Гори Алтаю: дньовка в Джазаторі.

Похід проходження Південно-Чуйського хребта  наблизився до „екватору”, а ми наблизились до дньовки! „Дньовка” в туризмі це такий день, навколо якого концентрується більшість бажань, прагнень, намірів групи у попередні ходові дні. Тобто, день – коли нікуди не потрібно йти й можна зайнятись усім чим завгодно. За звичай планується випрати речі, самому відмитись нормально, підлатати одяг і спорядження, але, в кінці кінців, далеко не кожен турист відриває себе від спальника та казанка з їжею (первинні потреби все ж часто беруть гору).

„Червоний день” походного календаря у нас завтра, а поки що відіспались після учорашнього 12-годинного ломилова й неспішно чимчикуємо долиною річки. Завдання на сьогодні – прочалапати десятка півтора кілометрів без різких перепадів висоти. Нарешті у групи вийшло на ходу хоч якось поспівати – не довго співали, але того вистачило, щоб пропустити необхідний поворот :-) А так – збираємо грибочки, розглядаємо свіжі ведмежі сліди в багнюці, одним словом - насолоджуємось тайгою.

Місця красиві, але краса ця вже зовсім інакша, ніж була ще учора – замість грізних льодовиків, скелястих урвищ та непіддатливих сипух навколо невеликі спокійні озерця та гостинний літній ліс.

Спускаємось до Джазатора  

На „полонинці” завітали у гості до місцевих „гуцулів-монголоїдів”. Старенька парочка – дідусь з бабусею живуть у дерев’яній „колибі” й випасають нечисленну різношерсту отару. Познайомились – розбалакались, щось вони нам про дітей розповідали які „в місті живуть і на машині сюди приїжджають”; про Київ, здається, чули і туристів час від часу бачать. Правда, все більше про іноземців згадують – чехів різних, мабуть ті більш помітні.

Після тижня харчування виключно „розкладочним”, спокійно дивитись на молочні продукти сил не було і після візиту до пастухів вантаж групи поповнився кілограмом місцевого сиру – твердої субстанції, схожої на висушену до межі можливого тараньку, тільки з сиру зроблену. До пива такий сир був би в самий раз, а от насолоджуватись смаком за твердістю якось не виходило.

 

В  гостях у пастухів

Ще кілька кілометрів спуску до низу, обід на галявині, де нас атакували орди гігантських мурах (ну, не те щоб атакували – просто сидіти спокійно нам довго не давали), торби назбираних грибів - і ми спускаємось у село Джазатор. Назва ця перекладається як „літня стоянка” – так воно у нас і буде! Друга назва села менш зрозуміла, але більш ріжуча по чутливих до згадок про їжу туристських свідомостях – Бєляші (десь тут поруч і смт. Чебуреки мабуть знаходиться ). А поки організм віртуально перетравлює назву села, ноги уже відчули подих цивілізації і зовсім відмовляються ходити....

Перекус і зібрані трофеї

Першим ділом заскочили до магазину й купили все цікаве, що там лежало (багато не було, того й вийшло якось так, що ми не все винесли з магазину) – противна місцева водичка „Юпі з газом” і „пластмасовий” на смак рулет видавались верхом гастрономічного мистецтва. Далі навідались до прикордонників (про Віку вони не чули, хоча кажуть, що туристи мають реєструватись) й подались шукати нашого головного знайомого у цих краях – деякого Альберта.

Село мало відрізняється від тих, які проскакували перед нами вздовж Чуйського тракту – повсюдно дерев’яні ізби (деякі дуже навіть симпатичні) та юртоподібні аіли у дворах. Багато дітей і худоби, мало дерев та хоч якоїсь інфраструктури. Відразу привертають увагу шуліки – видається, що хижаки тут займають екологічну нішу ворон й так само у великій кількості шмигають над селом, товчуться на смітниках та дворах.

 

Джазатор

Дітвора грає у футбол

Колоритний магазинчик

Шуліка кружляє над селом

Кінний стадіон

Краєвиди села

До садиби Альберта перетнули усе село, справжня така – „на краю села хатина”, тільки „загляда у вікно” не смерека а шуліки та вершини навколишніх гір – коли засніжені, коли захмарені, а коли привітні та сонячні, як от зараз. Тут, в оточенні кількох десятків росіян та казахів дочікувалась нас Віка – саменька прителіпалась аж із Києва за чотири дні, без втрат, до речі. Підхопили її і, нарешті у повному складі, взялись відпочивати – за допомогою баньки (не надто комфортної, але від того не менш бажаної), пива, борщику, розслаблених ніжок, душевного реготу та інших приємних моментів.

На ранок уся та учорашня орава росіян відправилась верхи підкорювати плато Укок під пильним наглядом місцевих провідників, залишивши нас у повній самотності на базі. Відіспались. Потім, ближче годинки до дванадцятої ранку, почуття обов’язку і неможливість спати далі таки витягнули зі спальника й змусили „встати до станка”, тобто до металевого тазіка з водою та почати приводити до порядку уже добряче брудні та пошарпані речі.

Водні процедури

Бардак та сонні процедури

Прогулянки селом 

Прання, сон, їжа, прогулянки по селу – це елементи звичайної дньовки. Місцеві жителі дещо урізноманітнили нам програму, забравши кількох хлопців на польові роботи, за що потім презентували групі добрячий кавалок барана. Вечір продовжився у „навколобаранячих” клопотах – реберця засмажили на вугіллі, а з решти м’яса приготували щось пловоподібне. Наш головний кулінар – Андрій, за плов те не визнавав, але це не заважало решті із задоволенням заповнювати ним защічні порожнини. На десерт – млинці з тієї муки, яка мала йти на смаження тієї риби, зловити яку ми мали тими снастями, що збирались купити ще у Києві :-)

Кулінарне

Відпочинкове

За вечерею ближче познайомились з Альбертом – приємний та цікавий дядько. За освітою – ветеринар, що і помітно по великій кількості „друзів наших менших” на подвір’ї. Його турфірма чимось нагадує кланову структуру, де в обслуговуванні туристів задіяне мало не все село. Коні, якими возять туристів у походи, зібрані з усіх бажаючих мешканців; молоді люди працюють провідниками та обслугою наметових містечок; жінки допомагають з господарством будинку-турбази, де ми зараз живемо (а десь ще одна турбаза є). Давно працює із чехами, тепер ось і сам у гості в Європу зібрався. Розповідав по трохи про все місцеве – природу, тварин, людей.... У навколишніх лісах, виявляється, не тільки звичні ведмеді, кабани та олені водяться (останніх – маралами звуть на Алтаї), а й снігові барси час від часу трапляються. Нам, проте, зустріч з ними не світить – занадто високо ходимо. Турфірма називається „Кабарга” – на честь такого оленя місцевого, маленького і шаблезубого. Каже – колись вискочив прямо до хати, він і сприйняв то як знак.

Місцеве населення формують два етноси – казахи та алтайці, традиційно усі вони – скотарі. На фоні жителів Кавказьких гір рахуються мирними та гостинними. Детально познайомитись з особливостями місцевого менталітету часу не вистачило, але, характерні кавказцям темпераментні перепади настрою з дружності в агресивність та назад тут вам точно не загрожують – усе занадто спокійно та врівноважено. І посмішок багато з усіх боків.

 

Місцеві мешканці

 

З Альбертом

Кочова кров казахів та алтайців виявляється усюди – діти роз’їжджають селом верхи на конях (часто на противагу дорослим, які катаються в основному на УАЗ-иках), на місцевому стадіоні поганяти у футбол проблематично, зате він чудово обладнаний для кінних змагань. І, як справжні азійські кочівники, втамовують спрагу кумисом – таким собі квасом з кобилячого молока. Хіба що у юртах переносних уже не живуть, що теж може змінитись, якщо враховувати постійний розвиток туризму і постійний потяг цивілізованих до дикого.

Гори по периметру оточують Джазатор і куди не глянь – усюди на горизонті будуть.

День непомітно збігав, а на ранок буде повернення до ходового режиму, уже у іншій частині Алтаю – на Катунському хребті.