Неймовірне красиве озеро Велике Алло
Це озеро настільки красиве, що ломитись у Фанські гори можна вже тільки заради нього одного. Але й доріг туди нема - лиш стежки через завали чи перевали, тому тільки заради нього не вийде - доведеться ще гір побачити. Ми з перевалу Чімтарга спустились задля цієї води неземних кольорів, стрімких стін й естетичного гірського відпочинку взагалі.
Учора був перевал Чимтарга, а отже відпочинок більш ніж логічний - влаштували імпровізовану півдньовку й побили власний рекорд виходу з табору - 12.20. До озера Велике Алло від нашої стоянки 5,5 кілометрів долиною, яка не обіцяє нічого особливо складного. Пішли, скоро будемо милуватись.
Спуск - досить широкі випалені долини, між якими треба перебиратись завалами із каменюк. Пейзажі, а з ними й відчуття, змінюються відповідно до пейзажу.
Перепад висот дозволяє не стільки пектись і хекати, скільки дурачитись, жартувати, корчити рожі й всіляко нести у світ позитив.
Тут були люди! Вони залишили знаки - щоб інші думали. Атлайські походенькі згадую, де просто валом було слідів якихось псевдошаманів під однією відомою горою. І викладені кам'яні зображення, теж.
Підошва мого черевика вирішила, що стерлась на роботі - це учорашні півкілометра висоти сипухою їй відгикуються. От і купуй взуття на секонді - все з виду ок, але ніколи не знаєш коли почнеться у нього "вигорання на роботі".
Ще один спуск перед ще однією терасою. Зустрічаємо людей в гуртах різних розмірів, перекидуємось по кілька слів. Наприкольнішими були три айтішники з Душанбе, обвішані павербанками і сонячними панелями.
Дарма селфі-палку носимо, чи що?
Через кілька переходів марсіанськими червоними, болівійськими озерними й гірськими завальними пейзажами вийшли до чогось настільки красивого, що Настя признала - не дарма три дні мучилась горняшкою, до озера Велике Алло.
Озеро варте того, щоб припертись в ці гори десь у центрі Азії, проломитись кілька днів долиною, перевалити за височенний перевал і просто сидіти, та милуватись ним. Ні, все попереднє теж кльове, але озеро - якась абсолютно окрема цінність. Десь з годину отак залипали над ним.
Озеро Велике Алло - завал поміж високими скелями з льодовиками на фоні, пейзажність тут просто шалена. Виникло внаслідок великого землетрусу 1912 року, коли завал з каміння перегородив долину й утворив таке от красу, де вода кольору настільки неймовірного, що здається хтось зафотошопив.
Спустились на берег живою долиною - з'явилась арча, багато слідів копитних, птахів, комах. Бачили також якогось жирного рудого гризуна, якого за велику попу прозвали курдючним сусліком, знайшли місця під намети. Діма з Настею і Леною живуть на самому березі, а я з Танею трохи вище й у затінку.
Озеро, загалом, популярне й туристи влітку тут не те, щоб рідкість. Навколо чимало маршрутів. В 2 км й 200 м висоти знаходиться ще одне красиве озеро - Верхнє Алло, куди можна сходити в радіалку, але ми щось так на Великому Алло прибалділи, що навіть не розглядали ідеї ще кудись іти.
На Верхнє Алло кудись в оцю долину за озером.
Поруч живе тиха пара з Пітеру, яка лишилась від групи. Групу ми бачили учора й вони признались що після рагу - яким годували на Мутних озерах, захотіли позичити нашого повара. Не віддамо, жодного :) Власне, мабуть їхня розкладка вкрай легка і корисна, а тому їм хочеться іншого повара. Пітерці не помітні, гадаємо наш галас й вічний кіпіш ім схожий на Майдан.
Трохи вище живуть тих самих три позитивних таджицьких айтішніка, які вдень нас обігнали. Гарно говорять російською й признають що у них теж поліцейська держава як Узбекистан, тільки менш помітна. Розшукують за коменти в неті, наприклад.
Вода в озері холоднюча - від купань, звісно, не стримує - але змушує вилітати назад вже після першого пірнання.
Медитуємо на озеро й на зірки. Вночі тут просто неймовірно.
А на ранок в намет увірвалось троє й пафосно вкрали в руки імпровізований походний торт з цифрою 31. Мій черговий День Народження казна в якій глушині розпочався:-)
Інколи диву дивуєшся, наскільки багато на нашій планеті мальовничих закуточків. Добратись не просто - в усі боки звідси кілька днів ходу до людей по не самим рівним стежкам, але це те що створює відчуття незайманості і відчуття досягнення. Хоча б свого, особистого (я про досягнення).
