Гори Алтаю: Південно-Чуйський хребет.

На Алтаї високогір”я традиційно прийнято називати бєлкАми. Наразі нас чекають Південно-Чуйські бєлки (а є ще Північно-Чуйські та Катунські) – найменш відвідуваний хребет Алтаю.  Турист тепер примхливий став й не дуже хоче рипатись у ті місця, куди складно добиратись. Але нас то не стосується – промчались Чуйським трактом, уже другу добу в дорозі до омріяних гір і ось, нарешті, піша частина походу уже впритул замаячіла на набокраї…

 

Довідка:

Південно-Чуйський хребет – гірська система в Центральному Алтаї, середні висоти – 3000-3500 м. Найвища точка -  гора Ірбісту (3967м.) На схилах майже відсутній ліс, тільки луки та хащі карликової берези.Розміщено 243 льодовика, загальна площа зледеніння – 222,8 км кв.

Після третьої, майже безсонної, ночі загін зомбі рушив рушати на маршрут. Містечко Кош-Агач, здається, знаходилось уже за межами степу – навколишні ландшафти швидше пустелю нагадували. Й чим далі волочився кам’янистою дорогою наш УАЗ-ик, тим пустельніше ставало навкруги… І от, десь у глибині цієї кам’янистої пустелі виникла прикордонна застава, служаки з якої, відірвавшись від надзвичайно серйозної справи перефарбування паркану із зеленого кольору в трохи інший зелений, засвідчили, що не проти нашої присутності на кордоні РФ з Монголією, Китаєм і Казахстаном (так, багато їх тут сходиться ).

Гори у степовій частині навдивовижу живі. Це відчулось відразу по виході з УАЗ-ика: усі «сенсори» організму прониклись ароматом степових трав, у кущах і каміннях запищали якісь невідомі миші, а над головами, в погоні за попередніми і не звертаючи на нас жодної уваги, пікірували шуліки (чи якісь інші дрібні хижаки). Але, чим вище підіймаєшся – тим помітніше жива природа поступається місцем більш непохитним та мовчазним пейзажам...

Старт маршруту

Перший, уже сьогоднішній, перевал вважається не категорійним і на перших порах взагалі за перешкоду не сприймався. Як виявилось – дарма. Спочатку йшлось легко, але чим далі – тим більше навантаження йшло по висхідній, а на сідловину не самий спортивний турист я ледве виповз. Не те, щоб висоти багато набрали чи підйом дуже крутий, але давалось усе якось незвично важко – все-таки хронічний недосип відчувався. Та і погода відразу заявила нам про свою примхливість – за кілька годин декілька раз починався справжній град, під кінець дня ми уже якось на нього увагу не звертали. А за перевалом починалось те, заради чого народ, переважно, і преться казна-куди у гори – цебто неймовірні високогірні краєвиди. Долина з двома чималими мальовничими озерами сприймалась чудовою винагородою за важкий підйом на перевал.

Вночі нарешті нормально відіспались, а на ранок прокинулись в оточенні кількох сотень (!) великих, граціозних, кудлатих корів – яків. Гарні тварини, а бігають так, що і собаки позаздрять – незважаючи на габарити.

Озеро, табір та яки

Долина річки Єлангаш

Знаходимось, між іншим в долині річки Єлангаш, яка відома своїми древніми і малодослідженими наскельними малюнками. Але нам на перевал – тому пошук образотворчого мистецтва писак кам’яного віку відкладається „до наступного разу”.

Далі ми на цілий тиждень увійшли в режим очікуваного лосизму, коли щодня долається по перевалу а то й по два.

Лось (Alces Gray, 1821) — рід ссавців, найбільший представник родини оленевих (Cervidae)

В туризмі слово «Лось» асоціюється не стільки з чотириногим лісовим бродягою, скільки з двоногими учасниками походів вищої від інших витривалості. Ну або уся група асоціює себе з цим «сохатим», коли валить далі чи довше, ніж загальноприйняте чи хотілося б. Ось так і ми, щодня ніби й слабаки, а потім озираємся назад – лосі!!

Сьогоднішній перевал давався повільно. Низка до-о-овгих переходів по сипусі закінчується нетривалим крижаним злетом. Перевал не особливо складний, але в силу другого дня походу (чомусь другий день завжди видається фізично найтяжчим) і хронічної одноманітності пейзажів підйом на нього скорювався якось напружено. Навколо величезні розсипи каменюк. І все. В процесі підйому (десь ближче до кінця переходів) вигадую комбінації „по 200”, „по 100” і „по 50”, що означають кількість кроків вгору, до наступного „відхекування”. Абсолютно неправильна тактика – знаю ж, що не можна зупинятись, але організм чомусь хоче йти саме так (списую на все той же другий день). На щастя, долина за перевалом розвіяла побоювання щодо можливої некрасивості цього Алтаю – льодовик змінився симпатичними висячими долинками з прозорою водою, а з-за хмар визирнуло сонце. А далі – і до кінця походу, організм якщо і згадував комбінацію «по 50», то абсолютно не у контексті кількості кроків. Життя у горах знову стало прекрасним та мальовничим.

Мусить бути! — скажи — і стане,

Захотіти — досягти!

Духа в льоті до мети

Не затримають кайдани.

Підеш ти — і ляжуть гори,

І розстеляться яри,

І тебе самі вітри

Понесуть в ясні простори.

Олександр ОЛЕСЬ

Розслабились. Дарма. На те долина й висяча, що змінюється крутим довжелезним сивушним спуском, рух яким вимагав крайньої обережності, а слова захоплення природою поступово змінюються міцними термінами російського походження... У підсумку – 11 ходових годин, сил як таких майже не залишилось, але до запланованого місця табору так і не дійшли. Зате ночували у нереально „феншуйному” місці, з чудовими краєвидами на всі чотири сторони.

  Нудний підйом на перевал

Не нудний спуск з нього

 

Розслабончик

На ранок подарували з Юлею усім лишню годину сну – проспавши чергування. А день розвивався за вчорашнім сценарієм – невеликий спуск, переправа і набір висоти. Сьогодні підйом більш крутий, але менш тривалий – невдовзі змінився рухом пологими місцевими „полонинами”. Краєвиди гарні і дуже гарні! Квіти-ягідки ростуть, озера навколо красуються! Що ще треба туристу?

 

Найпоширеніший спосіб переправи

... А щоб погода не псувалась...:-) „Задниця” на Алтаї настає дуже швидко і має вигляд дощу з градом та холодним вітром. А ми ж уже під самий перевал підійшли – е-х-х, мусимо перечікувати негоду під тентом. Настрій врятував „ніштяковий” дитячий пазл і вчасно підкравшийся обід. А як дощ закінчився, швидко злетіли на сідловину перевалу – першого, категорійного, до речі. За давньою туристською традицією, посвячуємо новачків – у яких цей перевал взагалі перший категорійний у житті. Таких у нас рівно один затесався. Керівник відмовився від поширених у подібних випадках ритуалів удару по касці льодорубом чи ”причащання” зі стоячої на льодорубі чарки, зате шляхетно провів церемонію посвяти в щось типу „лицарі ордену гірських туристів”.

 

Перший льодовик і посвята в туристи

Погода віддячувала терплячим – цього дня більше негараздів не було. Спуск, як і вчора – довжелезний і по сипусі, від чого повільний і тривалий. Кількість озер на Алтаї зашкалює, от і сьогодні – минувши декілька водойм різного калібру, окопались на ніч на березі найбільшого з них. Води від цього, як не дивно, більше не стало (озера наповнені малоприємною талою водою сірого чи білого кольору, зі значними домішками вимитої породи), а от естетики в спогляданні навколишніх краєвидів – додалось. Ще додалось смородини – вона нарешті почала з’являтись на схилах в „товарних” кількостях. Взагалі, смородина на Алтаї „ядерна” – запах з невеликого кущика розноситься на добрий десяток метрів, а кілька листочків у великому котлі чаю повністю перекривають усі інші запахи. Остання властивість знадобилась не тільки для чаю, оскільки ввечері продовжили посвяту (назвемо це так) за допомогою смородини, настояної на наших спиртах (в аптечці передбачливо лежало літра три).... смачно й д-у-у-уже ароматно.

Підйом зранку був сонячний – за наметами льодовики сяяли в проміннях світила, вода теж відблискувала, а внизу нашої величезної долини проглядалась привітна „зеленка”. А ще, навколо табору вештався один цікавий дядько. Цікавий тим, що ходив по кам’янистих моренах із.... кувалдою. Ми так остовпіли, що забули спитати, для чого йому знадобився цей дивний і нелегкий інструмент так далеко у горах... Гриби чи ягоди кувалдою збирати не дуже зручно, як і захищатись від когось – тому закономірно виникла версія, що він полює на ховрахів чи пискух (інших тварин до того не бачили). Типу – лупить по норі кувалдою, а ховрах виходить подивитись, що за ідіот притарабанив у гори кувалду...

 

Ранок на березі озера.

Далі спускаємось з морени, переправляємось через черговий бурхливий і холодний потік і швидко рухаємось по долині – (без набору висоти ми, виявляється, майже реактивна група). Так швидко, що керівник починає обіцяти півдньовку...

Переправи переслідували постійно, але усі проходились без мотузок

Повертаємо в сусідню долину і швидко доходимо до великого озера, де негода знову змушує нас дружно забитись під тент. Біля озера валяється купа різних кісток і гуляє Ленін – справжній такий, з бородою, лисиною, кашкетом, взагалі дуже схожий візуально. З ним ще один дядечко – молодший і габаритніший (на Сталіна чи Крупську не схожий – Троцький, чи що?). Символічно так – купа кісток і Ленін... Шкода, що дощик не дав сфоткати. Ленін, взагалі, виявився старим туристом з Екатиринбургу, розповів нам декілька історій і почалапав собі до низу. А ми подались шукати ще одне озеро, де планувався табір. Шукали довго – усю обіцяну півдньовку і ще трохи... Дощ дещо змінив реальність – замість дертись в лоб по мокрій сипусі, поперлись в невеликий обхід і, за кілька годин, спустились до спуску на береги озера. Далі „траверсували” берег по дуже неприємній мокрій сипусі під невеликим дощем і, знову без сил, отаборились на невеликому півострові.

Всюдисущі озера Алтаю 

З неприємного, почали турбувати ноги – ремонт взуття в останні дні перед походом, саме по собі, не найкраща ідея. А тут виявилось, що нові шкіряні вставки чудово псують покриття вже звиклих саме до цього взуття ніг… Проблема для туристів якби звична і не нова, проте якось не радував факт, що всього лиш два дні знадобилось Алтаю, щоб почати обмежувати мою функціональність… Довгі заклеювання ніг стали щоденною нормою, як і в усіх, загалом.

Зате під дощем в нашій палатці нарешті прокинувся співочий потенціал. „Хітом сезону” стала «Роксаляна» Гадів. Враховуючи вокально-інструментальні дані нашого „квартету” та особливе натхнення, з яким співається у „задницях” – було весело, ну а сусідня палатка, мабуть, проклинала той час, коли нам показали музику…

День наступний розпочався з підйому о п’ятій і злету на перевал під лагідною назвою « 8 березня» - перший перевал «1Б» в поході. Як і водиться, лагідна назва приховувала в собі деякі сюрпризи, які виявились не відразу. Піднялись без особливого клопоту, хіба що трохи ухекались під час безвідпочинкового підходу до льодовика і, нарешті, застосували деякі елементи гірської техніки – походили у зв’язках по закритому льодовику. Краєвиди - о-х-х, у-х-х і а-х-х!. Основне ж «шоу» розпочалось з моменту першого погляду вниз, де не дуже мирно лежала (стояла, висіла, літала) майже вертикальна сипуха метрів так на 500 по вертикалі. Доклавши кавалок зусиль, солідну порцію матюків і 4 години часу, спустились на льодовик , а після обіду, з новою енергією подерлись на наступний перевал. Цей раз «1Б» був схожим сам на себе – годинка ходу по кризі, невеликий злет і пів годинки спуску по сипусі. А от вигляд з перевалу – нереально красивий, в такі моменти чудово розумієш, для чого люди ходять у гори. До вечора встигли спуститись з льодовика й заночували на невеликому озері, відсутньому на мапах – ще нещодавно уся долина була вкрита кригою, а тепер ось і табір на травичці біля озера поставити можна.

  

Перевал “8 березня”.

 

Перевал “Некрасова”

Не просте місце цей Алтай.. Це важко пояснити логічно, але усі твої прагнення, бажання, думки – з часом збуваються! Правда, частіше всього – у якихось збочених формах…  Наприклад, підіймаєшся по схилу – сонце пече, рюкзак теж як грілочка працює, піт стікає; думаєш – «от хмаринку би на небо, щоб те сонечко закрити» і на тобі маєш – невдовзі хмаринка закриває сонце, решту неба і лупить по землі градом з дощем. Й таких прикладів за кілька днів назбиралось чимало – обережним потрібно тут бути в своїх бажаннях. Не дарма різного роду древні й сучасні «просвітлені уми» саме на Алтаї шукають Шамбалу чи інші «пупи землі»…

Мирний вечір і фарби призахідного неба, взагалі, наштовхували на скептичні роздуми: «що ж день грядущий нам несе?» – Сюрпризи, однозначно!

Починалось, як і має бути – спокійно та обнадійливо. Підіймаємось тихо-мирно по кризі до перевалу “Талдурінський”, який в моєму виконанні звучить як “Калдирінський”. Злет частково сипушний, частково крижаний. Вирішили не гаяти час та сили на сипуху й швидко піднятись по кризі…. Алтай думав інакше. Льодовик ближче до верху випрямився й покрився величезними тріщинами: мотузки вішались одна за одною – разом 4 вертикальних, поки до більш менш пологої зони дійшли. Перевал «1Б» на Алтаї, це не так то просто і, на мою думку, відчутно круче, ніж "1Б" в традиційномуу розумінні. Далі спустились на перевал, відхекались трохи на вимощених майданчиках під намети (мені це місце нагадало ночівлю на «Студентському» у Приельбруссі кілька років тому, подумав, що тут теж цікаво було б пожити нічку) й ломанулись до низу. Алтай знову думав інакше… Після сотні метрів непростого спуску сипухою впираємось у вертикальну кригу (що не дуже страшно саме по собі), яка з двох сторін «прострілюється» камінням (що набагато гірше). Саме в цей момент каміння активізується й раз за разом починає свистіти поруч…. «А сапоги над головой не свистели?» – запитувала одна громіздка пані з відомого мультика…. Чоботи якраз не свистіли, на відміну від «чемоданів»…  За кілька хвилин група знову зійшла на перевал :-). Такого швидкого руху вертикально вгору не було ні до, ні потім – каміння, воно, якось мобілізує внутрішні сили організму. Ночуємо на перевалі. Моє бажання таки збулось у «дещо» збоченій формі – ох уже мені ці всі магічні місця!!!

Талдурінський льодовик

Підйом на перевал “Талдурінський”

Табір укріплювали, як козаки під Берестечком! Все таки ночівля на смужці каменю між двома крутими схилами в будь-який момент може перетворитись на жорсткий двобій із природою. На щастя, природа цього вечора «штурмувати» нас відмовилась – зате, подарувала красивий захід сонця над горами. Ночівля на перевалі в гарну погоду, це завжди прекрасно! - куди не глянеш оком, усюди потужні та мальовничі пейзажі, простори величезні, вершини і ти, як маленька пісчинка на цьому тлі!

На ранок логічний спуск шукався легше й стіна була уже не така вертикальна, проте екстриму на шляху до низу все-одно вистачало. На пафосний заклик когось із учасників «Ну і хто ми, після того, як підкорили такий «жопний» перевал??» наспівший інший учасник натхненно випалив – «придурки!»… Ситуація гарно відображала наш поточний настрій – гордість собою вкотре змішувалась із вертінням пальцями біля скроні при погляді на місця, де нас носило.

     

  Ночівля й спуск з перевалу (задній план останньої фотки)

Кригу і сипухи пройшли швидко, а от сонячна долина зустріла черговими перешкодами. Спочатку один наш унікум загубив свої черевики на переправі… Знайти – то знайшли, але думок різних в процесі було багато. Далі, приємніше - «поклади» стиглої смородини затримали групу на добрячу годинку, а згодом уся долина перетворилась в куди більш грізного суперника – каньйон з крутими високими схилами. Дивитись вниз в основному було боязко, а ходити – слизько, але за допомогою балансування та пофігізму подолали й цю перешкоду. Зате табір після всього у лісі розклали – ще й у якому лісі!! Це була справжня дика тайга – з розсипами грибів, величезною смородиною, кедровими горішками, м’яким мохом замість трави, велетенськими комарами та кусючою мошкарою, соснами, бурундуками… Після високогірних ночівель ліс  є надзвичайно комфортним місцем. А на додачу – смачні грибочки (призначили знайдень тут гриби – маслюками), компоти з ягід і взагалі…

Група пасеться в смородинових хащах

  

 

Каньйон та табір у тайзі

Самопочуття зашкалювало!! Правда програму керівника ми йдемо чітко «день за два» при повній викладці, що додавало роздумів, як мінімум, одній голові у нашому таборі.

А група поки мне сплячими тілами м’який тайговий мох та травичку…

Осріблені місяцем гори блищать,

Їм кедри і сосни казки шелестять,

І дивні пісні їм співають вітри,

Що нишком підслухали в моря з гори.

Олександр Олесь

Підйом наступного дня обіцяв бути непростим, не дарма ж цей перевал назвали «втрачених надій»? Проте піднялись «на одному диханні» - далось взнаки, що не перший день гуляємо. Група і «підкачалась» трохи, і розвантажилась… 500 м набору висоти за перехід в один момент таки зробили! Чому надії першопрохідців перевали були обманутими, ми не дуже зрозуміли – на сідловинку вилізли без проблем.

 

Через перевал “обманутих надій”

Більш проблемним виявився спуск – через свою тривалість. Поки дійшли до табору – походили по усіх можливих варіантах «покриття» гір. Спочатку льодовик, потм сипуха, потім «полонинки», потім знову сипуху – іноду дуже навіть крута. Згодом – трава, болото, квіточки якісь, кочки, кущики, деревця – і все у великій кількості , в основному – в дощ.

 

Спускаємось в долину річки

Зате ніч була уже майже в цивілізації – до найближчого населеного пункту залишалось всього-навсього десять кілометрів…. А там – Джазатор, дньовка, банька, Віка і ніштяки в забросці!!!

Далі буде!