Містра, це відносно маловідоме, але надзвичайно цікаве місце поруч зі Спартою. Величезні руїни візантійського міста, засніжені гори на тлі цитрусових садів та чудові краєвиди куди не глянь - цього вже досить щоб додавати Містру до маршрутів не менш активно, ніж її відому сусідку 
Після розповіді про місто з гучним іменем Спарта могло скластись враження, що там залишилось мало цікавого. Так, от не розчаровуйтесь – по-перше, мало це все ж не нічого, а по-друге, зовсім поруч знаходяться вражаючі руїни візантійського міста Містра, які чудово доповнять враження від відвідин Спарти. Відносно маловідома назва, а дарма.
Містра це, водночас, величезне старовинне місто й красиві пейзажі з видами на долину Лаконії та гори Тайгету. Знаходиться це поселеняя, фактично, у передмісті Спарти майже у горах, й потрібну гору з міста вже досить добре видно. Дорога до Містри не довга - від будинку, де ми жили, навігатор нарахував 5 км, тому вирішили прогулятись пішки. З центру Спарти буде трохи більше. З автостанції до Містри ходять автобуси - декілька бачили за день, але не цікавились, гуляти приємніше. Пройшли декілька сіл, об'їлись апельсинами й довго рухались дорогою через оливкові сади, де кипіли роботи. Чи, точніше, “підкипали” – дерев було багато, а людей мало й працювали вони якось неспішно. Кілька раз зустрілись гурти, які обирали зрубані гілки навколо оточених лежачими на землі зеленими сітками дерев. Обібрані гілки складали на купу й палили, а наповнені сітки згортали в мішки. Можна було б в Містру й просто по трасі зайти, але там авто й не так спокійно - вибрали вузенькі бічні вулички, довелось постійно через гавкіт собак йти.
Сама Містра - село, дещо більше за перед нею пройдені, у центрі є кілька кафешок, церков й, ніби як, автобусна зупинка, ще пам'ятник комусь й лавочки навколо. Стародавня Містра знаходиться трохи далі за сучасну, а між ними можна наштовхнутись на невеликий і досить симпатичний водоспад. Ми випадково наштовхнулись - шило повело в сторону від асфальту, підозрюючи що там таки щось цікаве є. З цього місця стартують трекінгові маршрути в гори Тайгет з найвищою вершиною 2200 м. Якщо вірити мапам. Візуально ж - маркована стежка маршруту вперлась у водоспад й далі не зрозуміло куди нею йти. Але це не на зараз завдання. Ще трохи серпантину й вхід до величезного міста перед нами.
Роздивитись з низу гору міста можна й так, з дороги. Але це мінімальна частина вражень. А от щоб погуляти усередині, треба зазирнути в касу. Ціна (станом на зараз) - 6 євро взимку й 12 євро влітку. Час роботи взимку - до 15.00. Сонькам не дуже просто, так.
На цьому етапі Юля вирішила, що капучино з книжкою в теплій кав'ярні цікавіше, ніж набирати висоту поміж руїнами міста в дощ, а я - якраз навпаки. Домовились зустрітись у кав'ярні внизу й обмінялись телефонами, в Юліному сильніша камера а мій - щоб не загубитись без навігації. За кілька годин з цим обміном буде ще багато приколів, а поки я подався блукати поміж руїн, а Юля пити капучино.
Руїни Містри - високі, широкі й пейзажні. Заходиш через браму й починаєш блукати древніми вулицями. Саме збереженими вулицями. Будівель на тих вулицях мало, але контури й залишки стін є. Висоти в процесі, досить багато набираєш - метрів 200, зате вгорі цитадель з найкрутішими пейзажами. Види на долину Спарти переслідують весь час, а з вершини й на гори вид є, засніжені в цей час вершини зовсім поруч.
Містра була величезним містом в той час, коли Візантія доживала свого віку. Другий по величині центр імперії. Зручну для оборони скелю використовували й раніше, але саме візантійці розвинули поселення до величезного міста. А от збудували перші укріплення тут до них, франки намагались захищатись від... слов'ян. Де слов'яни а де Містра, скажете? Так то, але не так. В часи великого переселення народів слов'яни розбрелись повсюдно по Балканах, деякі добрели до цих гір...в них і залишились. І змогли там протриматись років так 500, коли в інших грецьких територіях слов'яни перемішались з більш древніми греками й стали більш сучасними греками. До 19 ст Пелопоннес носив слов’янську назву - Морея, мені дуже співзвучну з толкієнівською Морією.
Якщо фортецю Містри винести окремо від міста, вона все-одно буде цікавезною пам'яткою. Точніше ж не фортеця, а цитадель – адже фортецею було усе місто. Кількарівневою, до того ж – жила забудова теж була розділена оборонними лініями. Але згори також є й замок-цидатель, якраз який хрестоностці й будували.
Усередині збереженого не багато – все ті ж руїни, зати які ж краєвиди звідти відкриваються! В один бік – на Спарту й долину Лаконії
У інший – на захмарені й місцями засніжені гори Тайгету.
В міста було дві брами, через одну з яких я зайшов, інша ж ближче до вершини гори в не дуже зручному для потрапляння місці, й там теж є будка з квитками про всяк випадок.
Після падіння Візантії Містру захопили турки, при них тут теж був чималий центр, багатство якого основувалось на торгівлі шовком. Війни початку 18 ст й нетривале венеціанське панування сильно пошкодили розвиток Містри (насправді, занепадати в той час весь регіон почав, світ розвивався «за іншими напрямками»). В кінці 18 століття Містру захопили…. росіяни, але не на довго. Прийшли типу допомагати грекам повставати проти турків. Турки злякались і хотіли здатись всі. Містра здалась першою. Далі греки з албанцями (вони за всіх воювали періодично) розтерзали полонених й решта турків передумала здаватись, та так сильно, що перемогла росіян в й греків в кінцевому рахунку. А Містру розграбували албанці. Як завжди, заплутано. Далі нічого цікавого не відбувалось. Можливо, тому, руїни до сих пір існують.
З усіх будівель Містри найсолідніше виглядає палац деспотів – велика, кількаповерхова й якась готична споруда. Усередині величезний тронний зал на 360 кв м, а перед палацом – єдина в місті площа.
Добре збережені храми різного віку й розміру, їх декілька, а також кілька чи то палаців, чи то монастрирських споруд. В одному з найкраще збережених комплексів знаходиться невеликий музей Містри, експозиція не те щоб багата, але будівля кльова - кілька поверхів, внутрішній дворик, тераси, символи різні.
На території Містри з десяток різноманітних християнських комплексів, церкви та монастирі як правило древніх та симпатичних. Один з монастирів діючий, в церквах можна знайти старовинні фрески. Я найдовше роздивлявся церкву Святої Софії - порожня, невелика, симпатична, з пейзажем з ганку та відчуттям закинутості усередині.
Загалом, на оглядини Містри я витратив години дві, цього досить щоб швидко обходити велику частину, медитації на руїнах залишимо на інший час. Отже, треба ж якось з Юлею зустрітись. Списатись якщо шо, ми не можемо, так як її телефон виявився заблокованим, а так працює лише камера. "Кав'ярні внизу" ж існують в кількості, помітно більшій за одну. Щоб не розминутись, проходжу усі генделі вздовж дороги й розпитую персонал. У двох ресторанчиках нічого про високу, чорняву, "схожу на мене" дівчину не чули. Але коли я дійшов до самої Містри, біля мене зупинився мерседес, усміхнений дядечко за кермом якого вже знав, що я шукаю й сказав де саме сидить "your lady". Поки я йшов до села, один з чуваків з попередніх ресторанчиків опинився в місті, запримітив десь там Юлю, запримітив йдучого по дорозі мене й радісно повідомив мені, куди саме я йду.
Далі було капучино й гірос в Містрі, прогулянка назад до Спарти під дощиком, апельсини всюди й завжди. Дорогою запримітили пару непрацюючих зараз кемпінгів і гурт хлопців, припустимо, азійського походження, які працювали тут на збиранні оливок.
Спарта й околиці, це виявилось куди цікавіше, ніж очікувалось – руїни Містри, круті пейзажі, безліч апельсинів й позитивні хлопці з каучсерфінгу, це все важко було передбачити, коли читав перед тим описи Спарти. А далі нас чекає місто Каламата, від якого я не чекаю взагалі нічого особливого (хіба що багато гарного моря) – чи воно так вийде? Далі буде!
Далі буде.
