Гори Алтаю: Катунський хребет.

Відпочила і вже дуже звикла до відпочинку група (до хорошого взагалі швидко звикається) рушає підкорювати черговий Алтайський хребет – Катунський. Південно-Чуйський же залишився в недалекому "далекому" минулому

Катунський хребет - гірський хребет з переважанням високогірного рельєфу в Центральному Алтаї, на території Республіки Алтай. Довжина становить 150 км, найвища точка - гора Бєлуха (4506 м).  До висоти 2000-2200 м ростуть модринові і кедрові ліси; вище - луки, скелі і осипи. На схилах хребта налічується близько 386 льодовиків загальною площею 279 кв. км

Перші 30 кілометрів дались напрочуд швидко – підйоми та спуски просто пролітали під ногами. Воно й не дивно – у кузові вантажівки підходи долаються майже непомітно:-) Якщо пасажири кабіни УАЗ-ика ще мали можливість милуватись навколишніми краєвидами, то «мешканці» кузова більше концентрувались на «органоліптичних» враженнях, оцінювачами яких переважно виступали задні частини тіла.

Приїхали. Вивантажились. Картина маслом – чотири, з ніг до голови покритих пилюкою чорта, в оточенні заглушливого реготу решти групи, та і свого також. Н-да, про чистоту своїх «салонів для пасажирів» горяни дбають поганенько – а ми ж тільки учора відіпрались! Але, з іншого боку, починати коло походу з реготу – прикмета позитивна.

Вантаж

У нас «Знову за старе» – неквапливо шуруємо звичним курсом вгору по долині річки. На цьому хребті все якось інакше, ніж на Південно-Чуйському: кудись подівся степ, а на його місці виросла тайга – величезна, простора, жива. Підйому як такого нема, але рухаємось повільно – з одного боку різні ягідки на шляху з’являються, а «рука так і тягнеться», з іншого – рюки солідно поважчали після розподілу заброски і тепер тіло кожен привал починає очікувати майже відразу по закінченні попереднього. Природа, вона ж щось дає – а щось забирає. Якщо з функцією «роздаткового матеріалу» чудово справлялась малина, то «збирачем данини» виступали комарі та їх дрібніші та кусючіші побратими. Напевне у цих лісах також повно ведмедів, вовків, борсуків,маралів та іншої живності, але вона не спішить траплятись нам на очі (крім, хіба – бурундуків та пискух).

Десь тут поруч (не більше, ніж за кілька сот метрів) кордон із Казахстаном, а шлях, яким ми рухаємось, раніше був цілком легальною кінською стежкою до сусідньої країни. Незважаючи на делімітацію та закриття кордонів стежка залишилась все-така ж ходжена, але вже контрабандистами та прикордонниками. З останніми ще буде нагода невдовзі зустрітись – їхній пост (чи застава) знаходиться прямо на нашому шляху й паспортний та інший контроль нам сьогодні гарантований. Дещо непокоїть абсолютно незрозумілий дозвіл, виданий нам прикордонниками в Акташі – занадто по різному його трактувати можна. Там зазначається, що група має право пройти по маршруту такому-то … крім тих територій, які знаходяться в прикордонній зоні (уточнюю – весь наш наступний маршрут у цій зоні, і саме на неї нам би мали видати дозвіл). Вояки – одним словом, сувора у них логіка. Але, є й більш оптимістичні очікування, наш друг Альберт з Джазатора обіцяв подзвонити «своїм туди» і залагодити це питання – Азія все таки, клани вирішують все!

Вирішили проблему – ефективніше нема куди. Ні прикордонників, ні якихось ознак їх нещодавньої присутності на заставі не застали – на честь чого гордо підняли український прапор, якраз біля таблички, якою все тут «суворо заборонено». Судячи з розмірів та обладнання застави, служить тут чоловіка чотири максимум, половина з яких – коні. Ще була ідея нашкрябати на дверях якийсь тролізм типу «Слава Україні» чи провокативне «Віва Казахстан», але здоровий глузд переміг – місцеві вояки ж могли на таке образитись, заплакати і пожалітись таткові, який згодом опиниться на КПП на виїзді із зони! Вирішили не нариватись одним словом.

Суворий російський прикордонний пост

Проломившись бережком ще декілька переходів (проломившись – бо стежка все частіше почала губитись в прибережних хащах), отаборились. Тайга поки не збирається закінчуватись, і це радує. Ночівля теж приємна видалась – якщо відмежуватись від кусючої комашні, то все тут просто чудово. Ліс і зоряне небо довго не давали заснути ввечері, витягуючи з нетрів пам’яті все-нові і нові «оральні» пісні, якими наш намет «розважав» сусідній..

Наступний день запам”ятався як  незвично нескладний і майже «хрестоматійний» – чотири переходи до обіду, два після, табір уже о п’ятій годині дня. Спочатку йшли тайгою, далі низьколіссям та луками. Алтай тут куди більше схожий на себе у «книжному» варіанті, ніж на Південно-Чуйському хребті – навколо вкриті зеленню долини, пологі вершини, які то тут то там випирають скелястими виходами. І дощів тут на порядок більше – сьогодні на цілу годину непогода загнала нас під тент. Останній перехід уже ознаменувався відчутним набором висоти, а табір поставили на останньому пристанищі зелені перед кам’янистою сипухою. Завтрашній день загрозливо дивиться на нас двома своїми перевалами…

Алтай – долини Катунського хребта

Ну і видався він цілком у дусі першої частини походу – ранішній підйом, задовбуюча сипуха, моральна прочуханка від керівника, злет на перевал (навіть з мотузочкою), траверс льодовика, підйом по ньому на наступний перевал і – а далі почалось найцікавіше.. Завдяки глобальному потеплінню, як уже говорилось, снігу в горах не було – і далеко не завжди це позитивний момент. На спуску з цього перевалу сніг ми дуже навіть розраховували побачити – ну всі ж до нас його бачили, от і ми наївно збирались швидко та комфортно спуститись до низу. Алтай знову мав іншу думку – спуск по скелях та каменюках зайняв шість годин, пройшли вниз чотири мотузку, ще й погода чітко в процесі спуску порадувала нас холодним дощем з градом та літаючими по кулуару камінчиками. Проскакуючи якомога швидше камененебезпечні місця добираємось до низу. Всі цілі, як наслідок – веселі та задоволені і майже не задубілі (на «базах» доводилось по довгу «зависати»). Шлунок у деякій «прострації» й намагається згадати, обідали ми сьогодні чи ні, але організм його вперто ігнорує. Гордою ходою спускаємось по льодовику,  навіть сонце вийшло з такого приводу привітати підкорювачів неочікуваного!!

Цей спуск дещо підкорегував наші сьогоднішні та наступні плани - підкорення Белухи ставало все більш неочевидним.. Зате ночували в прикольному місці – у зеленій долинці, навколо якої галасливо метушились пискухи. Тихими ці гори точно не назвеш – навіть коли нічого ніде не сиплеться, навколо щось шумить. В особливо приглянувшихся природі туристів ці маленькі гризуни витягують цукерки прямо з рюкзака (сприймаючи сам рюкзак, мабуть, за гарну упаковку солодощів) – от і у нас декілька “карманок” прихватизували тварючки Як група – ми на них не образились (ну - за власнників спіонереної “карманки” відповідати не берусь). Чистіть карму, шановні - а то прийдуть пискухи, прогризуть всі перешкоди і з"їдять ваші цукерки :-)

 

 

Долаємо пару перевалів

День наступний розпочався насичено – прокинулись, зібрались, рушили у ранковий туман, настроїлись на день ломилова! Ну а закінчився відвертим матрацом – в певний момент керівник вирішив далі не ломитись, мовчки попрощався з вершиною Белухи й нарисував щось типу півдньовки. Неочікувано, але це далеко не найгірший сюрприз. До того моменту якраз дійшли до симпатичного озера під льодовиком, яке дуже нагадувало привітне до нас свого часу озерце в Архизі, під перевалом „Баконьєрів”! Можливо тому й зупинились тут на ніч, що Віка уже думала про те, що там колись було класно.... а думки на Алтаї, як відомо, річ небезпечна й часто матеріалізуються...

Місце красиве, але дещо моторошне – подекуди валялись свіжі кісточки якихось чималих тварин й стояв запах нещодавньої присутності когось чотириногого у великій кількості... За нами явно спостерігають, але вживу наші „сусіди по долині” так і не показались.

Погода ж наполегливо руйнувала усі мої надії на хоч якісь елементи пляжного відпочинку – як тільки підходимо до симпатичного озера (очі уже горять передчуттям купань у гірських водоймах), так відразу захмарюється небо й починається дощ – а  в таку погоду в льодовикових озерах таляпатись якось зовсім „не феншуй”. Зате тент знову виступає в ролі непоганої „колискової” – перечікуючи дощ, група „вітається з Морфеєм” майже у повному складі.

Наявність навіть невеликої кількості вільного часу завжди стимулює різного роду креативні ідеї серед туристів. І далеко не завжди ці ідеї – харчові. Чим би ще займались у таборі, як не розкручували-скручували пальники, вигадуючи механізм, яким би можна було наповнити повітряні кульки газом з балонів? Сусідній намет мабуть здивувався на запитання „із зовнішнього, позанаметного світу” типу „а ви не підкажете, яке місце в таблиці елементів займає Азот?” – а нам то конче було необхідно знати для експериментів! Досліди закінчились, можна сказати, через нестачу матеріалів – так як останні наші кульки не витримали наруги й луснули, довелось переключати увагу на щось інше. Наприклад – на кулінарію. Вільний час сприяв фантазії і пшоняна каша поступово еволюціонувала у майже справжній імпровізований кулі – навіть сало в „ніштяках” для такого випадку знайшлось. Намет тим часом перетворився на „хатинку інтелектуальних ігр” – усією групою збились до купи за грою в шахи, кості, розгадуванні судоку, кросвордів, а окремі таланти навіть розписували „багатоповерхові” формули, вирішуючи якісь необхідні завдання сучасної фізики. Мегамозки, одним словом!

Співалось і творилось.В якийсь момент дійшло,  що пісень, текст яких б знало усе населення намету, не так уже й багато – починаєм придумувати свої! До кінця походу цей процес "матеріалізується" в щось таке, на що уже сміливо можна ставити "копірайт". Спалось на м”якенькому пісочку теж чудово. А ті щасливчики, яких надмірний вечірній чай виштовхнув серед ночі на зовні – отримали порцію дивовижного “позаземного краєвиду”. Ще ніколи не бачив такого різкого, контрасного і яскравого світла вночі – чорні тіні від каміння межували з світло-сірим, яскравим грунтом та освітленими сторонами каміння,  майже сонцеподібний місяць чудово уживався на небі з не менш яскравими зорями, камінці у струмочку відбивали світло різними кольорами. Загалом було враження повноцінного місячного пейзажу, такого як на знімках НАСА – навіть трохи моторошно було серед нього знаходитись.

 

Перечікуємо дощ

Хатинка інтелектуальних ігор

На ранок знову перевтілились у спортсменів – уже більше по приколу, ніж заради великої мети. Взяли штурмом льодовик, який здалеку здавався мега-крутим та технічно складним, а при підході виположився так, що техніку по суті заради тренувань та інтересу використовували. Після льодовика злетіли на перевал з уже забутою мною назвою. Підйом – те, що називається “вільне лазання”, а сідловина – вузенька “поличка”, де кожен рух потребує обережності.Спуск – дюльфер, уже далеко не такий стрьомний, як на минулих перевалах. А до обіду дошкандибали до широко відомого у вузьких колах льодовика Менсу з величезним льодопадом та до можливості оглядати саму Белуху – домінуючу вершину хребта та й Алтаю взагалі.

     

Пройшли ще один перевал

Красиво там, скажу я вам! Перехід через льодовик більше нагадував неспішну прогулянку задля помилуватись чудовими краєвидами – погода й ландшафти цьому дуже посприяли. Далі нетривалий підйом і на ніч доходимо до місця, схожого на такі, що прийнято називати “зеленими готелями” – безпечного, комфортного, з водою, травичкою і краєвидами. Саме звідси, по ідеї, зроблено більшість вражаючих панорам льодопада Менсу. Місцеві пискухи захопливо вітають наш прихід своїми “фірмовими” наспівами – дивно, як вони умудряються виживати на цьому клаптику зеленої трави поміж грандіозними сипухами та льодовиками? Природа дійсно здатна демонструвати дива пристосовуваності.

На фоні льодовика Менсу

 

Суворе:-) І не дуже )

 

Льодопад Менсу там теж є, якщо когось цікавить...

Алтайська ніч

Вночі так захоплююсь зйомкою з довгою витримкою, що витрачаю залишки заряду акумулятора і на три дні перетворююсь з суб”єкта в об”єкта фотографії. А пейзажі і не думають знижувати рівень своєї неймовірності… Наступного дня штурмуємо перевал “Дружба” – останню серйозну перешкоду в нашому поході. Спочатку видераємось на хребет де зручніше, потім траверсуєм його на кілька сот метрів, демонструючи дива павукоподібності і – спускаємось на перевал :-) Погода милостиво дозволяє нам пообідати, а потім псується майже миттєво – за нетривалий час фотографування групи на перевалі небо затягується “від” і “до”, а на спуску уже й град наостанок “відпестив нас своїми ніжними дотиками”, правда - не довго. Спуск же тривав від сідловини і до безкінечності –  сипухи, здавалось, і не збирались закінчуватись. Проте неповторні краєвиди на потужну “Аккемську стіну” та “Корону Алтая” з лихвою компенсували набридливу тривалість нашого спуску.

    

Через перевал “Дружба”

 

“Аккемська стіна” 

План дійти до Аккемського озера ми, ясне діло, не виконали – але спустились уже в саму долину річки, ноги в процесі не поламали (хоча місцями і до того недалеко було), йшли по добре вкатаній стежці і розклали табір на якомусь неошаманському святилищі – поруч із викладеними з каменю пірамідками, колами, жуками та в оточенні гостинних кущів стиглої смородини. А на небокраї уже замаячіли перші ознаки цивілізації…

Власне, високоір”я на цьому і закінчилось – проте не Алтай, нас ще чекає Акемське озеро, декілька днів у тайзі й гостинне поселення Тюнгур.
Похід закінчився. Подорож - ні.

Далі буде….