Подорож в Ладакх: враження й корисні поради

Дорога в Ладакх з Маналі, це один з найкрасивіших, найвищих та найкрутіших шляхів у світі. Не так багато місць на планеті, де можна на звичайній собі "маршрутці" заїхати на перевал, вищий ніж Казбек чи Монблан. А ще довжелезні серпантини, круті схили, просторі пейзажі, дороги й люди гір, яскраві вантажівки, каміння й селеві потоки, які не стають на перешкоді цій  гірській "маршрутці".

Я люблю пересуватись місцевим громадським транспортом у різних країнах. Яким місцеві жителі добираються кудись у справах, а не створеному для полегшення життя туристів. Це буває зручно або не дуже, комфортно чи навпаки, звичайно чи колоритно, спокійно чи галасливо, швидко чи з відчуттям повернення в минулі століття - але це завжди пізнавально й багато розповідає про країну, якою подорожуєш, та її людей. Тому намагаюсь не пропустити нагоду подивитись на світ з вікна місцевих поїздів чи автобусів, поспостерігати за людьми та, по можливості, познайомитись з ними. Й це одна з причин, чому дорогу з Делі  до Ладакху й назад через Кашмір ми здолали наземним транспортом, перетворивши мандрівку одним регіоном на тривалу подорож крізь індійські Гімалаї.

В Україні іноземці, насправді, також мають можливість отримати незлічену кількість несподіваних вражень, подорожуючи приміськими поїздами - але не дуже охоче користуються цим чудовим способом пізнання країни :-)

Як потрапити в Ладакх?

Практичну сторону подорожі - який транспорт існує, звідки рушає й скільки коштує - я описував у звіті з рекомендаціями Подорож в Ладакх: враження й корисні поради.

Потрапити в Ладакх не те, щоб дуже просто, але й далеко не так складно, як може здатись при покручуванні глобусу десь в Україні. Потрібен час: щоб дістатись у передгір'я Гімалаїв, щоб переїхати через гори й опинитись в Ладакху, щоб покрутитись там цікавими місцями, щоб виїхати звідти тією ж чи іншою дорогою й щоб далі, знову через гору, вибратись в "основну" Індію. Можливості є. Головне не поспішати й пробачати Індії її сумбурність, безалаберність та залежність від найрізноманітніших зовнішніх впливів, будь то паводок, державне свято чи специфічний настрій того чи іншого божества.
  

Нитка нашого маршруту з Делі, цілком очікувано, завела в долину річки Кулу до міста Маналі, перекинула через гори в Ладакх, покружляла там, вивела в Кашмір й далі, знову через гори, попрямувала в Індію, щоб завершитись в теж гірському районі Дарамасали. Гори це завжди чудові пейзажі, всюдисущі серпантини, архаїчний побут та яскраві враження - особливо коли дорога підіймається на висоту понад 5 тис. м й вираз "Горище світу" таки стає навколишньою дійсністю, а не вигаданою перед поїздкою фігурою мови.

Дорога в Ладакх у більшості мандрівників починається з Маналі - міста у Гімалаях, сповненого, окрім перевізників до Ладакху, різноманітних готелів й можливостей відпочинку для туристів, переважно внутрішніх. Навіть лижний курорт неподалік є. Оця насиченість туристами й зелені, вологі, захмарені схили тамтешніх гір в сезон дощів дуже вже нагадували мені про Яремче. Мабуть така доля у багатьох міст в зелених гірських долинах, які, водночас, є місцем відпочинку звичайних собі нетуристів й точкою старту маршрутів у дикіші гори - нагадувати про Яремче. Чи Ворохту. Багато відмінностей на фото нижче знайдете?

На місці знайдете, звісно - крім гірських схилів, загалом, усе інше й буде відмінностями. Якщо я зможу відновити пам'ять телефону, який навернувся після подорожі, то ще напишу багато цікавого про Маналі, а поки ж про Ладакх хочеться розповідати.

Перевагою туристичного статусу Маналі є те, що туди легко дістатись. Недоліком цього статусу є ціни на житло в самому Маналі - індійські туристи люди не бідні, не те що європейці різні:-) Тому іноземці концентруються не в самому Маналі - а селах навколо, найбільше - в Олд Маналі та Вашишт. Це такі собі "курорти без моря", де є великий вибір житла та торгівлі різної, місцеві жителі, переважно, щось обслуговують, можна дістати все необхідне туристу. Й не дуже необхідне теж - на дорогах навколо періодично пропонували "чарас", місцеву "траву", не до нас з тим, але факт цікавий :-) Той запах ми ще неодноразово відчуватимемо.

В Маналі відпочили після кількох днів в дорозі, помірно "акліматизувались" до Індії й знайшли як дістатись до Леху. Наш вибір - "маршрутка", інакше ці невеликі бусики без особливого розкладу називати не виходило, але вони обіцяли краще поєднання швидкість/ціна ніж дорогі джипи та місцеві автобуси.

Старт

Стартували серед ночі, міцно маючи на меті ще сьогодні дістатись до Леха. Й таки змогли, незважаючи на сель, який на кілька годин зупинив рух під самий кінець поїздки. Забрали нас прямо з Олд Маналі, про що наперед домовились. Час "посадки"  мав бути 5 ранку, ми добросовісно піднялись серед ночі, приповзли на місце (міст перед входом до села), і зустріли там пару бельгійців, які очікували бус в Лех на 4 ранку....  Як виявилось, ми очікували один й той же бус. Як і пара хлопців з Кореї та декілька індійських туристів :-)

Поїхали! Одна з найцікавіших доріг світу просто перед нами!

Лех-Манальске шосе - шосе в Індії, що з'єднує Лех і Маналі. Відкрите з червня по середину вересня. Довжина 479 км. Шосе перетинає високі перевали, включаючи Рохтанг-Ла 3978 метрів, Баралача-Ла 4892 метрів, Лачулунг-Ла 5059 м і Тангланг-Ла 5325 метрів.

"Вікі"

Крутий підйом починається дуже швидко. Перший перевал здолали в світанкових хмарах - запам'ятались довжелезні серпантини, водоспади впритул до авто й причепні "вагони-туалети" на перевалі. Мабуть в цих каменюках тугенько з можливістю рити яму:-) А далі, за перевалом, уже можна було трохи роздивитись гори - хмари розповзлись й навідувались лиш зрідка.

Займаюсь улюбленою в дорозі  справою - спостерігаю. Дорога, це ж далеко не тільки пересування з точки А в точку Б, а ще й безліч побаченого! Зелені ставало все менше, простору, каменюк й людей за роботою - все більше. Одні обробляють "клаптикові" поля, використовуючи будь-яке хоч трохи родюче місце, інші - будують дороги. Останніх куди більше. За горами від Маналі, загалом, виявилось досить багато селищ, а Кейлонг узагалі сподобався - містечко у вузькій долині з солідними горами навколо.

Пейзажі чимось схожі на Кавказ та інші високогір'я - скелі, зелень, водоспади, хмари, льодовики та гострі піки понад усім цим. Простір особливо запам'ятався - не дарма ж найвищі гори планети! 

Юля спала в кріслі увесь ранок, день, перевал, перший привал з чаєм й ще чимало цікавого, а я не можу - прилип до вікна й намагаюсь хоч щось фотографувати. Гарно, блін, дуже естетична дорога, фото то все не передасть :-)

Життя у високогір'ї 

І цікава для спостерігача дорога. Людина й природа в постійному протиборстві. Життя у високогір'ї ніколи не було простим - суворий клімат, обмежені ресурси, тяжка праця, далеко до усього. Навіть у наш технологічний час, коли можна швидко пересуватись між країнами, працювати з іншого кутках планети й виходити в прямий ефір у інста з вершин щойно підкорення "багатотисячників", якась невелика примха природи - сель, зсув, землетрус, повінь чи лавина - може швидко позбавити від цього всього й показати усю вразливість людської цивілізації.

В горах потужність природи помітна особливо добре, а створення комфорту та достатку вимагає чимали зусиль. Селяни в Гімалаях використовують кожен клаптик придатної хоч для чогось корисного поверхні. Невеликі клаптикові поля супроводжували нашу поїздку, розташовуючись в долинах річок та на схилах, подекуди в дуже віддалених місцях. Якогось разу бачив самотнє поле на невеликому виположенні схилу, від якого в усі боки до людей по кілька кілометрів мінімум. Це хтось же ходить на город, як на інший кінець Києва. Ділянки оточують кам'яними стінками й підводять канали в засушливих місцях. Вирощують усе по трохи з помірного поясу, часто це ячмінь, а на найвище розташованих полях - тільки він.

Можна задуматись, скільки ж сил докладають люди, щоб отримати якусь просту й звичну для нас річ - мішок муки, наприклад. Чи черговий новий айфон :-) З ячменю виготовляють традиційний місцевий "суперфуд" - цампу, й ще багато чого. Про цампу я ще розповім окремо.

 Будівничі гірських доріг

Чи не увесь день спостерігали за масштабним дорожнім будівництвом. Не перевантажені інструментами хлопці кладуть асфальт, зводять мости десятками й риють тунелі крізь Гімалаї. Масштаби будівництва, насправді, вражають - мабуть зміниться скоро Ладакх, стане ще більш доступнішим для туристів.

Більшість не схожі на місцевих - швидше нагадують вихідців з півдня країни, заробітчани типу. Працюють тут в не самих простих умовах - мінливий гірський клімат періодично радує снігом, вітром, спекою, дощем чи холодом. Обличчя замотують від всюдисущого пилу, живуть тут же в наметах та халабудах, миються великими гуртами з купою мила в гірських джерелах й їдять щось схоже на талі, всівшись такими ж великими гуртами де прийдеться.

Індійці умудряються будувати пристойні дороги на шалених висотах, але природа часто таки бере своє й засипає, заливає та проковтує збудоване! Більшість нашого шляху в Лех завдяки цим хлопцям пройшла пристойним асфальтом на ще більш пристойних висотах, лиш зрідка заносило на осипні схили та грунтовки.

На дорозі

Транспорт тут різний: звичайні легкові авто, джипи та буси з туристами, спецтехніка для будівництв, "зграї" мотоциклістів - серед індійців, здалось, популярна пригода катнутись з Маналі в Лех на мотоциклі, а орендних агенції на цю тему з обох сторін Гімалаїв більш ніж достатньо. Але найважливішими, найяскравішими та найколоритнішими учасниками руху цією високогірною магістраллю, безумовно, є вантажівки.

Усюди по планеті водії вантажівок, особливо "далекобійники", становлять якусь специфічну "касту" дорожнього руху, майже буквально існуючу "на своїй хвилі". Автомобілі у них завжди особливі, часто улюблені, доглянуті, подекуди декоровані та небезіменні. Проте, що витворяють зі своїми авто індійські водії, взагалі важко піддається розуму - розцяцьковані до неможливості, оздоблені усім на світі як ззовні так і з середини автівки колесять дорогами країни, дивуючи неповторністю, ще й зі своїми запахами технічних ароматів, аромопаличок,  місцевих парфумів... Деякі ще й уночі світяться - ну, не просто фарами, а усім оцим декором - чим дуже нагадують стереотипні страшні сни.

На фото нижче, то вам не абищо, а колона індійської армії:-) Про те таблички на склі повідали. Камуфльованих машин у них, насправді, теж вистачає, але й отакі "цивільні" варіанти армійських колон не рідкість. Їх прийнято пропускати. Насправді, розвиток Ладакху й навіть сам факт відкриття його туристам нерозривно пов"язаний з армійськими потребами.

Шляхи Лех-Маналі й Лех-Срінагар, це дві артерії, які живлять Лех усім необхідним. В горах власного виробництва мінімум., а потреби є, й туристів, службовців та вояк потрібно неслабо забезпечувати. Наша "артерія" ще й головніша, насиченіша рухом. Тому й важливі ці яскраві вантажівки, без них Ладакх виявиться майже ізольованим від світу.

Контроль паспортний за день проходили разів зо пять, що навіть частіше ніж зупинялись для пообідати. Інфраструктура на дорозі є, але невибаглива - ланч в наметах, чай та декілька місцевих страв ("паранти", дал бат, талі). Можна купити різні дрібнички по типу печива. Нарешті спробував отой самий дал бат - рис з бобовою підливою, народна страва Гімалаїв, про яку баагато чув, бачив, читав, але ще не куштував.

Пейзажі під обід з зелених стали якимись темно-сірими, кам"янистими, з рідкобю зеленню та сніжниками, але ще не змінились тепло-пісчаними. Чимось нагадує фото з різної далекої Півночі.


Розспілкувались трохи з бельгійцем. Незважаючи на те, що французькою я пригадав аж кілька фраз, заявив що в мене хороша вимова. От і думай тепер, то дійсно так, чи стібеться :-)

Незважаючи на усю цю віддаленість, екзотику, найбільше враження отримали від даху намету, який викривляв кольори до кумедності й невпізнаності. Чим би діти не тішились :-)

Періодично траса таки заводила в якісь місця, про які не можна сказати що "дорога хороша". Як правило навколо шуміли якісь потоки й водоспади і можна було зробити фотки типу "дивіться як непросто", але таких місць не так вже й багато.

Куди частіше - більшість шляху, пейзажі були десь як на наступній фотці. Дорога капець красива, але таки  стрьомна - багато де шлях пролягав над урвищами, камінці іноді сипались зі стін, та так що водій періодично виходив ззадумливо дивитись на скелі. Водій взагалі майстерний був, якось дуже впевнено почувався на цій нелегкій дорозі. Що радувало. В новини міжнародних агенцій не дуже багато інформації про гори Індії потрапляє, а те що є, часто пов'язане з якимись пригодами - наприклад полетівшим в урвище автобусом з півсотнею пасажирів. В місцевих новинах дещо цікавіше й різноманітніше - в публікаціях за травень, наприклад, писали, що нарешті сніг розчищено й автівки знову, після майже піврічної перерви, можуть дістатись до Ладакху :-)

Але то таке, Лех-Манальське шосе зовсім не дарма постійно потрапляє в різноманітні рейтинги найкрасивіших доріг світу. І найнебезпечніших чомусь. І найвищих теж. 

Перевали змінювались крутими схилами й рівними плато. Не дуже живими, явно без постійного населення.  Рівнина Мор, Долина Скарчу - екзотичні тамтешні назви. Остання, це високогірне плато з наметовими таборами, де завдяки рівності поверхні поміж гір, мінімальному руху й шаленому простору дуже вже якось ідилічно. Хочеться опинитись з-зовні й зняти наш маленький бусик, який сунеться кудись рівною дорогою поміж височенних мовчазних гір. Фотками зовсім не передати, навіть не виставлятиму.

Ближче до Ладакху пейзажі явно "висихають". Кажете, Індія в полоні мусону й залита дощами? То якась інша Індія. Це враження нас переслідуватиме усі наступні тижні - тут якась інша Індія.

Перед останнім перевалом я припустився стратегічної помилки - спокусився на "паранту" в забігайлівці, бо щиро вважав що перевал ми вже проїхали (насправдіто якийсь інший перепад горбів був). Після перекусу смачно заснув в Юлі на колінах й проспав усі крутезні серпантини підйому на перевал. Але серпантини не проспали мене, й довелось ту "паранту" залишити на перевалі, якраз неподалік знаку про 5325 м. над рівнем моря. Показав би я пейзажі звідти, але, за "законами гір" накрило перевал туманом й він став на вигляд дещо схожий на будь-яку іншу точку планети в тумані. Прапорці хіба підказують, що то Гімалаї.

А ось фото придорожнього генделика, перед перевалом. Це вже Ладакх! Тут навіть якесь повітря інше!! Пафосно додаємо значущості власному переїзду :-)

Останній паспортний контроль, уже в темряві, виявився особливо романтичним - світло вимкнули й розмовляли з спокійним, але допитливим поліцейським при свічках. Чомусь його зацікавило скільки часу ми будемо в Леху й де ночуватимемо. Щось відповіли дуже приблизне.

Маршрутка неслась попід скелями з швидкістю такою, що водія попросили пригальмувати, незважаючи на усю його впевненість було вже якось боязко. Він поспішав, йшла 17 година в дорозі й йому, як й усім, хотілось вже кудись приїхати.

Природа ж мала свої аргументи - дорогу перекрив селевий потік й рух зупинився в очікуванні "спеціально навченої" техніки. Вже передчували ночівлю в дорозі, проте водій пішов "на прорив" через завалену глииною з камінням дорогу,  а навколишні люди - переважно місцеві, йому допомагали, вишикувавшись уздовж найбезпечнішого маршруту та даючи різні сигнали. Повага до туристів, мабуть, бо нас пропустили першими попри довгу чергу.


До Леха дістались о десятій вечора. Водій зі знанням справи довіз до центру міста, а не на автостанцію, чим спростив нам пошук житла до неможливості. Припаркувався поміж прапорців та віслюків й отримав вдячність від нас та бельгійців за те, що хороший водій. Вербальну вдячність. Виглядав дуже задоволеним)

Як і ми стали задоволеними, коли почали ломитися в усі найближчі гести й уже третій варіант порадував вільними кімнатами, прийнятною ціною та гостинною жінкою з "анлім" чаєм. Перед тим заглянули у заповненний гест й у гості до якогось здивованого хлопчини, чомусь вирішивши, що його будинок то теж гест-хаус.

Цікаво, тут у місті все таке традиційне й дивуюче, як та кімната в гесті, що нам дісталась? Вже завтра перевіримо!

Далі буде :-)

Інші розповіді про Ладакх

Подорож в Ладакх: враження й корисні поради