четвер, 31 жовтня 2019 р.

"Темі віки": легенда гри

Легенда пригодницько пізнавальної гри "Темні Віки". Легенда квесту це збудована на суміші реальних і вигаданих фактів історія, яка поєднує завдання й головоломки гри в цілісний тривалий пошук. Легенда роздруковується під час гри разом із завданнями, щоб цікавіше було рухатись. Розповідь про саму гру можна знайти за посиланням: http://www.ua-odissey.in.ua/2019/11/blog-post.html

Історія цього квесту - про пошук скарбів долинами річок навколо Києва, який мав місце у 760 р н.е. і який пропонувалось відтворити учасникам гри. 

В кінці розповіді є довжелезний список джерел, які я використав, шоб усе це написати :-)




Δ. Тетер.
Річка в північних лісах. Швидка течія і широка долина. Чорноногих птахів на берегах дійсно багато. З Тетера вийшли в Борисфен, повернули праворуч. Перед гирлом Ірпеня наштовхнулись на нещодавно розграбоване поселення з кількох дивних округлих споруд. Всезнаючий Димитрій каже, що схоже на юрти кочівників степу, але зроблені з дерева й виглядає так, ніби їх жителі не планували нікуди відкочовувати. І ще каже, йому дивно бачити такі споруди серед боліт, щось подібне йому зустрічалось ще в ромеїв, де кочові люди намагались вести осілий спосіб життя. Людей видно не було. Хтось перевернув тут усе догори дригом. Павлус покрутився навколо, потім підсумував, що речей багато залишили, але більшість з них не становлять особливої цінності – як кухонні глечики, або ж не зрозумілі землеробам та іншим осілим людям, як от кінська збруя. Я випадково наступив на блискучу, красиву прикрасу у формі сонця, яка непомітно лежала під опалим листям. Мабуть її носили на шиї. Мабуть її власники не дуже хотіли з нею розлучатись.
Не затримувались. Досить швидко піднялись Ірпенем до потрібного струмка, який впадав ліворуч від нашого руху. Тут залишили човни і пішли пішки вверх по течії, знайшли Чорну душу, де й заночували. Навколо товстелезні дуби й сосни. Ліс повний грибів та диких груш, в озері ловиться чимала риба, яка й втрапила в наш глечик.

Δ. α. Чорна душа.
Або ж Чорне серце. Невелике озеро посеред лісу. Вода з нього тече в Ірпінь. Вище по течії струмка теж є озера. Хтось колись зробив тут греблю, а зараз і розпитати нема кого. Кочівникам тут нічого робити – їх юрти на півдні, слов’янських землянок з пічками давно не бачили, інші ж – зовсім далеко, це якщо Димитрій не бреше, звісно. Біля греблі дерево сосна з великим корінням, на якому зручно сидіти й вправлятись в записах. В лісі багато тварин, на озері є дикі качки, на березі - джерело з смачною водою.
Десь тут мій дід зійшовся в двобої з Ібузіром. І переміг, чим спас себе й свій рід. Залишки роду, точніше. Втіха, проте, була слабка, як для правителя. Попередній лад вже було не повернути, городи стояли в руїнах, люди розбіглись або потрапили в руки Ібузіра – після чого юнаки, дівчата та майстри потрапляли на ринок, а решта залишались лежати уздовж маршруту війська. Це озеро – остання точка кривавого маршруту. За діяння в цьому поході слов’яни та болгари назвали вождя Чорною душею. На мові діда вона звучить трохи незвично, але мову цю знають сотні родів та народів степу - аж до великої держави Серінди. Знову ж, якщо Димитрій не бреше.
Чорною душею це озеро назвав дід. І я так називаю. Дід звідси подався чимдалі, піднявся по Тетері аж до витоку, пройшов далі крізь болота й воду, вийшов в нашу долину. Тіло Ібузіра його воїни забрали з собою. Його поховають десь на півдні, ближче до степу. 
Від озера ми пішли пішки через ліс. Пам’ятаючи спустошені круглі хати, хотілось бути особливо обережним, а дуб на плесі занадто добре видно.




Δ. β.
Глибокий Ручай. Невеликий струмок в ярах серед лісу. Я б і не згадував про нього, але мене все більше тягне писати. Я б і не знав як він називається – як не знаю назви попереднього й трохи більшого струмка, але біля витоку Глибокого Ручая вискочили на гурт чоловіків й плани довелось змінити, а в кінцевому рахунку й інформацією розжились.
Проте, спершу я дуже зрадів, що нас таки четверо й у нас є залізо та гастрофети – картина перед очима була моторошна. Семеро чоловіків з дротиками в руках розташувались навколо чималого стовпа, згори на якому стирчала вже потемніла людська голова з залишками одягу та тіла. З одягу чоловіки мали штани й шапки, в одного виглядав односторонній загнутий меч які так люблять кочові народи. Ще мали вуса й рани. Один чомусь був у металевому шоломі, який Павлос назвав старим грецьким - мабуть його рід здобув його в походах за Дунаєм. Вождь чоловіків, як це часто буває після вдалих набігів, нап’ялив на себе безліч дивних речей, які, мабуть, прийняв за прикраси. Далі вождь вихопив у воїна шаблю й захоплено почав нею розмахувати. Такі цінні речі не часто потрапляють в руки голодранців, от він й радів - підстрибуючи, вимахуючи та викрикуючи! 
З собою воїни привели зляканих чоловіка та жінку, наближаючись до якої вождь починав ще більше гарцювати; і все вище підіймати шаблю. Виглядало смішно. В цей момент й побачили вони наші налаштовані гастрофети, що перевело зустріч в розмову, а не бій. Воїни повертались до Києва і ми пішли з ними. Про Київ я теж чув від діда.
Голова чоловіка залишилась на стовпі, мабуть височіє там й по сьогодні. До витоку Глибокого Ручая звідти приблизно двісті оргій. До невеликого озера на Ручаї – сто оргій. Так розпочалось моє знайомство з полянами.



ε. Київ.
Місцевість на високих горбах на березі Борисфену. Гори круто обриваються в річку та в низьку, подекуди заболочену терасу. Назва походить від давнього вождя. Наскільки давно те було, уже ніхто й не пам’ятає. Місцевість розкинулась на кількох горах, з крутими схилами й без дерев. На найстрімкішій з гір розташовувалось найбільше поселення, якому високі, круті, осипні схили замінюють стіни. Зверху схили обкладені новими колодами, які з виду утворюють щось схоже на укріплення. Землянки теж виглядали досить новими. Видно, що люди поселились тут нещодавно. Багато диму й мало дерев. 
На горі навпроти поселення теж вирувало життя – стояло декілька нових садиб і помітне кам’яне капище. Дуже схоже на старе капище в моїй долині. З каменю викладено коло з виростами в чотири сторони. Один з каменів приставлено з боку й він трохи окремо. Подібні капища багато де в землях слов’ян стояли й стоять. У будівлі поруч жили, швидше за все, місцеві служителі. Деякі речі відверто дивували – видно було що тут давно не проводили ритуалів й не приносили жертв, не було також звичайних дерев’яних статуй богів та щелеп диких тварин. І що найдивніше – навколо капища слов’ян стояло дев’ять кам’яних бовванів, яким поклоняються кочівники. Частина з них дивилась на кам’яне капище, частина обернулась до нього спино. Навколо - старі вали. Можливо, саме тут був город Кия.

ε. α. Пансир.
Вождь Києва. Справжнє його ім’я було Сергестус, але так його ніхто не називав. Причиною тому був пансир, який він мав – зроблений у вигляді луски залізний захисний одяг, який Павлос відразу впізнав і назвав клібаніоном. Каже, в ромеїв багато чоловіків ідуть в бій в таких. В Києві же було усьго дві залізні речі, якими можна було захистити воїна – панцир вождя й древнючий шолом, який від удару меча міг хіба що розсипатись. І цей шолом Пансир віддав сину, який пішов в набіг до гирла Ірпеня. Не командиром – для того ще досвіду не вистачало, простим воїном. Також Пансир любив носити прикраси на одязі  невідомо звідки узяті срібні чоловічки та коники, красивий пояс – як у мого діда, й узагалі усіляко доводити, що саме він тут Князь. 
Пансир на цих горах нещодавно, прийшов із своїми людьми з іншого берега Борисфена. Каже, ще в часи його діда привели його народ до присяги й він підкоряється хану з Пстра. А хан підкоряється Кагану на Танаїсі. Вогнем пройшовши уздовж Борисфена, хан наказав поставити своїх богів на цих горах. Хан зрідка збирає данину. І так само зрідка наказує виставити воїнів в похід. Зараз Києву навіть одного повноцінно озброєного воїна виставити складно. А голих воїнів з дротиками в хана й поруч вистачає. Данину цього року теж особливо не має з чого платити – на Ірпені та Стугні усього декілька поселень по кілька десятків землянок й декілька десятків хуторів по кілька землянок. Й Пансир дуже старається, щоб хан думав що тут ще менше усього єУкріплень хан ставити не дозволяє. Про колоди навколо города в Києві й ще в кількох поселеннях, сподівається, не дізнається. Власне, для цього й відправив Пансир людей в набіг – в круглих будинках жив рід, який почався з осідлих кочівників. І назва того села була відповідна – як дітей кочівників. Від змішання зі слов’янами вони вже стали зовсім як місцеві, але молились своїм богам і передавали хану інформацію про справи навколо. Пансир це припинив, але тепер мав багато думок, про те, що хан може помститись. Дивно, чому йому раніше ці думки не приходили, занадто захопився організацію набігу.

Пансир бачив, відчував, що може стати великим правителем, що кількість людей в його землі росте, що все частіше приходять торговці і розвідники. Це світило вигодою й хану зовсім не потрібно знати, скільки човнів проходить повз Київ, скільки тут воїнів і, особливо, що в города з’явились стіни та амбіції.


ε. β. Лама.
Дивний служитель дивних богів. Бриє голову й носить яскравий, жовтий одяг. Він запросив мене до розмови. Дуже спокійний і завжди усміхнений. В Київ прийшов з Серінди. Нарешті я маю докази, що Димитрій в своїх розповідях про світ мені таки не бреше. Мови слов’ян не знає, мову греків теж, але з ним можна спілкуватись мовою болгар та інших кочівників, яку я знаю від діда. Кочівники добре знайомі з його богами, тому він завжди знаходив їжу й транспорт. Пансир казав, лама знається на лікуванні, виготовленні смачних напоїв, запашній їжі, вміє розповідати дивовижні за тривалістю та красою історії, а також береться тлумачити сни й іноді в нього виходить.
В Києві йому сподобалось й він поселився неподалік, на відстані тисяча оргій від капища, на невеликому пагорбі над яром. Там Лама може по довгу сидіти, споглядаючи світ й про щось думаючи. Називає це медитацією.
Дивлячись, як я вправляюсь в записах, Лама дуже зацікавився. Каже, слова можна складати так, щоб це було красиво, але такі слова не можливо перекладати. І що записані слова живуть сотні років, та багато розповідають про минуле. А ще, він багато знає про шляхи та дороги, тому зрозумів, що саме я шукаю. Каже, має для мене багато цікавих знань та інформації. Лама запросив мене до себе, до брами й до місточка – як у вірші, пообіцявши зустріч з відомим поетом з Серінди й не тільки.


Ϛ.  Либідь.
Річка за Києвом, названа на честь сестри Кия, який заснував це дивне поселення. Людей тут зовсім не багато - менше, ніж в моїй долині. І все ніби як усюди - пагорб, землянки, ріка, поля, дими, люди в полі, в лісі й на воді, але є тут щось особливо. За місяць в Київ приходили дуже різні люди. Князь каже, їх з року в рік все більше приходить. Таке враження, що час змінюється й людям стають все більш потрібні далекі краї.
Приходили болгари на торг - з кислим молоком, твердим солоним сиром, який називали чигит, сухим м'ясом, виробами з шерсті. Після війни з хозарами болгари відійшли за Тірас і за Дунай, неподалік Києва залишилось їх зовсім небагато, один рід.
По Борисфену піднялись греки з Херсона, привезли вино у великому глечику, багато красивого посуду, плоди інжиру, і найдивовижніше - яскравий шматок шовку, красивої тканини для одягу, але такої ціни, що для купівлі тканини для вбрання однієї людини потрібно продати в рабство усе населення Києва.  Вино поміняли на хутро й мед, на шовк Пансир тільки пооблизувався, а от посуд виявився не дуже потрібен - більшість полян користувались простими у виготовленні глечиками, які можна було робити коли завгодно й у якій завгодно кількості.
Приходили рахдоніти зі сходу, з риб'ячим клеєм, сріблом і зброєю. Тобто речами, теж, або не потрібними в Києві, а частіше - занадто дорогими для місцевих.
Пансир мав слабкість до красивого посуду. І до речей взагалі, намагався чим побільше різного в себе в льосі тримати. Знайти там можна було найрізноманітніші рідкості - наприклад, земляну смолу, жупел, хозарські прикраси, речовини з сильними ароматами чи пергамент з незрозумілим текстом грецькою мовою. Мав Пансир також багато посуду. І не тільки звичайного. Мав він горщики із земель з другого берега Борисфена - з високими вертикальними вінцями і орнаментовані лініями, мав нові й красиві зразки, які робились за допомогою круга, а найкрасивіший його посуд був з Ітіля. Він би й Херсонський посуд собі купив, та товару на обмін вистачає тільки на щось одне. Очевидно, що вибрав вино. Про шовк залишалось тільки мріяти. І цей стан, коли привозять красиві речі, а купити він не може - Пансира сильно дратував. Йому хотілось срібла! Або чогось, що можна на срібло міняти. Де воно взагалі береться, те срібло?

Забрати в греків товари силою - теж не вийде. Це швидко стане відомо і козари пришлють воїнів з Города на Пстрі. Грабунок Києва - не дуже страшно. Поховаються, як завжди, ще й доженуть потім та здобудуть щось у відсталих нападкників. Хоча повний льох товару трохи змушував морщитись під час думок. Нова присяга хану чи кагану - теж, скільки їх вже було. Але ж дізнаються козари про укріплення навколо поселення і про розгром Козаровичів. Тоді так просто не підуть. Не зносити Пансиру голови тоді. Це не надихало.
Радів Пансир, що рахдоніти йдуть на Захід й нічого хану не розкажуть про його укріплення. І взагалі, треба якось вивідати в них, де срібло беруть і чи він теж так зможе. В цьому краї якось і пограбувати немає кого, щоб по серйозному. З його могутністю в 12 воїнів дружини й 50 - усіх чоловіків Києва, так точно.   

Ϛ. α. Дім Лами.
Лама жив над яром, що розкривався до річки Либідь в місці, яке він називав “Ворота душі” й казав, що люди, які до нього приходять, розкривають свої душі як ворота, він бачить їх наскрізь і може розповісти про їхні сни.
Лама мав для мене подарунки -  довгі розповіді про світ. І дивовижну річ, яка називається папір. Папір винайшли в Серінді, не так давно він з'явився в персів, мусульман та ромеїв, хоча й писали, переважно, за звичкою, на пергаменті. На ньому писати набагато зручніше, ніж на бересті чи пергаменті. Половину намета лами було закладено сувоями. Лама багато писав, читав та іноді дарував папір людям, які його не знали, але писати вміли. Каже, його брат виробляє папір поруч із Чананем. Якщо він покаже світу, яка це хороша річ, брат зможе продавати багато паперу на Захід. А дороги степу зараз такі, що можна довезти папір і до Києва, хоча це й не прото. Папір дешевший за пергамент - робиться з рослин. Папір зручніший за глину та бересту. І не недоступний, як папірус. Я за день переніс свої записи з берести на папір, насолоджувався цим заняттям. Шкода, що технологію виготовлення вивідати не так просто. 

Ϛ. β. Престол Бога.
Щоб дізнатись про це місце, я і йшов до Лами. Він багато їздив світом і він прийшов з кочівниками їх шляхом, а це важливо. Про Престол Бога мені розповідав дід. Древній храм, збудований древніми людьми на честь їхнього нового бога. Бог народився чоловіком, але не простим - нащадком більш величного бога, зробив за життя багато, й за це його, вже дорослого чоловіка, майже в 30 років, також назвали богом. А в 33 роки він загинув. Проте пам'ять живе. В наших землях немає храмів цього бога, будівничі прийшли здалека, з півдня й жили окремо від інших. Уже й тих людей давно немає, і їх храмів. Дід застав руїни, ледве помітні, на горі над рікою на шляху кочівників. І зрозумів, що це за руїни. За Дунаєм, в ромеїв він бачив ці храми і цих богів. І навіть зміг прочитати, що там написано і як звати бога. Тому й назвав місце - Престол Бога. Престол бога - місце яке я шукаю, там, біля дерева в 12 стовбурів, схованка, яку я шукаю. Там скарби мого діда. І ще я маю маленький шматок глечика, на якому написано "NIKA", дыд чомусь завжди тримав його кого себе. Можливо, просто із сентементів до втраченого города. А можливо й ні.
Лама порадив шукати кочівників. Вони краще знають дороги і вони з народу мого діда. Найближчий табір болгарського хана - не дуже далеко. От тільки - дрібничка цей хан,  якщо й знатиме щось, без монети не розповість. Особливо золото любить. Він навіть місцевість своєї теперішньої ставки на честь жінки з золотої монети Констянтина Великого називає. Я записав шлях мовою свого діда. Добре що знаю її. Пишуть не як усі. ще й частину літер пропускають.
 



Ζ. Буча.
Права притока Ірпеня. На цю річку я подався в пошуках болгарського хана.  Ледве вмовив Пансира дати коней. Каже, до Бучі недалеко, можна й на своїх двох - міцніші будемо. Довелось давати клятву на святилищі, що через три дні повернемо. Для контролю з нами поїхав Грабич, з хлопцями якого ми й перетнулися біля Глибокого Ручая перед приїздом до Києва. Грабич - вуха, очі й руки Пансира в поселенні. Приглядає за жителями, обкрадає неуважних, цікавиться медом, очолює набіги. Має прослідкувати, щоб коні повернулись вчасно і приглядати за нами взагалі. Міра на нього дивиться з осторогою. Але, за звичкою, мовчить. І тримає ножа напоготові. Дивний загін вийшов: я, хлопець з роду як слов'янського так й болгарського, з  папером в руках, гастрофетом за спиною і наміром шукати скарби мого роду; два греки, дуже схожі на слов'ян, один знає військову справу й вміє робити метальні машини різних розмірів (навіть про літальні апарати задумався, щось говорив про закрилки); другий же не вміє робити нічого, але знає про все на світі (каже, в столиці ромеїв такі люди ще потрібні, чомусь); дівчина Міра і “наглядач” Грабич. Принаймні, не боязко і не скучно, хоча проблем з усім цим кодлом теж вистачає. 

В долині Желяні помітили людей, що тікали в напрямку Києва. Переїхали Ірпінь, за який для уникнення непорозумінь болгарам можна було переходити тільки у випадку особливої потреби або на торг.
Табір знайшли швидко. Дим від згорілої юрти було важко не помітити. Табір було розграбовано, ми прийшли щойно після  невдалого для мешканців бою - речі розкидано, заляпано кров’ю, біля юрт лежало декілька порубаних тіл. Посеред цього стояв великий, пустий, металевий трон, невідомо для чого тут поставлений. Коло трону лежало дві відрубані голови. Одного з смаглявих мерців носив в сідлі навколо табору темний кінь. Стояв великий віз. Поселення після вогню виглядало дивним, темним, іржавим, стирчало багато гострих кінців. Трон виглядав так, ніби на ньому щойно потовкся чималий гурт нападників, які не дуже розуміли, що шукають, тому перевертали догори дригом усе, що бачили. 
Фото: Tasya Sho Хто б не посадив мерця на коня, таке враження, що хотіли залякати чи познущатись.
Фото: Mihail Popov

Інший же мрець був зовсім не схожий на болгарина - мав білу шкіру, руде виглажене волосся й гнилі зуби. При ньому не було зброї. Щось змусило нападників  залишити його тут, не поховавши.  На тлі смерті й безладу запам”ятались сині васильки уздовж дороги під час останньої зупинки перед цим усім. Краса й смерть поруч.
В грязюці за табором лежала закривавлена дівчина з довгим волоссям й зброєю. Quo vadis, domine? - тихо промовив Димитрій.

Ζ. α. Міра.
Однією з дивних рис Міри було вміння говорити з богами. Іноді їй ставало погано тим чи іншим способом. Найчастіше вона бралась за живіт. Іноді судомою зводить ноги. Бувало й інше. Після кількох хвилин болю й стогону вона щось говорила. Лама казав, що це не просто так. Шаман з святилища казав, що так говорять боги. Іноді до її пророцтв дослухались. Тоді справи йшли значно легше. Димитрій каже, що це просто збіг. Але про всяк випадок, слухати пророцтва варто. Цього разу вона говорила: нам потрібно тут затриматись й обнишпорити усе навкруги. Хронометр в цьому таборі дуже підозрілий. Потрібно взяти з собою цифру, попередню до тієї, яка написана нетипово на хронометрі. 

ζ. Ірпінь.
Одна з найбільш населених річок навколо Києва. Тут багато поселень полян, найзначніше з яких зветься Білий город. За Ірпенем і аж до Тетерева багато лісу і мало людей. Далі живуть древляни, які не визнають козарів та не платять їм данину. В голодні роки древляни приходять в долину Ірпеня за їжею, яку здобувають торгівлею чи силою. В ситі роки приходять з впевненості у своїх силах й вже без намірів торгувати. Уздовж Ірпеня йде хороша дорога через ліс від струмка з озера Чорної душі і до Білого города, якою я часто ходив за останній місяць, відколи в Києві. Багато чого замальовував.
З Ірпеня в Бучу зайшов човен русів під керівництвом Бленди й Рагнара. Уже декілька тижнів їм не щастило - болота відверто набридли, уздовж Дніпра трапився неурожай й в поселеннях не вдавалось знайти їжі, не кажучи вже про хоч скількись цінне добро. Люди ж траплялись в такому стані, що брати з собою ризиковано - такі до ринку не доживуть, та й не зрозуміло де покупці будуть.
Не бажаючи самим стати схожими на ледве живих місцевих, руси вирішили зайти в одну з дрібних приток й шукати поживу в глибин суші. В долині Ірпеня голоду не було, проте людей бачили мало й тікали вони швидко. Майже день пройшли, поки не помітили білі юрти кочівників. Про подібне їм розповідали інші руси, хто ходив в Булгар - поруч білих юрт завжди була худоба. Хороша здобич!
Один з русів загинув в бою, його збирались взяти з собою й поховати в човні у більш спокійному місці. Не склалось. Набивши шлунки малозрозумілою їжею, завантажили  декілька кіз та овець в човен. Коней взяти не змогли і Рагнар посадив в нього найстаршого з вбитих чоловіків. Бленда звинуватила Рагнара в надмірній жорстокості. Він викликав її на двобій. І переміг. Бленду залишили на березі.

Вдалині засурмив ріг. Загін болгарського хана, який вже знав про появу незнайомців, заскочив русів зненацька, але вони таки змогли завантажитись в човна й уникнути бою. Болгари обсипали човен стрілами, але дістати русів  з берега не могли. Щити на бортах захищали бійців, а заболочена долина не давала підійти впритул до човна. Супроводжували берегом човен до виходу в Дніпро. Після чого повернули в табір й там ми зустрілись.

ζ. α. Телериг.
Так звати хана того невеликого роду болгар, які все ще кочували за Ірпенем. Болгари з давніх давен жили поруч з слов'янами  - й союзниками були куди частіше, ніж грабували один одного. Кочові болгари іноді осідали в поселеннях полян й відрізнялись тим, що будували житла в формі юрт. Так і мій дід зробив. Багаті пасовища навколо Дніпра, Росі, Ірпеня, Стугни дозволяти прогодувати певну кількість тварин без потреби кочувати, та й харчі землеробів зменшували потребу постійно рухатись.  Поляни ж мали від них добрих коней й вчителів у цій справі. Також пояси навчились красиві робити, хоча й не користувались ними для позначення свого багатства й місця, як те робили болгари.
Потім прийшли хозари. Теж кочівники. Разом з болгарами поляни та інші слов'яни воювали з ними, разом залишали спалені городи й відступали далі в ліси. З того часу, казав дід, в землі залишилось багато цінного - срібло і зброя, які могли зробити багатим, хто їх знайде.
Димитрій казав, болгари пішли за Дунай й там об'єдналися зі слов'янами та створили державу. Болгари за Дунаєм швид­­ко відмовилися від класичного кочового способу життя. Їхні правителі спорудили фортеці для захисту своїх володінь, а не покладалися на звичну для кочовиків тактику маневрів. Вже за кілька поколінь у найближчому оточенні ханів були особи не лише з тюркськими, а й зі слов’янськими іменами. Інші ж болгари пішли на Схід, ще інші - на Полуденний Схід, в Аланію, де стали частиною козарів.
Телериг побачив мій медальйон на шиї, став на коліна і сказав, що це неймовірна честь для нього, прийняти людину з роду кагана і вибачився за те, що приймає мене у спаленому стойбищі. Я розповів, що шукаю схованку мого діда, якась десь в льосі на берегу річки, навпроти города на горі на шляху, яким козари йшли з Камінь-Города на Київ. Хан каже, городи в цій місцевості з тих часів в руїнах, слов'яни таких великих поселень вже не будують, тому шукати треба не город, а городище - місце, де колись був город. Він знає такі місця - але городи стояли ще до його народження і вже ніхто не знає, які престоли й боги в них були.
Телериг знає шлях, яким ходять кочівники на Київ. Річки там усього дві - Стугна та Рось. Й укріплений город на шляху козарів стояв на одній із них. Більше знань про минуле він не маю, і йому мало цікаво що там було.
Телериг сказав, що можемо забрати коней й воза убитих. І чадир для воза теж. І провідника він дасть - свого племінника Шепотіна. Радий допомогти нащадку кагана. А вони поховають загиблих й відкочують за Дунай, в Болгарію. В цій землі з'явилось занадто багато загроз для їхнього невеликого роду.

ζ. β. Монастир.
Дивна громада дивної релігії на берегах Ірпеня. Ми зупинились в монастирі на декілька днів - у відносній безпеці, поки Бленда не прийшла до тями й не повернула сили. Грабич усі дні ходив злий. Спочатку залишив коней болгарам під присягу, що повернуть в Київ. Я нічого йому не розповідав, але важку було ховати мету подорожі. Дізнавшись про пошуки чогось, Грабич  зацікавився дуже сильно. Хіба ж можна шукати ще щось, крім багатства? А тепер замість пошуків ми втрачали час посеред дивних чоловіків без зброї. Він лютував, але був в меншості.
Люди, які живуть в монастирі, відмовились від усього, що приносить радість. Кажуть, так просять прощення в свого Бога, оскільки родились покараними й живуть щоб спокутувати вину… І що монахи ближче за інших до Бога, тому Бог чує їхні молитви. Бог у них чомусь один. Хто виріс серед багатьох Богів, не дуже розуміє чому його не можна просто додати на святилищах, а потрібно саме замінювати усе повністю. Можливо, тому вони й не можуть знайти послідовників в цих землях. Можливо, слідів від їхнього перебування тут теж не залишиться.
Дорогою в монастир несподівано застрягли в Биші, де Грабич  зник і довго не з'являвся. Довелось чекати. Монахи жили на Ірпені, мали невеликий звіринець й, чомусь, багато красивих скульптур. Будували якісь великі вежі по краях території, і брама у них чимала. Але захищало від набігів це все поганенько.
Зовсім поруч гирло річки з кумедною назвою Свинарійка. На воротах монастиря зображенні дві жінки, одна з яких - уся в чорному - тримала в руках храм. Такі є в грецьких містах, вони високі, кам'яні й з дивовижними зображеннями.  В самому монастирі чомусь був якір, й багато дивних тварин та птахів.

Η. Бленда  
Дівчина з племені русів, які живуть за північчю і входять в народ свеїв. ЇЇ дім називається Верендою, а батько - друг короля Сігурда. Бленда з дитинства у військових походах. В землі венедів та балтів свеї прийшли, як її батько був ще юним. Здобули багато рабів, пушнини та їжі. Рабів продавали болгарам та хозарам за срібло, частину забирали з собою. Торгівля затягнула й вимагала все більше часу, срібних дирхемів ставало все більше. Бленда жартує, що виросла в човні, де навесні їй замість іграшок була зброя, а восени – венедські раби. Жінок без зброї бачила або зв’язаними на дні човна, або на татуюваннях стернового. Чоловіків без зброї - так само.
Для відпочинку й складування товарів руси збудували город Алдейгью, куди батько забрав Бленду. В кращі роки в Алгейдгью жило до 200 чоловік! Не любить згадувати про перебування там, оскільки батько змусив її багато працювати з Олексієм  - греком, який жив у булгар. Олексій  прийшов сюди як служитель свого бога, став рабом кагана, знав багато мов й допомагав в торгівлі.
Бленда тікала з города, іноді її не могли знайти по кілька тижнів, жила збиральництвом і полюванням, ховалась від венедів, але все-одно заняття з Олексієм продовжувались - батько був непохитний. Мови їй давались легко - грецьку та булгарську граматику засвоїли швидко, але тривіум і квадривіум змушували шаленіти, особливо географія. Хоча теж легко давались, коли примус таки спрацьовував.
В Алгейдгью Бленда також вивчила слов'янську мову, вбивала час розмовами з венедськими бранцями, булгарськими, хозарськими та согдійськими торговцями, паралельно вивчаючи їх та їхній світ. Особливо її тішило те здивування, яке викликала озброєна жінка. Це було дивно на тлі звичних їй русів і дуже веселило. Тут же познайомилась з Рагнаром – сином короля Сігурда, який  намагався знайти вихід своїй невгамовній енергії. Рагнар був на кілька років старший за неї й все намагався вирватись в похід, не зважаючи чи має достатнє для цього війська й на те, що командування військом було наразі не в його руках.
За рік ситуація змінилась. Венеди прагнули помсти і бачили срібло. Вони полювали на свеїв, хто втрачав пильність і грабували ночами усе, до чого могли дістатись. Восени, коли склади Алгейдгью були повні товарів, а Бленда з батьком пішли в останній вихід за рабами - слов'яни несподівано проникли в город, забрали з собою усе та усіх й підпалили місто. В дворі лежало четверо  венедів, які загинули від меча Рагнара, його теж полонили. Олексія знайшли згодом з дротиком в грудях. 
Слов'яни за звичай приязно ставились до рабів, але Рагнара узяв собі Домажир, усіх рідних якого забрали руси в попередні роки, а дітей вбили. Звільнили Рагнара навесні, коли батько Бленди повернувся з великим військом й підкорив усі поселення венедів в окрузі, деякі демонстративно спаливши. Рагнар не любив розповідати про життя в Домажира, але після того часу зненавидів слов'ян й при нагоді не відмовляв собі в знущаннях над ними. Й це стосувалось не тільки венедів. Точніше, не знущався над ворогами Рагнар тільки в одному випадку - коли не був впевнений у своїй безпеці.
Бленда ж повернулась в Веренду. Тим часом, король Сігурд, повів військо в норвезькі землі, залишивши свій край беззахисним.  Скориставшись цим, напали дани. Очікуючи нападу, Бленда зібрала 500 жінок з досвідом військових походів в єдине військо, щоб зупинити непроханих гостей. Але вирішила діяти хитрістю. Коли прибули датські вершники, свейки зустріли їх привітно, заявили, що вражені їх силою та мужністю і запросили на вечерю. Коли  дани напилися вусмерть і заснули поміж поки ще лагідних жінок, ті дістали зброю і перебили усіх до одного сокирами та палицями. В нагороду король Сігурд зрівняв всіх жінок Веренда в правах з чоловіками щодо участі в спадщині, а також дарував кожній право носити шарф як нагороду.
Наступного року Бленда підалась на вмовляння Рагнара піти в самостійний похід й шукати шлях до Міклагарду - міста багатшого, ніж усі відомі їм землі разом узяті. Похід не заладився з самого початку. Бленда постійно сварилась з Рагнаром через командування, той же поміж сварками намагався добитись прихильності Бленди, що вибішувало ще більше. Намагаючись заспокоїти Рагнара, Бленда демонстративно віддавала симпатію іншому воїну. Його невдовзі знайшли мертвим. Похід переслідували хвороби, отруєння та голод, бійців ставало все менше й один з трьох човнів довелось спалити. Слов'яни втікали в ліси при вигляді човнів, а згодом влаштовували засідки на русів, закидуючи дротиками та перетворюючи на зброю практично усе. В їхніх житлах не було харчів - самі потерпали від голоду.
В такому невеселому стані руси й підійшли до землі полян. Розграбувавши невелике стійбище болгар, нарешті отримали їжу й розуміння, що наближаються до земель багатих.
Коли Рагнар посадив вбитого болгарина на коня, Бленда не витримала й викликала його на двобій, який програла, й тепер стікала кров'ю. Рагнар замість просто вбити Бленду вирішив залишити її коло розграбованого стійбища, де її безумовно чекала б смерть від племені розграбованих або страхітливе рабство. Один з воїнів, незважаючи на крик Рагнара, залишив Бленді зброю вбитого товариша. Тут ми й підібрали Бленду, закривавлену воїтельницю в бойовому вбранні, з медальйонами сокири та молота на шиї, поруч із пограбованим стійбищем. Зробили це раніше болгар, що подарувало їй життя. Декілька днів приходила до тями в монастирі. Рани виявились нескладними й затягувались без ускладнень.
 

Θ. Унава.
Невелика річка, притока Ірпеня. В цьому місці здавна ходили кочівники на Київ - в невеликий проміжок між Стугною та Ірпенем.  В монастирі нам вказали шлях до Волдміра-медовара. Я  зробив вигляд, що цікавлюсь медом, коли насправді мене цікавив медовар. Льох зі скарбами діда теж належав медовару, який жив поруч із Престолом бога. Медовар збирав мед з бортей в лісах, варив напій, возив його на продаж в город на Камені. Так з дідом й потоваришували. Льох з медом став схованкою для скарбу діда.
Павлус залишив нас і поскакав в Київ. Перед тим пів ночі розпитував Бленду про Рагнара та русів. Тепер він знав, що ймовірно Рагнар не має на меті напасти зненацька. Йому потрібні здобич, харчі та інформація. І він дуже в собі впевнений. Тому із задоволенням спостерігатиме, як вороги готуються до оборони, звозять найцінніше за стіни, самі приходять під захист стін. Щоб потім усе дісталось йому після бою. Або ж наляканий володар сам віддасть добра стільки потрібно. Але перед тим потрібно показати силу. Спалене стійбище - мало, йому потрібна нова жертва. Показова.  Його воїни озброєні мечами та захищені. В той час як в  Києві є тільки один добрий меч.
Дорогою розпитував Димитрія про те, як вести записи так, щоб їх не могли зрозуміти навіть ті, хто читає на мові запису. Ромеї багато чого вигадали, виявляється. Давно, каже, вигадали, зараз вже не залишилось таких розумних, щоб щось нове створювати. Але напрацювань реально багато. Якщо знати як працюють шифри, то розгадувати їх можна дуже легко. Димитрій регоче, що в наш час в цих землях будь-який запис буде шифром, бо абсолютна більшість людей не читає жодними літерами. Князь от добре рахує в голові (відповідає за данину козарам, все-таки), але читати та писати теж не вміє. Дітей його вчать грамоти греки і ті ж козари. Вистачило мізків запросити. Один зі способів шифрування мені сподобався найбільше: квадрат, по якому у різні боки загадувати можна. Ще й ім'я в того філософа-винахідника кумедне - схоже на наше зерно. Уявляю, як його дражнили :-)
Шепотін особливо довго та яскраво сміявся з цього імені. Не знав, що такі бувають. Усе несподіване змушувало його сміятись, а несподіваним для нього було практично усе.
Приїдемо на Унаву, спробую поекспериментувати. Медоварню, пивоварню, чи як її там - знайти не дуже складно. Люди до неї тягнуться й помітна вона здалеку.

Θ. α. Мед.
Або медовий напій. Готується шляхом бродіння в захованих у землі дубових бочках впродовж кількох років. Зберігається багато десятиліть. Готовий мед заливається в бочки, які зберігаються у спеціальних льохах, так званих медушах. Дістають на свята й коли хочеться. Дуже популярний напій в наших землях. Давно помітив, хто п'є багато меду й мало води - менше хворіє. Димитрій каже, що ромеї п'ють вино - те саме що мед, тільки з винограду. А фаранги п'ють пиво, відвар пшениці чи ячменю,який шляхом бродіння перетворюється у щось схоже на вино. Шепотін каже, що мед йому не до вподоби, а стан після нього – ще більше. Він любить через вогонь з травами стрибати. Й взагалі, страшенно спати хоче.

Θ. β. Волдмір.
Відомий на увесь Ірпінь та Унаву поціновувач меду та автор  найрізноманітніших напоїв на його основі. Пиво теж освоїв. Планує братись за вино. Живе понад річкою, біля старого храму. Як медовар, може бути в курсі історій інших медоварів, принаймні, я на це сподіваюсь.  Вариться мед та інші напої у великих ємностях прямо поруч із хатою. Коли понад річкою підходиш до садиби Волдміра, починаєш валитись з ніг вже від запаху його діяльності. А в садибі - від асортименту. Роки експериментів дають результат і тепер там десятки видів хмільних та нехмільних напоїв. Волдмір має непоганий зиск з справи яку любить і медоварня - успішна. Останні винаходи - пиво з пшениці та пиво білого кольору. З напоями розмова пішла живенько.

Θ. γ. Старий храм.
Поруч із садибою, де варився мед, знаходиться старовинний храм. Дві сотні зим тому тут такі будували багато де, але до нашого часу дожило не багато. Біля храму поховано чоловіка і нашкрябано напис, по якому можна зрозуміти, що він теж прийшов сюди з Лівого берега, швидше за все з Десни, й оселився в землях полян.

Θ. δ. Християни.
Димитрій був здивований кількості християн в цьому районі. Каже, в Константинополі про це ще не знають. Якби знали, що тут християни, краще б ставились й більше б записували про слов'ян. Але це зовсім інші християни, схожі на християн з земель латинян. І храм латинян якийсь інший. І як вони в такій невеликій кількості не побоялись в такі далекі землі забратись? Ще й храм поставити.
Настоятель храму довго розповідав, як його названо й що саме назва храму означає.
«Із цим знаком переможеш» — слова, які були написані на хресті, що з'явився на небі римському імператору Констянтину  під час походу на Рим. Констянтин наказав відразу ж використовувати лабарум із цим знаком. Так почалось прийняття їхньої віри великими державами. Намагаючись виконати волю Божу, Костянтин відправив до Єрусалима царицю Гелену, свою матір, щоб вона доклала максимум зусиль задля віднайдення Хреста й гробу Господніх. Тривалий час її пошуки не мали успіху, незважаючи на всі старання. І нарешті святині було знайдено під храмом богині Венери. Храм негайно зруйнували й витягли на світ Божий християнські цінності: Гріб Господній, хрест, на якому було розіп'ято Спасителя, та чотири гвіздки. На честь цієї події й засновано цей храм в далеких північних землях.
Я мало що зрозумів, але ідея руйнувати старі храми на честь нових богів не дуже сподобалась. Грабич оцінююче дивився на майно монастиря й щось собі думав. Шепотін, як завжди, сміявся.
Димитрій додав, якщо болгарський хан вирішив відкочувати з цих територій, бо небезпечно, то мирну обитель латинян нічого хорошого тут не чекає. Місцеві племена, кочівники та, особливо, руси, нічого проти їхнього бога особливо не мають, але можуть зацікавитись майном й людьми як товаром. Час підтвердив його побоювання.

Θ. ε. Набіг.
На переправі через Унаву в нас із засідки полетіли дротики. Шепотін в звичній для себе манері почав тицяти непристойні жести руками в напрямку засідки. І відразу впав, пронизаний дротиком. Бленда закрилась щитом, лежачи на возі. Димитрій під возом нездало намагався натягнути неслухняний гастрофет, а я те саме робив за возом. Світловолосі люди, з одягу на яких були штани й вовчі шкури, не дуже реагували на наші постріли. Грабич спробував втекти на коні, але з лісу теж вискочили люди в шкірах вовка й накинули на нього аркан. Цим він виграв для нас трохи часу. Воза з наметом довелось залишити, Бленда й Павлус з чадира заскочили на вже непотрібних їх вершникам коней й чимдуж втекли якнайдалі.
Ухекались. Зупигились уже під якимось дубом на горбі над долино. Не дуже високим мубом, але з твердими, як метал гілками й таким же твердим листям.
Здалека спостерігали, як слов'яни в шкірах вовка тягнули воза з наметом й швидко спорожнювали його вміст. Особливо медом захопились. І білим пивом, яке я ще навіть не спробував. Як віддалились, чули крики з сторони монастиря та пивоварні. Знищили б вони усе тут до останнього, але вдалині прозвучав ріг й скоро з’явився загін добре озброєних вершників.
Люди в шкірах вовка побігли в ліс. Монахи сховались. Пивовар молився своєму богу, але покидати виробництво не хотів. Вершники мало цікавились усім навколишнім. Біля храму вони поховали одного із своїх побратимів за обрядом, якого я ще не бачив. А на відстані близько 40 оргій йому поставили камінь у формі невеликого стовпа. Кочівники часто ставлять камені, але тут вони це зробили не на самій могилі, а дещо в стороні. Мабуть, щоб довше його спокій не зачіпали грабіжники.

Θ. ζ. Дім муз.
Димитрій каже, що після усіх пригод він повністю спустошений, йому потрібно відпочити й прийти до тями. Тому сьогодні ми залишились в лісі, біля дубу. Димитрій нарізав круги лісом, писав поезію та історію, дивився на зірки, заповнював внутрішню пустоту залишками меду. Цей ліс сьогодні перетвориться для нього на Дім муз. Я перетравлював усі вбивства й не міг заспокоїтись. Бленда відпочивала. Міра не могла зрозуміти, що це за дерево над нами. Таке враження, що цей дуб штучний. Ще й хронометра  на стовп хтось поруч втулив. Мабуть ті люди в шкурах вовка забрали його в храмі й не зрозуміли, що це. Бульбашка якась знайшлась. Спробувавши бульбашку на смак Мірі стало погано. Згодом вона промовила: усі листочки під дубом нам потрібно узяти з собою.

       Ι.  Козари.
Найсильніший та найбагатший народ степу. Нема в них шалашів, і ніхто з них не оре; харчуються вони м’ясом і молоком, живуть у кибитках, які покрито зігнутими у вигляді склепіння шматками деревної кори, і перевозять їх нескінченними степами. Дійшовши до багатої травою місцевості, вони ставлять свої кибитки колом і годуються, наче звірі, а коли пасовисько виїдене, вони навантажують своє місто на кибитки і рухаються далі. Це – їхнє постійне житло, і куди б вони не зайшли, там їхній рідний дім. Женучи перед собою упряжних тварин, вони пасуть їх разом зі своїми стадами, а найбільше турботи приділяють коням. Усі, хто за віком та статтю не годиться для війни, тримаються коло кибиток, і займаються хатніми справами, а молодь, з раннього дитинства зріднившись з верховою їздою, вважає за ганьбу для чоловіка ходити пішки, і всі вони внаслідок чудових вправ стають прекрасними вояками. Димитрій розповідав, що так колись описали аланів, які входили до гунів, а тепер входять до козарів.
Під час війни з болгарами та антами, козари зруйнували город на Камені і  усе, до чого змогли дотягнутись. Поляни, Сіверяни, Уличі присягнули козарам, платять данину та виставляють воїнів. Далеко на сході, в землях сіверян, козари заснували город на Пстрі, де сидить хан, який контролює Борисфен, Десну й  дрібніші річки. В тому городі живуть разом козари то слов”яни, є багато воїнів та землеробів.
Ще далі на сході була столиця козарів - Ітиль. Там жив каган. Каган був головним, але реальна влада була в іша, або каган-бека, який був при кагані й реально давав накази й розпоряджався зробити те чи інше. Коли козари роздали землю родам, почали брати з них данину і наймати на них війська, вони перестали збирати воїнів зі слов'ян.
Димитрій каже, козарська країна не виробляє нічого, що можна було вивозити, крім риб’ячого клею, і ремесло в хозар не варте уваги. Багатство козарів іде з данини, зокрема з проїжджих торговців. У козарських городів часто немає стін, зате усюди є базари з купою торговців. Звідти можна було привезти хутра соболів, білок, горностаїв, ласок, куниць, лисиць, бобрів, зайців різних кольорів, кіз, віск, стріли, бересту, капелюхи, риб’ячий клей, моржеві ікла, янтар, мед, лісові горіхи, соколів, мечі, панцирі, деревину, дівчат-невільниць, овець і волів. Але те все вироблялось в інших країнах, козари ж контролювали торгівлю й збирали десятину.
Стягнення десятини за провезення товарів було міжнародною практикою – візантійці також збирали десятину з товарів, що  привозили у Константинополь. Одиницею, з якого хозари брали данину, виступав дим. На кожен дім з північних земель нараховувалося по одній шкірці соболя. З полян збиралися по срібній монеті, ногаті й вевериці від диму.
Розвиток торгівлі вимагав допомоги торговцям на шляхах й козарські кагани це розуміли.
Тут були заїжджі двори для мандрівників, до 40 коней, які можна було змінювати і власне приміщення для вантажів й різних клопотів.
Димитрій каже, якщо Пансир хоче срібла, йому потрібно зробити так, щоб через Київ проходило багато торговців, тоді він зможе брати з них десятину. Тому треба слідкувати за рахдонітами й допомогти їм прокладати маршрути саме через Київ. Також збудувати пристані, склади й забезпечити охорону. В ідеалі - на усьому шляху крізь його землі. І з сусідами домовитись, щоб не чіпали. Це багато праці.
Інший шлях - забезпечити виробництво якогось потрібного товару, краще багатьох. Для цього потрібно вивчати технології й дивитись, що корисного можна зробити. Якщо є люди, їм потрібні різні речі. Наприклад – посуд, прикраси. Поляни ліплять горщики руками, але якщо її виготовити на спеціальному крузі, горщики будуть набагато красивішими. І дорожчими. Можна виготовляти прикраси, але для цього потрібно запросити майстрів в Київ, або відправити своїх людей кудись навчатись.  Чи здобути майстрів силою. Якби  найближчі майстри не були так далеко, не найгірший варіант. Красиві речі можна обмінювати на те, що потрібне тобі. Наприклад, їжу чи мед. Але краще на срібло. Сіверяни, як мені відомо, вже мають круг для глечиків та добрі кузні, чого навчились від козарів. В Камінь-городі теж були майстри, особливо хороші - ювеліри, поки хозари не знищили город.
Також важлива є організація країни. В Візантії імператори намагались допомогати простим селянам, а не великим землевласникам - захищати, сприяти появі в них землі й можливостей обробітку. Це давало результат й селяни виробляли багато їжі та іншої продукції, розподіливши між собою, хто і що буде виробляти.
Бленда голосно перервала розповідь Димитрія, яка переросла в лекцію, сказавши, що якщо Рагнар потоваришує з Пансирем, то пояснить йому більш легкі шляхи отримання багатства. Якщо немає сил когось пограбувати, то можна готувати людей на продаж, здобуваючи їх в походах на слабших сусідів, або ж вирощуючи в себе. Так навіть легше, не потрібно воювати. Та ж десятина, тільки людьми. А Рагнар вже зможе організувати збут - забирати товар на ринки Міклагарду, Ітиля, Болгарії, та навіть Хорезму чи Халіфату. Також він навчить як будувати круглі городища для утримання рабів, як за ними доглядати щоб вигідно продати, не надто витрачаючись на те. Це надійна схема, випробувана на Півночі. Київ знаходиться в стратегічному місці - посередині між країною свеїв та Міклагардом, козарами й фарангами. Буде з кого тут десятину брати!
Відпочилі й протверезілі стали готуватись в похід. В Міри гуділа голова й стискав живіт. Терміново потрібно було завтра. Після одного з приступів вона сказала, що в майбутньому у людей будуть самохідні вози, які їздитимуть по частоколах, що лежать на землі. Трястись в такому, після меду Волдміра було б легше. Можливо. В возах відбуватиметься ціле життя. заключатимуться угоди про війну й т мир. А ще в більш далекому майбутньому, ці вози стануть як статуї в храмах - на постаментах й з підписами. ЇЇ чомусь видніється віз із племені сіверян. З чимось типу тамги степовиків на носі.
Фото: Tasya Sho
Κ.
Шляхи. Ці шляхи зі станціями з часом припинили свою діяльність, оскільки були занадто витратними.

Κ.α.Стугна.
Річка, що впадала в Борисфен й текла впоперек до нього, ускладнюючи рух кочівникам на північ. Шлях з Унави до поселень на стугні веде через старе Перепетове поле з ще  більш старим курганом Переп'ятиха, та місця, де було б зручно зробити митницю, якби шлях наступу кочівників на землі полян замінився торговим шляхом. Невелику річку, що впадає в Стугну, прозвали Очеретянкою - очевидно за що. Птахів багато, крячки водяться й кобці на них полюють.
Над Стугною ще немає укріплень, але місце дуже зручне. Якщо Пансир, чи інший князь, зможе утвердитись повністю й керувати усіма поселеннями цієї долини - тут було б добре збудувати фортецю, сама природа допомагає й місце вдале - одних захистить, інших відіб’є, третіх проконтролює. Людей в долині багато, кочівники давно не набігали, а з людьми-вовками уличів раду собі дають, головне не усамітнюватись у віддалених долинах.
Димитрій розповідає про мудрих й не дуже мужів древності. Сьогодні я дізнався про Антонія Діогена, про якого майже нічого не відомо. Є дані лише про його роман «Чудеса країни по той бік Туле», де мова йде про мандри Дінія з Аркадії на край світу та його пригоди там. Через наші землі.
Диній, пройшовши через Понт, дійшов до Каспійського моря і гір, званих Рипейскими, і до гирла річки Танаїс. Потім, через сильні холоди, повернули вони до Скіфської океану і, нарешті, попрямували на схід і прийшли до місця сходу сонця. Потім, блукаючи протягом довгого часу і переживши безліч різноманітних пригод, вони пройшли по березі зовнішнього моря, навколишнього землю. Там знайшов острів Туле й згодом дійшов до місяця. Димитрій каже, той Антоній займався подібною писаниною, як оце я зараз.
Інший мудрий - Феодосій з Віфінії. Писав про цифри, математику.  Написав трактати «Сферика» і «Про помешкання». Останній присвячено опису зоряного неба з точки зору спостерігачів, які знаходяться в різних місцях. І книгу «Про дні і ночі», де пояснюється рух Сонця і що потрібно, щоб при рівноденнях день і ніч дійсно були рівні.
Влучно, бо на цьому високому березі Стугни я опинився, коли сонце вже давно з дня в ніч перейшло. Товсті бородаті жерці з білого храму на горі нічим мені не допомогли. Кажуть, тут давно не було козарів та інших. Відколи вони поставили свій знак на вершині над храмом. Поставили вони його там, бо красиво й високо. Слава богам! Ох, згадуючи напад на Унаві, спалений табір в Бучі, думаю чи надовго їм тут спокійно жити? Але символ віри поки спокійно стоїть на горі над білим храмом на берегах Стугни. А у мене в голові ще й Антоній з Феодосієм засіли. Не надовго.
Димитрій каже, що ще в Константинополі прочитав багато робіт древніх мудреців про будову світу. Несподіваним наслідком цього стала недовіра до усього того, що кажуть жерці. Усіх богів. Він не спеціально, але якось так вийшло. Мудрість рідко сумісна з словами жерців. Хоча, лама таки був в дечому особливий.

Κ. 
β . Хнефатафл.
Гра на дошці, якої мене навчила Бленда. Грали на дошках з клітинками від 5х5 до 19х19. Головна фігура - короля. Центральна клітинка називалася троном і на неї не могли ступати інші фігури окрім короля. Білі фігури розставлялися в центрі навколо короля.
Перший хід робили чорні. Гравці роблять хід по черзі у будь-якому напрямку. Фігури не можуть стрибати через інші. На малих дошках можна проходить крізь трон короля, тоді як на великих це заборонено. Ціллю гри є проведення короля на куток дошки для білих і оточення короля для чорних. Оточити короля можна притиснувши його до краю, чи з іншими білими фігурами.
Бленда намалювала на землі поле 5 на 5 й поставила уздовж боків цифри. Замість фігурок узяла кілька жолудів. І зі словами, що ігри можуть передати нам волю богів, жбурнула жолуді на дошку. Потрібно їхати на Рось, промовила вона.

Κ.γ Собор.
Християни для того, щоб домовитись, як правильно розуміти їхню віру, періодично скликають собори - зібрання знаючих і керуючих людей з їхньої релігії. Останній, зі слів Димитрія, відбувся років зо 100 тому. Визнали, що ті християни які вважали, що їхній бог, маючи божественну і людську природу, мав, однак, лише божественну волю і дію - є неправильними і їх треба засудити. А що далі? Продати в рабство? Закидати камінням? Хм, я в тому мало що розумію, але ідея збирати собори - велику кількість вождів, щоб вирішувати якісь важливі справи, мені подобається. От можу уявити тут, над Стугною, зібрати полян з Києва, Білого города, Віти, Стугни, Росі, древлян з Тетера та Ужа, уличів з землі за Россю, сіверян з Десни та Снова - і домовитись допомагати майстрам та торговцям, наприклад. Чи відмовитись платити данину городу на Пстрі. А потім піти туди походом. На це швидше погодяться, вигода від грабунку очевидніша ніж від охорони доріг і стоянок. Я дійсно не зміг би пояснити вождям, для чого охороняти стежки в лісі й витрачати купу сил на побудову фортець, щоб шматок землі біля води контролювати. Можливо, колись. От на пограбувати можуть погодитись, знають що в козарів добра багато.. Теж результат Собору буде. А потім, коли ми розграбуємо той город і приведемо собі майстрів та рабів, назвати це місце - Соборним, і камінь поставити, з написом.
Зараз же там у центрі інший камінь, на якому видно кілька голів уже не живих людей. Не було часу розпитувати, це сліди родових розбірок чи спіймали якусь групу людей-вовків, чи може жертву принесли. Та й жолуді кажуть, треба йти далі.
Дорогою від храму до храму зацікавили будинки. Ніби звичайні, але красиві, занадто красиві й розкішні для цієї місцевості. Цікаво звідки в цьому поселенні такий декор, навіть трохи схожий на старий ромейський? – казав Павлус, дивлячись на дивний дім, хазяї якого явно спробували виділитись поміж іншими. Коринфський ордер, щоб це не значило. Мабуть предки в набігах на імперію надивились, а потім спробували відтворити. А може просто пограбували якесь місто, принесли сюди, й тут залишили.

Κ. δ. Рахдоніти.
Торговці, мандрівники, юдеї. Найбільше цікавого про світ дізнався саме від них, особливо про країни у напрямку Сходу сонця. Димитрій про те знав мало й уривчасто. Рахдоніти почали проходити через Київ зовсім нещодавно, рухаючись із Сходу на Захід чи навпаки. Називались торговцями. Були схожими на розвідників чи невелику військову експедицію. Вони мали свій центр в країні Фіранджа і торгували коштовними товарами, такими як тканини, хутра, прянощі, раби, зброя, пахощі тощо, аж до Індії та Серінди. Часом рахдоніти вибирали дорогу через край сакалібів – так називали  словян, а опісля до столичного міста козарів Хамліха, так вони називали Ітіль. Опісля, перепливають море Джурджанське і йдуть у напрямку Балху, Мавераннагру. Рахдоніти розмовляли арабською, перською, грецькою, франкійською та андалусійською, а також «саклабською», тобто, нашою.
Рахдоніти не були козарами чи ромеями, вони були юдеями. Що давало їм можливість торгувати й в Халіфаті й в Імперії, які міцно гризлись поміж собою. Від Рахдонітів дізнались, що Київ знаходиться в місці, де з часом буде багато купців. Торгівля розвивається. В Каганат приходять купці з Півночі, з Півдня, з Заходу й Сходу. Вони мають багато товарів на продаж й бажань на купівлю. Спритним людям це дає можливість заробити чимало срібла. Козари - добрі воїни, але серед них немає торговців, тому рагданіти мали чималу вигоду з торгівлі.
Після таких розмов Пансир ходив з блиском срібла в очах. Він бачив багато зброї, шовку, красивого посуду, прикрас і, чи не головне, багато глеків з вином з Херсону. Дійно багато. Срібла від цих бажань у нього більше не ставало. Як і  товарів на обмін. Але в голові крутилися ідеї. Якщо молоді люди так потрібні мусульманам та іншим, то чому б не налагодити їх постачання? Це ж не фортеці кам’яні чи зброя дорога, не шовк і не прикраси, це ж ми можемо зробити тут і зараз! Ну, майже можемо. Залишилось вияснити, де брати рабів, щоб своя голова на плечах залишилась.
Рахданіти мали свої храми, й намагались зробити їх красивими. Під горою на Стугні його було не дуже добре помітно між іншим, але він дійсно був особливий.


N. Престол Бога.
Димитрій здивував. Він й так усю дорогу розпитував старців, вождів та монахів про дивні речі. А на Росі розпитував сліпого музику з поводирем. Каже, музики співають старих пісень й можуть щось знати з минулого. Тепер, коли дізнався, куди ми їдемо далі, видав дивну розповідь, яка могла зародитись тільки в його всезнаючій, напівбожевільній голові.
Коли Димитрій їхав з Константинополя, родичі з друзями влаштували гулянку. Лазні, пантоміма, театр, гетери, вино, оце ось все. Пізніше розповість, що ті слова означають. Вина за день випив багато. Вирубився. Прокинувся з татуюванням на всю спину. Мапа Птолемея, частина на Північ від Понту. Друзі кажуть, інакше Димитрій там загубиться, і вони його вже не побачать, а це не добре.
Поштова система, стара й майже закинута, все-таки була створена в імперії – з дорогами, станціями, працівниками, тваринами. Старі поштові станції можна було знайти по містах країни.
А в інших землях що? Як рухатись й  виживати? Як не стати їжею чи сировиною для дикунів?
Димитрій з Павлусом, взагалі, унікальні люди для свого народу й часу. Поїздки в далекі землі слов'ян у них вважається цариною божевільних. Ромеї звикли, що до них усі приїжджають й намагаються торгувати, дружити й домовлятись про щось. Цивілізований світ закінчувався на Дунаї й усі хто далі та не хрещені - нецікаві варвари. Які, проте, захопили великий шмат цивілізованого світу за тим же Дунаєм, подекуди створили держави й живуть за стінами ромейських міст. Поруч із його рідним Коринфом  - теж слов'яни, там й мову вивчив. Багато ромеїв стали слов’янами в свій час, бо так простіше виживати. Але податись з Константинополя на Борисфен - це божевілля для ромеїв. Мапа на спині - непогана прикраса для таких як він, божевільних й допитливих. Два дивних знаки на ній якраз про Престол Бога, який ми так давно шукаємо. Правда, поки не зрозуміло, як саме це нам допоможе.




Λ. Рось.
 Велика ріка на полудень від Києва та Стугни. Тече впоперек до Борисфена й ускладнює рух кочівникам. Дід мені розповідав, про невеликий город на скелі, над рікою, коло якого знаходився Престол Бога. Престол відбився в назві города хоча сам уже зруйнований. В городі до приходу козарів жило багато різних народів,  були торгові ряди й храми, які за звичкою робили білими. Назви живуть довше за храми. Проте, храмів тут теж вистачає, більше ніж у інших долинах було.


Міра  знову зупинила наш недоречно неквапливий рух, схопилась за живіт і за кілька хвилин сказала, що потрібно знову знайти того музиканта з хлопчиком поводирем і запам'ятати кількість колків на грифі його інструменту. 


Λ. α. Люди - вовки.
Зграї молодих воїнів, які шукають поживи та пригод. Полюбляють ходити у вовчих шкурах і вважати себе особливим братством. Найчастіше належать до племені уличів, які живуть за Россю, найполуденніше з усіх слов'ян в напрямку степу. Деякі ромеї вважають, що уличі живуть аж до Понту, але то перебільшення.
Уличі присягнули козарам, але люди-вовки живуть самі по собі й їх досить важко примусити виконувати якісь обов’язки. Їх занадто важко знайти. Чудово знають місцевість і вміють ховатись. При першій небезпеці тікають. Нападають, коли мають перевагу. 
За Россю будь-кому небезпечно перебувати в кількості, що не може відбитись від нападу погано озброєних, одягнутих у вовчі щкіри, проте сильних, спритних і нахабних чоловяг. Озброєні загони вони не чіпають. Інколи переходять Рось й грабують поселення полян. Саме такий набіг ми й бачили на Унаві. Якщо козарські воїни їх не налякали тоді, то на Унаві монастирів й пивоварні могло й не залишитись. Але це не точно.
Отак і цього разу. Розмову з музикою перервав галас на березі Росі, поруч із якимось  храмом. Між річкою й храмом стояли четверо войовничих чоловіків зі зброєю. Один з них,  в великій шапці, тримав коротку палицю з насадкою, інші мали два дротики, сокиру і ще якусь зброю. Перед ними на колінах стояло дві жінки, які необережно в цей час прийшли до храму. Одна з дитиною на руках.
Про подальшу долю жінок можна було б тільки здогадуватись, але наш галас, тупіт коней, а особливо - свист стріл, злякав нападників, вони кинулись в річку, забувши про свого човна, яким сюди переправились.


Димитрій каже, місцеві слов’яни теж бачили грецькі храми, бо інакше не розуміє, як тут міг взятись коринфський ордер, ще й в куди красивішому виконанні, ніж на Стугні.

Μ. Престол Олександра і Престол Цезаря.
Саме ці дві точки є на мапі Птолемея на спині у Димитрія. Престол Олександра знаходиться десь близько берегів малого Танаїса, престол Цезаря трохи далі, біля самого Танаїса. Димитрій не знає, що саме хотів сказати Птолемей цими знаками, але впевнений, що точно їх поставити в той час не могли. Інформації про землі на північ від Понту було мало. А час Птолемея був вчений, не те що нині. Тому можуть бути ці престоли де завгодно в степах. Може один з них і на Росі опинитись.
Існує легенда, про бунтівний загін з армії Зопіріона, полководця самого Олександра Великого. Які після бою за Ольвію викрали частину награбованого й пішли на північ. Можливо, у них була домовленість з скіфами, які намагались послабити македонців, тому їх пропустили без бою. Зопіріон повернув назад у Фракію, однак при переправі через Дунай македонське військо разом з самим Зопіріоном було знищене.
Бутнівні македонці дійшли до якоїсь річки зі скелястими берегами, поселились на горі в зручному місці й створили храм, який назвали престолом Олександра. Сина Ахілла. Майже бога. Який до 30 років буде визнаний богом, а на 33-му році життя загине. Храм був білого кольору. Історія замовчує долю македонців. Храм давно в руїнах. Чи міг бути престол  бога, який ми шукаємо, бути престолом Олександра чи Цезаря? Дуже навіть! Руїни старого храму, можливо, ще можна відшукати. Чи швидше, пам’ять про них в головах місцевих. Музика нам розповів легенду, про старий храм на березі Росі, боги з якого давно пішли, а город де він був  - зруйновано. І це городище зовсім неподалік.

Μ. α Храмові люди.
На Росі були інші храми, більш звичні для слов’ян. При храмах завжди були слуги. В давнину, каже Димитрій, злягання в священному місці не вважалося блюзнірством майже в усіх йому відомих релігіях. Це ж найпростіший спосіб вступити в зв'язок з богами. Зараз все інакше, християни, здається, відмовились від таких контактів з вищими силами, юдеї там мусульмани теж. У них божі служниці є зразком відмови від задоволення й присвячення себе недоторканості з боку усіх, пізнання богів, як вони кажуть.
Слов’яни - дуже різні є. При деяких храмах ще живуть божі служниці. При деяких, ні. При деяких живуть слуги. В деяких храмах змінюється місце їх проживання по сезону - зимовий палац на літній й навпаки. В зимовому палаці на Росі теж є своя божа служниця. Міра каже, нам потрібно дізнатись більше про неї, дізнатись про день її народження. Дивно, за звичай від храмових служниць хочуть зовсім іншого.
Біля храму із божою служницею зупинились в роздумах, де шукати необхідне городище. Десь поруч - орієнтир не дуже чіткий, потрібно кілька днів на пошуки. Тут й заночували.


Μ. в.
Камінь-Город. Частина жителів Камінь-города прийшла з-за Дунаю, принесли з собою не тільки ромейські технології, потреби та вірування, а й знання про їхню історію. Мій дід, хоч і з болгар, чудово знав про Олександра і його діяння. І про храм він знав. І Престол Олександра - міг бути орієнтиром для схованки. У слов'янських богів немає престолів. Престол Тенгрі - далеко, в горах на підході до Серінди, престол бога християн та іудеїв - теж не тут, в Єрусалимі чи ніде, але не тут, престол бога Лами.... А древні боги еллінів і ромеїв престоли мали. Дід в цьому добре орієнтувався.  І цей престол був на скелі! Але тут поміж цими білими храмами скелі зовсім невеликі, потрібно шукати далі

А. Облога Києва.
На Росі, біля храму, нас наздогнав Павлус. Розповів, що прибув до Києва саме в той час, коли Рагнар підійшов з двома човнами до  Подолу, піднявся з воїнами на гору з бовванами й викликав Пансира на розмову. Перед тим руси демонстративно спалили кілька садиб на Оболоні. І садибу біля храму з бовванами теж спалили на очах у жителів Києва. Пансир спробував відкупитись сріблом, але Рагнар захотів багато їжі, половину молодих чоловіків в раби і щоб слов'яни звільнили гору. Пансир можливо й погодився б, але їжі в цьому році й так було мало, людей для полону теж не було, та й важко залишатись князем після таких перемовин. Попросив тиждень на роздуми й наказав нагодувати русів. Рагнар погодився на три дні. В планах було за цей час винести усі запаси до лісу через печеру, яка вела в заболочений яр під горою, сховати усе в численних навколишніх печерах, вивести туди людей й залишити русам пусте, голодне поселення. Але воїни з третього човна Рагнара сховались біля виходу з печери, який їм показав шаман. Він давно точив зуб на Пансира. Каже, мало до богів ходить, а слухає якихось греків та козарів. Руси вбили двох чоловіків з ношами, які виносили майно з городища. І шамана. Але проникнути в город не змогли. Рагнар був як скажений - пив кров слов'ян, а голови чоловіків перекинув через браму. Печеру поляни засипали, а руси почали готуватись до штурму.
Весь  цей час Павлус навчав жителів майструвати гастрофети і користуватись ними в тісному просторі поселення на горі. Найбільше навчав жінок. Пансир спочатку не зрозумів, що за дурниця перед такою небезпекою, але коли Павлус розповів йому, наскільки щільність вогню виросте, аж піднявся духом. У чоловіків були дротики й досвід полювання та набігів. У жінок - гастрофети й навчання від Павлуса. Це було ще не все. Друг Артемій колись, ще в місті, розповів йому таємницю приготування дечого, серйознішого за гастрофети. Павлос давно хотів спробувати це й закрився в ніч перед штурмом в льосі Пансира. Зібравши перед тим усі невеликі глечики на горі, а також усі дрібні, гострі предмети. На ранок видав кілька десятків запломбованих глечиків зі стирчащими з них товстими нитками. Рагнар про те не підозрював, а просто бачив нікудишні стіни й ворота.
Рагнар стояв з закривавленим ротом перед воїнами, діловито махав сокирою й надихаюче волав:
-                     вам потрібні ці стіни! Без них немає шляху далі! Брама не затримає на довго! Вперед!
-                     Руси пішли на штурм і досить швидко виламали браму. Вереск перемоги уже було чутно, але за брамою передові загони опинились в замкнутому просторі з двох землянок і халупки охоронця воріт, яку поставили впоперек вулиці. В цій “коробці”  в них полетіли глечики, які розривались, обливаючи русів вогнем й розкидуючи гострі уламки. Зі стін йшла щільна стрільба з гастрофетів. Руси відступили й стали готуватись до облоги
-                     Грецький вогонь! - спокійно і дещо флегматично сказав Павлус. На штурм вони більше не підуть - людей не вистачить. Але візьмуть в облогу місто, а ми й без облоги не дуже ситу зиму чекаємо. Вони ж зможуть грабувати околиці і не перейматись щодо їжі.
-                     Усього лиш службова будівля, а як може допомогти...
Наступного дня Пансир пішов на нові переговори з Рагнаром й домовився про співробітництва. Ідея пошукати рабів, які б Рагнар у нього забрав наступного року, йому дійсно сподобалась.

Богиня перемоги була з вами! Сказав я. Не дарма її ім’я - NIKA, на уламку глечика! Не дарма Міра знає, що зібрані завдяки пророцтвам дурниці - оті усі листочки з дуба й цифри з хронометра, це послідовні розділи того, що хоче сказати нам богиня. Ім”я богині і кількість пророцтв пов’язані послідовністю. Все сходиться. Склавши літери з імені богині й зібрані за час подорожі цифри, ми вже знали куди йти.

Ξ. За Россю.
Човен людей-вовків дуже знадобився, коли зрозуміли, де саме треба шукати.
Дерево знайшли швидко, незважаючи на темряву. Місяць яскраво освічував берег, і йти по ньому було легко.В дерева таки дійсно було багато стволів. За деревом, в місячному сяйві, видівся неглибокий рів, який оточував табір. За старими дубами горів вогонь й неспішно декілька силуетів. Скавулів цуцик. Добре, що дорослих собак ці люди  не мають - швидко б нас почули, й не факт що це знайомство було б для нас приємним.  Бленда з мечем та сокирою і Павлус з наготованим гастрофетом спостерігали за табором, Димитрій стеріг коней на другому березі, Міра стерегла човна, а я шукав схованку. Намацав ножем дерев'яний вхід до льоху - під грунтом він був вже зовсім непомітний. Дерево майже згнило, але тримало. З останніх сил. Свічу запалив вже усередині.
Льох був в людський ріст. На бочках і пляшках з приємним хмільним запахом стояли свічки, глечики з монетами та прикрасами, лежали символи влади  діда - клинкова зброя і дивний батіг.  Я чув, що у кочівників саме батіг слугував для демонстрації статусу, але до цього не бачив цю феєричну нагайку. Від радості я аж викрикнув. Я не хотів, саме якось вирвалось. У таборі зарухались якісь люди…

Що могли, взяли з собою. Щось залишили. Частина скарбу все ще чекає, ми туди повернемось. І я нарешті починаю здогадуватись, чому ця місцевість отримала такі дивні назви: Престол Болів. Білий Храм. 
Quo vadis, domine?  

Використані  джерела

Під час роботи над грою прочитано, побачено й використано багато різних матеріалів. Частково й тому, що це просто цікаво. Як можна бачити з фото вище, навіть ходив у музей, щоб подивитись, як насправді виглядають речі тієї епохи

Відеокурси:

Економічна історія України : Історико-економічне дослідження  // НАН України. Інcтитут історії України. – К.: Ніка-Центр, 2011. – Т. 2. – 608 с.
(Насправді, оцих трьох книг досить було, але читались й трохи використовувались й інші також :-)
Михайлина JI.IL М 69 Слов’яни VIT1-X ст. між Дніпром і Карпатами. - Київ: Інститут археології НАН України, 2007. - 300 с.
Будур Наталия Повседневная жизнь викингов IX–XI века e-reading.club 
Мишин Д. Е. "Сакалиба (славяне) в исламском мире в раннее средневековье"
Сосса Р. І. Історія картографування території України 

Тематичні сайти:

Українська військова історія - про слов’ян , болгар та кочівників того часу загалом Звідси ж узято частину ілюстрацій для гри, які були в друкованих завданнях.
Інститут історії України  - про все по трохи, наприклад про уличів
WAS.media  - наприклад, про військо македонців в Україні.
Вікі - про все на світі. Від квадрату Полібія  до тюркських рун 

Окремі статті:

Воїни доби Давньої Русі X - XI століть на малюнках-реконструкціях Олега Федорова
Дева со щитом. Знаменитый викинг оказался женщиной // 
Белобров В. А.  Византийская система мер длины : истоки и наследники - _
Реконструкція вигляду слов'янських воїнів VI-IX ст. // Воєнно-історичний форум - 
Защита информации в Древней Руси -
 Ігри давнього населення України // Наукові записки. — Том 101: Теорія та історія культури. 
Грешная святая императрица 

Немає коментарів:

Дописати коментар