Кам'яні вежі Шатілі або Грузія, про яку ви не знали
Дістатись в Шатілі не дуже легко, але воно того варте – це красиве місто-фортеця є центром Хевсуретії, одного з самих віддалених й суворих регіонів Грузії, де майже немає людей, зате є стрімкі гори, ефектні покинуті міста, красиві долини з старими вежами й куди веде складна, небезпечна та неймовірно пейзажна дорога через справжній високий перевал.
Місто Шатілі було однією з головних цілей подорожі Грузією, адже завжди окрім звичайної програми відпочинку, походу чи відвідування популярних місць хочеться віднайти щось таємниче, маловідоме й при цьому безмежно красиве і Хевсуретія чудово підходила під цей опис. Регіон поміж стрімких гір ще донедавна був відрізаний від світу, а нині майже безлюдний, де ще не так давно місцеві горяни воювали в кольчугах з мечами, лікувались в шаманів й куди веде складна дорога через високий перевал. В Хевсуретії знаходяться покинуті міста фортеці - Шатілі, Муцо, які поступово стають популярними серед туристів але все ще є малознаними місцями, справжньою загубленою в горах екзотикою.
Поїхали!
Дорогами Хевсуретії
Хто рано встає, той в Хевсуретію їде. Щоб встигнути на маршрутку в Шатілі о 8-й ранку, довелось прокидатись о 5-й в Мцхеті та вибиратись на автостанцію Дідубе в Тбілісі – величезний хаотичний породжувач транспорту в багото які цікаві місця Грузії. Маршрутку потрібну знайшли швидко, бо не вперше тут й знали куди йти, а взагалі на тій шаленій станції важко щось знайтио. Як орієнтир – маршрутки на Мцхету й Степанцмінду поруч, останні ще й оголошують в гучномовець.
Дорога до Шатілі прохідна тільки влітку, взимку тут все замітає й дістатись в долину стає можливим хіба на гелікоптері. Маршрутка з Тбілісі ходить раз у тиждень, по суботам. В “пік сезону” ввели ще рейс по середам, про що недвозначно свідчив папірець над касою. Напрямок набирає популярності, по ходу.
З 150 км, що відділяють Тбілісі від Шатілі - 50 долається швидко, трасою на Казбегі, а далі починається неймовірно повільна стара ґрунтовка, якою дддооообрячиииих шіііість ггггооодддииин вввааас вввестииимуть. Зате красива.
На повороті до Шатілі зупиняємось біля невеликої пекарні. Гарячий хліб, кажуть, не дуже корисний - але смачнючий і запашний неймовірно. Все устаткування пекарні - стіл для роботи, піч для випікання й полиця для складання свіжого хліба. Душевний мінімалізм. А що ще потрібно? Персонал - усміхнена жіночка. Поруч ще дідусь сливками торгував, але торговець він так собі - пригощає гостей безкоштовно. Розпочинаємо частину подорожі, яку я вважаю найцікавішою.
Пекарня по дорозі в Шатілі
Спочатку шлях лежить схилом гір понад водосховищем. Далі - уздовж річки вузькою ущелиною, де густий ліс і більш нічого. Ущелина переходить в злет на перевал - ще кілька годие крутим серпантином й ви маршруткою виїжджаєте на справжнісінькі гірський перевал, дещо дивуючи туристичні групи які цим же схилом ломляться до гори з рюкзаками. Можна тільки уявити, як феєрично все виглядає з їхньої точки зору – хекаєш пів дня, висоту набираєш, долаєш і борешся щоб пройти цей довбаний маршрут а там – на тобі, маршрутка з якимись задоволеними ледарями.
Ми на висоті 2700 метрів, між іншим :-)
Перевал Ведмежий Хрест (2700 м) дорогою до Шатілі
Коли повільно їдеш - краще відчуваєш відстань, гори й взагалі усе немов в старі часи, коли час плив повільніше, а сусідня долина це було далеко. Дорога складна й крутими серпантинами - не перестаємо дивуватись як, взагалі, в такі місця громадський транспорт пустили. Користуються ним як місцеві так і туристи, місцевих правда зовсім мало - долина майже не заселена, в радянський час хевсурів насильно переселили в долини й тепер лиш поодинокі люди зрідки виходять до таких же поодиноких жилих будинків.
Люди тут з запахами - дідусь позаду пахне молоком, а жінки поруч - ладаном. Символічно досить. В салоні повний "інтернаціонал" - несподівано великий японець, пара польських "хайкерів", два грузинських "спортивних туриста", двоє підстаркуватих іспанців, кілька місцевих горян з блаженними посмішками. Аби не Титанік, думається, коли вкотре проковзуємо над урвищем. Дідусь в спробі поспілкуватись з іспанцями випалив весь відомий запас іноземних слів - "но проблема" і "алес гут", а вийшов на полонині за перевалом, закинувши на плечі мішок з вином і пивом. Ми ж поїхали далі. Водій як дізнався що ми з України то мало не обіймав - каже що служив в Херсоні й взагалі любить, на додачу отримали від нього смачнючу хлібину.
Гори й долини Хевсуретії
Спускаємось з перевалу довжелезною долиною, вузька дорога через яку йде поміж двох височенних "стін" - то крутим схилом понад урвищем, то майже берегом бурхливої річки. Як тут люди узагалі живуть, коли й сонця за цими схилами не видно, а рівний простір в долині міряється десятками метрів? Не дивно що хевсури завжди славились своєю суворістю, близькою до абсурду гордістю й войовничістю, вони просто були дітьми свого не менш суворого краю.
Стрімкі там дороги, так
День в дорозі це дуже красиво але достатньо стомлює. Ледве дочекались коли це яскраве місто таки з'явилось поміж скелями. Красиво. Суворо. Ефектно. Дуже мало рівної поверхні, мало людей і багато гір.
Сувора краса віддаленої Грузії
По приїзді у Шатілі європейці відразу порозбрідались навколо, шукаючи житло - що нині не так вже й важко, ми ж знайшли місце для намету - що ще легше. А далі знову сіли в автобуса - водій запропонував екскурсію до Муцо, ще однієї пам'ятки Хевсуретії й ми не відмовились, віддалена пам'ятка сама прийшла до нас можна сказати. Це карма хороша. Про Муцо в наступному пості розповім, а поки повернемось до теми цього звіті. Отже, Шатілі, Хевсуретія!
"Кемпінг" під стінами Шатілі
Типова Хевсуретія це вузькі ущелини, круті скелясті схили й кам'яні вежі в поселеннях. В складних умовах жили не самі прості люди, які ще років 70 тому воювали з мечами в шоломах й кольчугах, практикували кровну помсту й приносили жертви на капищах, а громадою керували жреці. Зовсім нещодавно це все ще існувало. Традиційне суспільство довше всього затримується саме в гірських регіонах. Край нині найбільш віддалений й малонаселений в Грузії - людей по кілька на поселення, деякі села вже зникли зовсім, про деякі просто нема інформації - живе там хтось чи ні.
Місто-фореця Шатілі вражає своїми видами
Історично професією жителів Шатілі була війна. Саме тому Шатілі це місто-фортеця. Кожен будинок - невелике укріплення, які разом утворюють цілісний оборонний комплекс. Тут проходив кордон Грузії й Чечні, світу християнського й мусульманського. Худобу, звісно, випасали й невеликі клаптики землі оброблювали - але, як пишуть старі енциклопедії, навіть це вони робили зі зброєю й іншим спорядженням, бо завжди вороги напасти могли. Ворогували з чеченцями й навколишніми грузинськими племенами.
Найвідоміший бій Шатілі - облога міста чеченцями самого Шаміля. Шатільці відбились від великого війська майже без втрат, поклали купу ворогів й генерала тією армії. А от проти більш сучасної армії російської імперії встояти не змогли. Окрім ворогів, самі теж одне одного воювали - мали такий різкий норов, що це якось саме собою виходило. Тому й не дивно що хати у шатільців - фортеці, а зброя в пошані й по нині. На невеликих кінних перегонах, куди ми випадково потрапили, призом була старовинна шабля та збруя для коня.
Місто завжди готове до оборони
Для життя ці будівлі пристосовані так собі, більше для оборони. Замість вікон - бійниці, замість вулиць - вузенькі проходи, над входом машикулі - надбудова для стрільби під стіну, такі на середньовічних фортецях не рідкість (або ж то просто зовнішні туалети такі чи щось подібне, теж досить "середньовічно"). По ходу, тут Середньовіччя затрималось на кілька сот років й дотягнуло мало не до середини ХХ ст. Про віддаленість цих місць свідчить вже той факт, що з 1914 по 1923 роки в Шатілі не приходила жодна людина з інших місць. В радянський час горян виселили на рівнини й Шатілі знелюдніло. В 1990-і й 2000-і тут теж було глухо, хіба загони чеченців періодично забрідали. Інтерес для туристів трохи розрухав Хевсуретію в останнє десятиліття - зробили невелику реконструкцію, з'явились гест-хауси, але це й далі забутий усіма й віддалений від усього край.
Старі укріплення в красивій місцевості приваблюють туристів
Будики-оборонні вежі це своєрідні символи неспокійних часів при недосконалих технологіях. В 15-16 століттях подібні споруди багато де в Європі будували - зокрема в Британії, але віджили своє вони ще років з 400 тому. А у горах Кавказу ще недавно цілком собі затребувані були. Зараз більшість веж порожні, по них можна спокійно блукати - то натикаючись на якісь знаряддя, то виходячи вузькими "вулицями" на дахи. Помітили одну повноцінно жилу вежу - там мешкала молода родина з трійком дітей. Живуть влітку - взимку, кажуть, тут нормально, але перевал замітає снігом й вибратись при потребі стає дуже складно. А в одній з веж виявили гест-хаус для туристів. Чудова ідея, як на мене - аскетично але дуже атмосферно.
Вулицями міста-фортеці, тісненько тут
Привертають увагу цікаві рисуночки на одній з веж. Цікаво, що вони можуть означати? Мені більше всього схоже на рахунок чогось - по п'ять рисочок, замкнутих хрестом чи іншим рисунком. Але що так можна рахувати? Дні? Людей? Щось інше? Це питання поки, насправді, без відповіді - жодного пояснення нагуглити так і не вдалось. З іншого боку, просковзує інфа про якісь подібні рисунки й на інших будівлях та скелях краю. Так що може це й не просто рахунок.
Цікаво, що то за символи? Мені на підрахунок чогось схоже..
У віддалених районах часто щось дивне й архаїчне зберігається, а час якось повільніше рухається, змішуючи різні епохи в єдиний клубок. Ще у 70-х роках в Шатілі можна було зустріти "дастакарі" - місцевих знахарів й цілителів, які серед іншого й трепанацію черепа кістяним знаряддям зробити могли. Й лікували завжди успішно - насамперед тому, що мудрі цілителі просто не брались за випадки, коли не знали точно, що допоможуть. Потреба в трепанації була - найближча лікарня дотепер далеченько, й не тільки тому. Поширені ще до недавна серед хевсурів дуелі на шаблях проводились за різними правилами при різних причинах, й в найбільш "мирній" своїй версії правила були такими, що більше всіх страждала голова. От і вичухували гарячих вояк місцеві знахарі. Про зустрічі з дастакарі писав, в тому числі й улюблений (до 2011року) в дитинстві та забутий мною нині журнал "Вокруг Света". Зараз зустріти подібних шаманів не ймовірніше ніж гуцульського мольфара чи алтайського шамана - хтось може й назветься ним, але спільного зі справжнім матиме мало.
Ще кілька десятків років тут можна було зустріти дастакарі - шаманів
Різні "подихи древності" помітні в традиціях місцевих навіть випадковому туристу. Наприклад - на могили хевсури кладуть білі камінці й пускають крізь неї джерело. Побачили, як жінка вийшла з авто збирати ці білі камінці, а далі стали помічати їх багато де, не тільки на могилах а й на різних придорожних знаках. Це гірський кришталь - для хевсурів символ пам'яті. А пам'ять для "традиційного суспільства" - річ дуже важлива.
Над містом – церква й цвинтар в місці колишнього святилища
Цього дня до Шатілі з'їхались місцеві жителі, які тепер живуть по інших регіонах. Пів року тому загинув один з хлопців з їхньої громади й зібрались вшанувати його пам'ять. Усього декілька десятків людей - не багато, але для цієї малозаселеної долини це ще той натовп. Влаштували кінні перегони - вершники, частина з яких була в національних костюмах неслись навипередки долиною Терека. Гірськи народи традиційно скотарі й традиційно до їзди верхи не байдужі. Більше не байдужі хіба степові народи. Сідел у вершників не було, а ближче до фінішу деякі ще й руки звільнили - така собі бравада. Призами в перегонах буда старовинна шабля й кінська збруя. Заради цих перегонів перекрили єдину дорогу крізь долину, але не образились навіть несподівано застрягші на дорозі пасажири маршрутки - цікаво все-таки.
Перегони на конях на честь загибелі співплемінника
В Шатілі “цивільне” житло знайти цілком можливо, індустрія туризму добирається й сюди. Цінами не цікавились але усі прибулі іноземці швидко розбрелись по гест-хаузах. Магазин теж є – але асортемент не дуже й ціни помітно вищі ніж внизу, краще з собою запасатись. Поїсти в Грузії усюди знайти можна. Автостоп теж працює, але складно, бо у будні дні сюди банально ніхто не їздить. Та й авто часто заповнені. Загалом, намет й автономка це ідеально як на мене, але більш вимогливим мандрівникам тут теж знайдеться як себе поселити й нагодувати.
Бджолярі завжди дуже добрі люди
Джигітують хлопці перд гостями
Залишаємо Хевсуретію. Вже знайомою дорогою підіймаємось на не менш знайомий перевал Ведмежий хрест й зупиняємось там. Пишуть, що є така традиція, робити тут зупинку й піднімати тости - за усопших, Бога й щасливу дорогу. Напевне, цими крутими серпантинами після трьох тостів їздити простіше. На щастя, водій цієї традиції не дотримується:-) В маршрутці тепер багато місцевих жителів, й уже знайомі нам іноземці.
Шатілі це, безумовно, одне з найбільш ефектних та вражаючих місць Грузії, куди дуже рекомендую потрапляти всім тим, хто не боїться довгих переїздів й шукає ще не оббиту туристами красу.
Далі буде!
Інші публікації про Грузію: