – можна комфортабельно розкластись у спальнику на рівній поверхні й не перейматись, що хтось може потурбувати. Інших людей на кораблі не було. А на ранок нас чекав справжній сніданок у капітана...

Сніданок з капітаном! На палубі... Мені ця подія нагадує сцени з екранізацій Жюля Верна,  де пасажири снідають з капітаном в його каюті, пливучи кудись далеко з благородною метою. Антураж схожий і капітан тут справжній – з вусами, кашкетом й знанням справи. Працював в Антальї „за спеціальністю”, там досить непогано вивчив англійську й ще кілька мов на рівні „зробити приємно пасажирам”. Людей любить й до усього ставиться позитивно. Також полюбляє поговорити й найбільше говорить про політику. Француженка - політолог, багато знає про різні країни та їх політичних лідерів й їм особливо є про що подискутувати. Капітан дуже любить Ердогана, вважає що він зробив багато корисного для країни й при ньому економіка чудово розвивається. На зауваження про диктаторські замашки й жорстокі придушення протестів особливо не зважає, каже що всі люди повинні жити мирно й демонструє відео народного курдського танцю, де кілька десятків вусатих чоловіків різного віку танцюють, взявшись за руки й рухаючись цим „струмочком” вперед-назад. „Добре, коли усі разом й в мирі”. Сам сніданок вже добре знайомий, місцевий – лаваш, смачний домашній сир, масло, чай, варення... Чудове часопроведення насправді, атмосферне (чи то перечитався колись морських романів от мене й “атмосферить” на кораблі?). Ціна парому, до речі, була досить смішна –  здається по 8 лір, але я вже не дуже пам”ятаю.

Сніданок у капітана

Невдовзі капітан приступив до своїх прямих обов”яків і судно „ферібот” з вантажем в „довгоочікуваний поїзд” й наші рюкзаки та шістьома пасажирами на борту рушило з порту Татван в порт Ван. Так от, власне про озеро.

Ван — безстічне солоне озеро, розташоване на Вірменському нагір'ї в східній частині Туреччини. Це найбільше озеро Туреччини, найбільше содове озеро у світі і четверте за величиною непересихаюче безстічне озеро. Площа озера Ван становить 3 574 км², розташоване на висоті 1 648 м над рівнем моря, ширина в найширшій його частині становить 119 кілометрів. Гибини сягають 451 метра.

Вікі

Це озеро, насправді, багато чим цікаве. Воно високогірне й глибоченне (451 метр це не абищо). Вода тут настільки наповнена різними солями, що її використовують для прання без миючих засобів (про це навіть античні автори писали). Люди ж, після купання тут, зі слів місцевих стають “ідеально чистими”. Надлишок солі робить воду непридатною для пиття й мало придатною для життя – тут мешкає один вид риби, яку лагідно називають “перлинна кефаль”. Міцевий люд й історичні хроніки часто називають Ван морем, для гірського регіону така велика водойма дійсно як море,  до того ж вода солена. А коли протилежного берега не видно, будь-яку водоймо хочеться сприймати як море.

“Марити морем, бо в морі свої небеса” Ю. Іздрик

На берегах незвичайного озера-моря живуть незвичайні коти, які історично напрацювали звичку плавати, тому води не те що не бояться – а обожнюють її, й із задовоелнням купаються у міських ваннах. Як і кожне поважне древнє щось, озеро Ван теж має свою загадку – уже тривалий час тут шукають “Ванське чудовисько”, подібного до знаменитого “Нессі” доісторичного монстра, яке дивом вижило в цій віддаленій реліктовій водоймі. Розміри монстра за свідченнями “очевидців” десь метрів 15-17, має довгу шию й найчастіше з'являється в час перед заходом сонця. 

Згадки про древнє чудовисько траплялись в історичних записах, а найбільш серйозним свідченням вважається відеозапис, зроблений викладачем місцевого університету в 1997 році, на якому щось дивне й довге дійсно пливе озером Ван. Фамілія у викладача, до речі, Козак – що наштовхує на думку, може й до нас те диво виповзе?? Ми й заходами сонця теж любимо милуватись!

 

Сам факт виявлення в наш час якихось доісторичних тварин, навіть великих, як на мене, не є чимось неможливим. Прецеденти то відомі ж є, один факт “появи” латимерій чого вартий – усього лиш 75 років тому відкрито існування риб, які набагато древніші за динозаврів й вважались давно вимерлими. Риби ці мають двометрову довжину, зубасту пельку й коричневе або синє (!) забарвлення. Чому ж тоді не може бути інших великих істот у віддалених куточках світу? Озеро Ван, до речі, майже усе ХХ століття було поза полем зору дослідників, так як не до науки було в цих краях. Може й пропустили якого динозаврика за різними катаклізмами? Глибини то серйозні, рибка для хачування є і люди не дуже турбують що ще ж треба?

Протилежні доводи -  а розмножуватись це чудо як буде? Один екземпляр не виживе – потрібна популяція, а популяції ховатись й толком не потрапляти в поле зору людей останні кілька мільйонів років буде складно. Остаточну крапку в суперечці поставили геологи, які виявили що 17 тисяч років тому озеро пересихало й, відповідно, місця для “Нессі” не залишалось. Так що тепер найвірогіднішою теорією що на відео та в інших свідченнях фігурує ванський плаваючий кіт, який при потягуваннях й плаванні на спині в світлі призахідного сонця досягає довжини 17 метрів! Як вам така версія?

Кадр з відео про “Ванського монстра”, на якому пливе щось незрозуміле.

Перехід “морем” тривав чотири години. Гористі береги, безкраї простори в кількох напрямках, солона вода й такий самий вітерець навіювали відчуття справжнього моря. Вмостились в різних позах на даху чогось на верхній палубі й насолоджуємось процесом, лиш зрідка відволікаючись на когось із нечисленних членів екіпажу, які справно постачали на нашу палубу бардачки з чаєм. Для повноти відчуттів морських мандрів, сидячи під щоглою, увімкнув в навушниках музику з фільму „В пошуках капітана Гранта”, за тим же Жюль Верном. Повнота відчуттів дійсно прийшла – такий собі „4Д” кінотеатр вийшов, немов перемістився на вітрильник тих далеких часів, що йде в якусь експедицію.

Изведать то, чего не ведал сроду,
Глазами, ртом и кожей пить простор...
Кто в океане видит только воду,
Тот на земле не замечает гор.

Пой, ураган, нам злые песни в уши,
Под череп проникай и в мысли лезь,
Лей звездный дождь, вселяя в наши души
Землей и морем вечную болезнь.

В. Висоцький

Ленчіку теж сподобалось. Згодом за щоглою дівчата влаштували пляж – так щоб матроси випадково не помітили їхнє засмагання. Французи ж милувались берегами на палубі нижче. 

Ще зробили “рекламні” фотки з браслетами з фестивалю “Захід”, які до сих пір були у нас на руках. Турки часто допитувались, що воно таке за дивні прикраси. Ці браслети після місяця в дорозі повернуться до Києва, ми з ними так зростемось що забудемо про них й не зважатимемо зовсім. Не те щоб це мало сенс, просто вони вже стало частинкою нас. На першу пару в кінці вересня я ще з браслетом прийду, правда на той час він вже ховатиметься під рукавами осіннього одягу. А Віка носитиме мало не до Нового Року.

 

Подорож на паромі через озеро Ван

 

Береги й острови озера Ван

  

Пляж за щоглою й наші “мандрівні” браслети з фестивалю “Захід”

Французьку “колєгі” на нижній палубі.

 

За кілька годин місто Ван почало насуватись на наш кораблик. Спочатку – гора з фортецею замаячіла на обрії, а згодом і решта в полі зору нарисувалась.

Місто Ван з боку озера

Після чотиригодинного “морського переходу” наш корабель швартується в порту Ван. Є у подорожах по морю щось неймовірно привабливе, незважаючи на повільний темп, одноманітний пейзаж і велику кількість часу, який потрібно кудись подіти. В тривалих подорожах це завдання нетривіальне, доведеться, як Паганель, вивчати якусь додаткову мову чи ще що сообразити. А за короткий час не встигаєш навіть “морську хворобу” підцепити. Сподіваюсь колись і в більш тривалі морські походи вирушити, а поки продовжиму “сухопутну” подорож у місі Ван.

И все, кто дерзает, кто хочет, кто ищет,
Кому опостылели страны отцов,
Кто дерзко хохочет, насмешливо свищет,
Внимая заветам седых мудрецов!

Как странно, как сладко входить в ваши грезы,

Заветные ваши шептать имена,
И вдруг догадаться, какие наркозы
Когда-то рождала для вас глубина!

М. Гумільов