Похід Слобожанщиною: ліси, ставки, палаци, парки, спокій
Харківська область не дуже асоціюється з цим видом туризму, але й тут є де походити. Спочатку хотів назвати маршрут "Слобожанські хащі", бо таки трохи продирались захаращеним лісом без просік, заваленою після буревію екостежкою, чигирями попід населенкою, розбитими автодорогами й майже вимерлими селами. Але назвав інакше. Бо були й палац з парком і техно-фестом у Шарівці, сумно-красивий парк в Натальївці з кемпінгом в нацпарку, співаючі звуками ремонту тераси в Городньому, картинна галерея в Пархомівці. Були озера в лісі і ставки в селі, душевні купання в майже болоті на тлі красивезного килиму, якісь урочища з чагарниками, багато придорожніх яблунь, купа птахів, заблукалий тракторист в тюбетейці, тракторист з таксою, студенти-екологи, тусовщики з фесту, дружні лісники, хороші люди повсякчас і загальна малолюдність при цьому. Далі про все детальніше!
Ще були полЯ. Кукурудза, соняшник, ячмінь, гречка, ще щось. Ми часто йшли по краю поля. Іноді через поле. Спекотна справа :) Чомусь доріг під полем тут майже нема. Нам давали орієнтир типу "за кукурудзою і ячмінем". Цього усього було настільки багато, що похід хочеться назвати ще й "полярним". Стежки часто губились. Луна вперше побачила лося, тікаючого. Часто згадували Сковороду. Був би непоганий бренд смаженого насіння, подумали. В контакті з сучасністю, так би мовити :)
Маршрут походу: Усього 60 км пройшли. За чотири ходових дні п'ятиденного походу по Харківщині.
Кінцевий маршрут вийшов такий : Шарівка з палацом і парком - ставок в лісі перед Мерефою - "Натальївка", парк з руїнами - "Співочі тераси в Городньому" - нацпарк "Слобожанські ліси" - Пархомівка.
А ще наш похід можна подивитись у відео на Youtube. У двох частинах. Приємного перегляду!
Маршрут толком і не планував, вибрав напрямок виходячи із пам'яток цікавих поруч і щоб хоч якісь ліси були між ними. Полів й доріг польових більше, але то вже специфіка регіону. Темп дуже неспішний очікувався - відпочиваємо, усе ж. Підготовки окремої було не багато - ми й так знаємо що брати на тиждень автономки ;) Але й дещо нове було - цього разу вперше йшли на повністю закупленій їжі. Плани наші корегувались занадто сильно й робити власні пакуночки з каш і сушеностей не хотілось, тому замовили доставку їжі прямо на старт походу :) Виробник - "Їжачок", про них найбільше хорошого знаємо. Доставка - "Нова Пошта" в село Шарівка.
В Шарівці уже були за два роки до того, місце сподобалось і залишилось бажання повернутись. Оглянувши концентрація лісів і різних цікавинок, вибрали Шарівку як точку старту, звідки рушили через цікаві місця "в напрямку Полтави". Чіткого маршруту ще не було. Було бажання гуляти, "бомжувати", бачити.
На старт.
До Шарівки діставались маршрутками з автостанції "Центральний ринок", біля однойменної станції метро й ринку. Прямої маршрутки в село немає (в розкладі є одна, а так немає), але траса в Краснокутськ проходить неподалік, у двох кілометрах від палацу. Тому квитки продають до Мерефи - наступного села, а водія треба попросити зупинити в Шарівці. На повороті на Шарівку є зупинка і помітний знак. Далі пішки. В Шарівці ж і планували на ніч залишитись - там ліси навколо.
Шарівка: палац і техно фест.
"Вы так круто виглядите, тоже в Шаровку едете?"
- ну, так :)
Яка ймовірність за одну подорож потрапити на два музичних фестивалі? Випадково, у сенсі. Щоб дійство саме розгорталось там, де ми живемо. Здається, мізерна ймовірність.
У нас якось вийшло. В Краматорську, за тиждень до того, фест бардівської, рок- та іншої музики нарисувався прямо в дворі нашого хостелу.
В Шарівці ж був техно-фест. Ми планували оглянути палац з парком і десь окопатись в навколишньому лісі, а перед від'їздом з неприхованим подивом дізнались про оце дійство. Отакої.
В маршрутці перезнайомились з різними тусовщиками, які теж з наметами їхали.
- Смотри! Смотри! Поле с подсолнухами! Я второй раз в жизни такое вижу!
З нами хтось типу школярів і психологи з раніше незнаного мною вуза... незашорені такі.
- а как о фесте узнали?
- випадково, ми просто погуляти приїхали.
Люблю фестивалі за оцю невимушеність в спілкуванні усіх з усіма )
Сам палац знову вразив: обсягами збереженого, красою різноманітного декору, невеселістю перспектив. Виявляється, тут музей ще є, а за територією парку купа старих будівель. Парк та озера влітку краще гуляються, ніж минулого, досить холодного, разу. Дуже красива локація, насправді.
Фест розгортався: матеріалізувались невелика сцена, шашлики з хот-догами, біотуалети, ред-були. Волонтери у футболках "Павлівка" розставляли усюди спреї від комарів.
- а що значить цей напис?
- ну це... (кінець відповіді)
При моїй зацікавленості в техно-музиці основним і улюбленим місцем тусовки стали пуфіки в лаунж-зоні ) Там комфортно було жувати хот-дог, щось теревенити "за психологію" і спостерігати за наростаючою масовкою. Людей вже набилось стільки, що при певному невезінні можна було б провести фестиваль в черзі за шашликом :)
Вночі палац прикрасили красивезним лазерним шоу. Нічний вид з сусіднього горба на палац, тераси й тусовщиків - на першій фотці.
Нічні тусовки переросли в ранкові посиденьки.
- а где вы еще путешествуете
- та усюди по трохи. В гори ходим. І не в гори:)
Нагодували школярів вівсянкою і подались у похід, про який розповідав у попередньому пості.
- а давай мы тоже еще куда-то поедем? В Киев или в Одессу! Или в Карпаты Давай в Карпаты!
Палац у Шарівці. Про нього я ще зроблю окремий звіт!
 |
Наш невеликий табір після фестивалю |
Перший ходовий день: з Шарівки до озера біля Мурафи, 8 км.
У лісах навколо Києва звикаєш до купи різних стежок-доріжок та очевидних просік, ліси ж в інших регіонах країни можуть бути далеко не такими прохідними. :)
Першого ходового дня, після "дньовки" в Шарівці, пройшли не багато - акліматизація в поході :-), потенційна "феншуйна" стоянка, просто розслабон...очікувався. Але йшли довго: доріг виявилось мало, ми шукали зарослі просіки, ломились через хащі, йшли по краю поля з соняшниками, по вже зібраному полю й робили різне, за що в пішому туризмі, здається, нараховують бали за складність.
На мапі все прохідніше виглядало. Питали дорогу в тракториста посеред поля. Навігація по кукурдзі і ячменю - ммм, щось новеньке. Навіть озеро, куди ми йшли, якось назвали, але назву я забув. Частину топонімів, які чули від місцевих - назви ставків, лісів і т.д. - нагуглити не вдалось взагалі. Деякі назви - виключно, назви - знає вже підзабута Вікімапія. Не така вже й добре вивчена наша країна :)
Десь в полях. Видно пил від трактора, в якого питали дорогу
Озеро з мапи, на місцевості виявилось красивим: в густому лісі, з віддзеркаленнями, птахами та їх співами, і не дуже людним - усього на кілька "нетривалих" рибалок. Майже феншуй. З недоліків - озеро комарине, брудна вода і схили такі круті, що на усіх некоротких берегах місце під намет знайти складно, буквально, дві штуки могло б тут поміститись.
Озеро біля Мурафи. Назви не знаю. Верхнє з каскаду озер, який починається від села. 
Зранку на стоянку приїхав трактор. Спочатку повз проїхав, десь покружляв, а потім таки приїхав до нас. Дещо "пожований" тракторист в тюбетейці спитав, де ми є і що це за ставок. Подібного знання в мене не було, як і назв на мапі. Тому уточнив строго "орографічно" - "Верхній" :)
Назва, як не диво, виявилась зрозумілою - тракторист вирячив очі, сказав що йому на іншому озері треба бути і поїхав далі, здалось, більш цілеспрямовано.
Ми ж продовжили похід.
Другий ходовий день: від озера до парку Натальївка, 15 км.
Насичений і різноманітний день. Спочатки йшли полями. Як несподівано. Соняшник й кукурудза. Відпочивали в лісосмузі. Обходили село Мурафу. Можна й через село піти, але якось не хотілось.
Дорога не завжди такою красивою була, досить довго йшли просто уздовж поля по межі лісу, намагаючись зрозуміти, де менше по тобі б'є. Через лісосмугу звернули в якийсь закинутий сад й вийшли в таке ось красиве урочище, яке здолали впоперек до отого масиву лісу на задньому плані. Через нього ніби як дорога вела до Натальївки.
Спекотно й ми досить швидко ухекувались. Луна теж.
Дорого завела до лісу й закінчилась. Тобто, повернула з нашого напрямку, залишивши нас один на один зі стіною з хащів. Дорога була зовсім трохи менше зарослою, ніж власне ліс. Метрів 500 ломились по "мордохлесту", звіряючись по навігації, чи ми на дорозі ще. Луну довелось на руках нести іноді, такий густий підлісок.
А оце дерево як якась місцевого рівня пам'ятка під назвою "Полянський дуб-велетень". Назва залишила запитання, звісно, бо де поляни а де ми. Але ще більше питань залишило розташування - знайшли дуб на мапі, він в іншому місці позначений, не те щоб далеко, але не тут :)
Далі ми так херачили по густому підліску, що й фоток не залишилось. Знаходили дорогу й губили відразу, загалом, я толком не можу пояснити, де ми були. Але з часом ми таки вийшли на нормальну просіку-дорогу, по якій швидко насувались на Натальївку.
А оце наш обід
До парку дійшли швидко. Тут розташовується адміністрація Нацпарку "Слобожанський", куди ми зайшли поцікавитись водою й що тут з кемпінгом. Виявилось, жити в наметі можна прямо під будівлею парку.
Парк Натальївка
Натальївка залишила враження красиве й сумне водночас. Це садиба-парк у селі Володимирівка десь у нетрях Харківщини, куди ми прийшли через густий ліс з непевними стежками й пішли таким же лісом. Ні, звичайна дорога з помірно твердим покриттям теж є, але то був не наш шлях.
Село невелике, складається враження, що більшість будинків це залишки садиби - старі такі, з характером. Парк може й більший за село. Колись тут був маєток Харитоненка, згодом "перекваліфікували" під інші функції в процесі виконання яких він дещо занепав ) І оця занедбаність колишньої величі таки навіває смуток.
Зараз на території багато чого можна знайти, іноді досить несподівано. Несподівано матеріалізовується якась скульптура "під античність", якісь занедбані будинки з ознаками аристократичності, красивезна брама, обжиті будинки, теж з ознаками, стильна церква, пам'ятник - з виду древній, не відразу впізнали що то за один. Ще є зовсім руїни - кінного заводу (навіть декор зберігся). Сподіваюсь, у парку все ж буде краща доля. При усій любові до відчуття відкриття, яке виникає при вигляді старезної садиби, до якої вийшов через ліс :)
Палац не зберігся, зате є флігелі.
Пам'ятник старий. Спочатку не впізнали, виявився байкарем Криловим.
Брама парку "Натальївка". Чи не найкрутіша будівля тут.
Церква теж дуже кльва на території. При усій нелюбові до цього стилю, цей храм сподобався. Гармонійний якийсь, нееликий але декорований цікаво.
Руські казки згадуємо, так?
В одному з флігелів - відділення нацпарку Слобожанського, куди ми заскочили води набрати, заодно й на ніч залишились :) Дружня локація. Найрівніша стоянка за весь похід була саме тут. Місце обладнане під кемпінг (з літнім душем, навіть, 30 грн за ніч з намета) й обжите студентами на практиці під керівництвом викладача, ззовні дуже схожого на одного знайомого географ, тільки більший :)
- а ви де вчитесь і чим займаєтесь тут?
- я їх щойно те саме питала...
- так ми же можем по другому ответить!
Виявились екологами, які окрім посиділок коло вогню ще кудись тут ходять, щось замірюють й описують, та пишуть про це все звіти. Спокійні й легкі у спілкуванні, особливо радою їм була Луна - багато їла і майже не гавкала :)
Оце флігель, де живе нацпарк.
Ввечері студенти поділились на два гурти, один з яких бринькав на гітарі, а другий слухав музику з колонки і танцював. В обидвох була російська попса, що не радує, але зрозуміло. А здивувало, коли обидва в якийсь момент заграли Сектора Газа :)
Не тільки класика довго живе?
Ввечері гуляли по селу. Здалось, що усі будівлі навколо це залишки тієї садиби харитоненка. На багатьох є старий декор. Але сумне село, явно вимираюче, навіть дороги тут зарослі, по них ніхто особливо не ходить.
Закинутий кінний завод поруч із парком зацікавив. Можна спокійно лазити по забросу, стінам якого понад сотня років. Збереглись залишки декору і шарму.
А так усередині. В ті часи навіть колони для коней робили красивими.
А наступного дня ми подались в напрямку "Співочих терас", які таки заспівали дуже несподіваних пісень.
Третій ходовий день: з парку Натальївка в ліс за "Співочими терасами", 15 к.
Дорога з парку стартувала з твердим покриттям, яке в певний момент стало настільки рідкісне, що машин можна було не боятись :)
Пройшли невелике село (більше схоже на хутір), де найпомітнішою будівлею було лісництво і після якого покриття зникло взагалі, перейшли річку Мерла й по дорозі-напрямку увійшли в те саме селом Городнє, те тераси. 
І є дуже влучна криниця з лелеками й холодною водою. На питну не виглядала, але їй знайшли застосування. А село - на околицях хати валяться, у центрі ніби й живе село.
Кринця, затінок й лелека. Тут треба відпочивати. Далі ми обходили центр стежкою понад річкою, не дуже живою стежкою.
Коли стежка піднялась на високі береги, пейзажі стали чудовими!
Село виявилось з купою ставків, в одному з яких навіть зкупались, поруч із альтанкою з шикарним килимом :)
Озеро в поході - це топ! Навіть таке от.
Атмосферне місце відпочинку!
Як вам засмага на лобі?
Неземне село:)
І ми, задоволені походом :)
Звідси до "Співочих терас" щось близько півтора чи два кілометра.
Співочі тераси
"Співочі тераси" - об'єкт дійсно ні на що не схожий. Колись одному місцевому магнату захотілось сад з екзотичними, теплолюбивими рослинами, які так просто не росли. Для цього збудував сад дивної форми - схожий на амфітеатр й з різними рішеннями типу вмурованих труб. Так виноград, полуниці, яблуні й що там ще мали рости. Побічним ефектом стала чудова акустика, коли шепіт в саду чути за півсотні метрів. За це тераси й назвали "Співочими". Тут і концерти давали, ніби як.
Тераси дійсно співали й спів цей було чути далеко - бензопилка, грюкіт техніки, вишукане мовлення будівельників. Будують сходи, альтанки, ще багато чого. Закинутість явно в минулому. Скоро буде двіж :) Через цю "музику" нічого іншого не почули.
На довго тут не зупинились, а я до кінця походу реагував на звуки пиляння дерева - чи нема там "співочих терас", випадково? :)
Коло терас - невеликий пляж і каскад ставків. Альтанки, рибалки, є джерело обладнане... метрах в семиста.
Загалом, можна було б і тут на ніч залишитись, але ми пошурували в ліс на точку, де нацпарк Слобожанський вказав на кемпінг, кілометрах у трьох.
Гризли всюдисущі яблука, згадували Сковороду і знову забрели в хащі й болота в пошуках "екостежки" :) Але стоянку таки знайшли )
Під кінець третього дня вийшли на "Екостежку" у нацпарку:) Принаймні, так повідомляла мапа Місце, де вийшли, було рідкісної непрохідності - завали дерев, густий підлісок, болото і, навіть знайшовши маркування на дереві, не виходило роздивитись навколо, власне, стежку :) Може, це і є "еко"?
Йшли практично "по азимуту", тільки замість кута від півночі була лінія стежки на мапі, яка вивела.... на поле.... не звикати, похід ж "полярний", але дивне місце для екостежки :)
Стоянку ми знайшли. Але тому, що вона була на мапі, а не тому, що туди вела стежка. Галявина приємна, рівний майданчик, стіл під дахом, мангал, озеро, лавка для споглядань, джерело за болотом, охоронець над озером. Дружній і дещо здивований. Не часто, мабуть, туристи в нього...
Оцей місточок веде до джерела. Наступного дня його добудували.
Наш сніданок! Смачного :)
Четвертий ходовий день: від стоянки за Городнім до ставка перед селом Пархомівка, 16 км.
Зранку на стоянку приїхав трактор :-)
За кермом був дядько з таксою в руках. Потім ще дядьок наїхало - лісниики взялись будувати міст через болото на все тій же екостежці, яка таки існує. Розповіли, що не так давно буревій пройшов і стежку завалило так, що не прохідна вона стала. Тому ми й не помітили її в лісі. І дещо змінили плани - шуруємо напряму на Пархомівку. Лісник розповів, що від його хати в селі туди 12 км полем :) А мали ще йти в Краснокутськ екостежкою.
Що цікаво, місцеві його називають Красний Кут. Вікі пише, що перейменували в Краснокутськ його в..... 1850-у чи 1780-у роках... 200 років активного життя старої назви, not bad.
Козіївка, як і Городнє - майже мертва на околицях, жива ближче до центру!
Йдучи по цим селам якось і не відчуваєш, що в населенці. так, елемент походу якийсь, по сприйняттю. А отакі пейзажі є, якщо вірити навігатору, прямо на одній з вулиць Козіївки.
Далі була грунтовка уздовж насипу старої залізниці, яблука й сливи, закинуті хати, лось на лісовій дорозі, лісок на перехресті польових доріг кого хутора з населенням... а може вже й без населення, й ночівля на ставку під Пархомівкою.
Обідаємо в невеликій посадці на перехресті польових доріг. Зовсім поруч лунка гналась за лосицею, яку побачила вже як та тікала, на щастя для себе. 
Перед Пархомівкою налагоджуємо візуальний зв'язок з місцевою козою. Сонце призахідне і м'яке-м'яке, красиве. На мапі вже пише Пархомівка, але це якийсь віддалений присілок, по ходу. Це добре, бо на тій же мапі є озеро, де є шанси на відпочинок.
Фініш походу: Пархомівка
Наш помаранчевий намет стояв на рівному, зеленому березі ставу із не те щоб прозорою водою та витоптаними худобою берегами. Навколо кілька старих верб й десяток корів із пастухом.
Пастух засмаглий, худий, в одних штанях, з дуже гучною, стріляючою нагайкою й говорить так ніби кривляється. Коли нагайка "стріляє", в селі починають гавкати собаки, а Луна офігіває й ховається. Ходить пастух берегом туди-сюди з своїм невеликим стадом, питає час чи сала у навколишніх й іноді "стріляє" нагайкою, хвацько зкинувши її з майже чорного плеча.
Поруч жінка середнього чи старшого віку (за будь-якими класифікаціями), у купальнику, подекуди засмагла і з невибагливим гумором типу "нема роси? - то попісяй". Щось розповідає пастуху за м'язи корови і доповнює різноманіття кольорів своєю незасмагою.
Далі мовчазна жінка з козами і рибалки різного "левела":
- хлопчик з вудочкою і ровером,
- дядько з вудочками, машиною і наметом.
- два дядьки з бусом і двома човнами.
На одному з човнів - надувному, ставлять довжелезну сітку, на другому - моторному, кружляють навколо неї. Заганяють, чи що?
Згадую бабусю, у якої набирав воду і яка говорила, що спіймала сьогодні чотири рибини і три відпустила, бо то малі коропи, якими зариблював ставок її хазяїн (що б це слово тут значило?). По 70 грн. За кіло.
За хлопчиком приїхали на Ладі - чоловік з вусами й виправленою якоюсь службою вертикальною спиною, теж дуже засмаглий; та жінка з семками й кофтиною для хлопчика, який таки зпіймав чималого коропа.
Ще є два стада гусей, які чомусь ходять за нами, за що є гнаними Луною багато разів і хлопчина, який на мотоциклі приїжджає поговорити до рибалки з наметом.
Здається усіх згадав на нашій нескучній стоянці над невідомим гуглу ставом в якомусь присілку під селом Пархомівка. Куди ми завтра підемо дивитись картини Пікасо, Реріха, Дюрера, Малевича, Шевченка, Айвазовського :-)
