Високий перевал Чімтарга
Сьогодні сходимо на перевал Чімтарга (4760 м.) з стоянки на Мутних озерах - це буде найвища, найефектніша й найважча точка нашого походу, а ще найкрасивіша й найпам'ятніша. В категорійні походи такі в 2-ках гірських ходять.
Високогірні пейзажі неможливо уявити без різного розміру каменюк. Вклавшись на схилах гір, вони утворюють до болі знайомі кожному гірському туристу розсипи - "сипухи". Враження від них кардинально різні бувають - якщо по дрібній сипусі можна швидко "з'їхати" до низу, на пологих схилах вона хіба під ноги змушує дивитись, то більші й "живі" камінці на крутих схилах здатні серйозно ускладнити життя. Спускаєшся по таких й дихнути лишній раз боїшся, щоб не сипалось навколо. У цьому поході більше з дрібними довелось мати справу (хоча і довгими) й пошкодили вони виключно мої черевики, та так сильно що спалити довелось.
День ломилова й набора висоти, якщо коротко. Мета - підійти на місце стоянки, де б вона не була. За описами є стоянки на висоті 4100 м і стоянки на висоті 4500 м. Ми на висоті 3500 м., тому тверезо хочемо на ті що, вишче, але розраховуємо дійти на ті, що нижчі. Але що туди що туди ще треба дошкандибати в не самих низьких висотах, тому пішкли
Вийшли досить рано й весь день поступово підіймались до гори, все більше офігіваючи від краєвидів й накриваючись горняшкою. Сипуха, якою веде стежка, вона на фото за озером, десь над нашими підійнятими руками. Іти куди видно і зрозуміло, до того ж стежка з позначеним кемпінгом є на мапі Османд в смартфоні, що завдання навігації сильно спростило, залишивши виключно завдання хекання.
Початок підйому на перевал Чімтарга від Мутних озер
Долаємо довжелезні сипухи під час підйому на Чімтаргу. Стежка - камінь та сипуха. Зовсім невеликі сніжники були ще.
Але на привалі ми тішимось як діти.
Особливо, Лена. Але, не тільки.
Пейзажі гірські - те, що додає потужності усьому. І нам теж.
От скажіть, ви вже подивилист "Еверест"? І що після цього сталось з бажанням ходити в гори? (у тих, у у кого було, звісно). Фільм реалістичний й тому так важко сприймається. І добре показує, як амбіції штовхають на невірні рішення, які потім дорого коштують багатьом. Але багато позитивних людських рис там теж видно.
Місцями виходимо до присипаних камінням язиків льодовика. Привід походити подивитись. В цьому поході ми не ходимо льодовиками, а виключно стежками. А я вже трохи скучив. Кілька кроків по відкритій присипаній камінням частині таки зробив. Просто, бо льодовики це дуже круто - саме вони роблять високогір'я справжнім. Не впевнений що хочу на найвищу точку усього й там воювати з усім навколишніх, але у високих горах мені справді подобається.
Переважно підйом виглядав ось-так.
Краєвиди, до речі, куди краще сприймаються, коли до споглядання весь день ухекуєшся й молотиш до гори. Тоді маршрут стає не просто красивим, а ще й досягнутим, підкореним. Й дивишся такий поглядом лицаря на це все - водночас задовлений здоланням й заворожений міццю природи. Ну й приступи ейфорії на висоті 4500 куди сильніші, ніж внизу. За тим усім мало не пропустили захід сонця за гори, після якого вода навколо замерзає - довелось черпати зі струмка корком з пляшки, щоб й без того не залишитись.
Привали, обід й 11-годинну каву пропускати не можна
Відносно спокійно дійшли до нижніх стоянок й поперлись на верхні - рішення було правильне, але підйом виявився несподівано довгий та складний. Заночували на 4500 м. замість 4100 м. Зате краєвид - важко чимось передати.
Останній етап підйому до стоянок на висоті 4500 м. Тут на короткий час набігли хмари і посипав легкий сніжок. І це було не просто для нас.
Такий от величний пейзаж опинився перед очима, коли закінчився день ломилова й набору висоти - йшли все більше офігіваючи від краєвидів й накриваючись горняшкою.
Воду черпали корком від пляшки - прибігли на стоянку коли струмок замерзав й я вирішив що втрачати й потім топити воду не хочеться, тому черпав корком від пляшки скільки міг. Начерпав повну пляшку.
Висота дається взнаки. Майже в усіх головні болі й тошноти. Їсти зовсім не хочеться - давив в себе, давив, пів миски таки вдавив. Мене вночі дістало, коли бошка розболілась й снилось що навколо таджики впритул та було важко дихати. Чомусь вплив висоти часто виявляється саме у снах. Як сонце заходить, стає пекельно холодно. Танцюємо, бо рух - це життя :)
Найвисокогірніша поки моя наразі ночівля - 4500 м над рівнем моря. З усіма "радощами" акліматизації у високогір'ї, про які довго розповідати можна.
.
Ну от кльове це відчуття, коли твій намет знаходиться вище від більшості навколишніх гір. І пити чайок, розглядаючи крізь відкритий вхід до намету вершини сусідніх хребтів - це дуже захоплююче, красиво, вражаюче. Вкотре радіємо що в цих горах чудовий клімат й немає дощів, бо розглядати вологу білизну хмар, крізь які проривається обпалююче холодний вітер, теж у походах доводилось й це теж вражає, хоча й не скажу що захоплює.
Ранок у таборі. Сонце пече вже від ранку. Крем, окуляри - наше все.
Час - це важливо. Вийшли неймовірно рано для нас - о восьмій, й за дві години взяли перевал, повзучи хекаючи й матюкаючись.
Перевал Чімтарга, 4750 м. над рівнем моря, наразі моя найвища точка. Приблизно як Монблан:-) Для жителя рівнинної України, здається, досить непогано. Але все відносно - у Непалі, наприклад, все шо менше 6000 м. за гори не рахується ;-) А на полярному Уралі, в Норвегії чи Ісландії висота в 1000 м здаватиметься неймовірно складною й неймовірно красивою.
А ще тут ловить ейфорія! Момент сходження на перевал - він неповторний!
Пейзажі тут просто неймовірні. 1б категорія тут саме за висоту. Рухи тут даються набагато важче ніж унизу, постійно хочеться дихати ще. Тому цілком і повністю використовуються нагоди відпочити та помедитувати над прекрасним та вічним - як дівчинка в кадрі.
Чудове місце для "одинадцятигодинної кави", не знаходите? Ідею варити в походах каву об 11-й годині свого часу почерпнув в одного мудрого керівника, з яким робили першопрохід в горах Болкар (Туреччина). Часу це займає мало, а задоволення приносить море й до обіду дожити стає набагато легше :-) Сьогодні каву зварили у найвищій точці маршрута - на перевалі 4750 м, заради якого прокинулись ні світ ні зоря й декілька годин перли до гори, захопливо матюкаючи краєвиди.
Спуск з перевалу - праворуч, досить очевидною стежкою. Відразу за перевалом таке місце, де хочеться каску, бо є відчуття що може прилетіти камінчик зі скель праворуч. Чим пошвидше його проходимо, але сконцентровано - слухаючи скелі на межі уважності. далі стежка знову стає комфортною і більше таких місць в поході не буде.
Кольори стали червоними і гарячішими.
А сипухи - довшими і складнішими. Фани відомі своїми сипухами і спуск з перевалу це 500 метрів скинути висоти саме сипухами, переважно дрібними. Навчив, як міг, "кататись" на сипухах на п'ятках. Усім сподобалось. Черевики не винесли.
Первинно, метою було дійти до озера Велике Алло, яке зачаровувало на знімках перед походом і ніби як все виглядало можливим - час є, відстань не велика, складні ділянки рельєфу залишились позаду. Але Лені стало погано десь невдовзі після того, як сипуха перейшла в щось рівніше. На щастя ми були поруч досить приємних місць стоянок -тут і зупинились. Правий Зіндон тут трохи вище витікає.
Табір після проходження перевалу Чімтарга.
Лена досить швидко прийшла до тями в таборі, але реабілітація на вже не найсильнішому сонечку тривала.
Ввечері ігри, какао, сон, відчуття гордості за себе що пройшли високий перевал! Два дні від Мутних озер йшли сюди!
А завтра очікуємо ще більше красивого.
До зустрічі )