Легенда про Загублене місто М.

Тут знаходиться легенда квесту "Загублене місто М.", "текстовий супровід" завдань, які розплутували учасники гри. Ця історія створена на основі реальних фактів з чималими домішками вигадок й фантазії. Текст поєднує долі багатьох непересічних особистостей - Миклухо-Маклая, Миколи Носова, княгині Уварової, Олександра Мещерського та вигаданих персонажів.  Місце дії історі -Київ, Ірпінь, Буча, Ворзель, Мироцьке, Немішаєве, Малин, Гамарня, річка Гоголь, Берег Маклая. Майже всі вони стали локаціями цього квесту.

Розповідь про саму гру знаходиться ось тут.

Передгра

Як то кажуть, "Брейкін ньюз"!

Цікаві новини надійшли від однієї київської організації творчих людей, не буду поки уточнювати, якої саме, бо суть не в тому. Так от, ті митці вирішили зробити ремонт в своєму приміщенні, оновити, так би мовити, кімнати, які востаннє ремонтувались ще десь "за Хрущова". Для цього почали наводити порядок у архівах і віднайшли щось дуже дивне, поки навіть важко прокоментувати - що саме.

Річ, виглядає дуже інтригуюче - точно не одне десятиліття пролежала й, можливо, розшифрувавши "оце", можна дізнатись щось цікаве. Спробуємо? Поки цей, підозрюю, важливий докуимент, не потрапив в якісь інші руки...

-

Розшифрований лист

1. Колонія утвориться на землях, цілком вільних, тобто буде місце,  обов'язково, добровільно віддане місцевими жителями або  ще      не  зайняте останніми. Колонія влаштовується на приватні кошти     тих осіб, які виявили бажання переселитися.
2. Республіка ця дивовижна була потребою саме того століття. Охочі до амбіційного військового життя, до скарбу, золотих кубків, парчі коштовної, дукатів і реалів повсякчас могли знайти тут роботу.
3. Тут, у центрі цього дивного поселення стояло приховане від допитливих очей під пальмами приміщення школи, прикрашене жовтими й синіми візерунками, а також церква, яка за відсутності священика слугувала активно використовуваним місцем зібрань громади.
4. Признатись, у місті на березі ріки було дуже ксасиво. Звивались ліани на парканах. Навколо кожного будинку росли квіти. Там навіть окремі вулиці називалися іменами квітів
5. Щойно виявлене поселення існувало впродовж близько 500 років. Аналіз грунту показав, що коли люди прийшли в ці місця й заснували селище, усюди, починаючи від входу в місто, були непрохідні хащі акацієвого лісу. За цей час люди залишили після себе культурний шар максимальною товщиною 3,8 м. Поселення було округлої форми стабільних розмірів 400 на 300 м, а навколо нього був викопаний оборонний рів глибиною 3 м.

6. Не забудьте відвідати на Маріїнсько-Благовіщенській общину сестер милосердя Червоного Хреста. Ключ надійно заховано у моєї служниці. Віддасть тому, хто перерахує назви схожих на богинь жіночих скульптур. Сподіваюсь, світ колись дізнається про оцю дивовижну історію, про наше загублене місто, про поселення, так ним омріяне. Я буду дописувати цю історію. Ще зустрінемось!     А поки я сховала її так надійно, як уміла.  Бувайте. Ваша Наталія

Листопад, рік з закінченням на сім

1.

Дивакувата розмова

Микола. Отже, частину того дивного листа  я розплутав. Це було не складно - на щастя, в нашому столітті здійснити деякі розрахунки надзвичайно просто - технічний прогрес досягнув небачених раніше висот, дива різні з’явились. От “Калькулятор Вега”, повністю електронний, лиш кілька років як в серію запустили.  Цілі інститути, мабуть, працювали. Ще не так давно й слів таких не знали - калькулятор… А для частотного аналізу й того не потрібно - рахуй собі символи, рахуй собі літери, підставляй найпопулярніші, дописуй рідко вживані. Тут ще й підказка була, під портретом Миколи Васильовича так і підписано “ГОГОЛЬ”, ось, цей гачечок - “Г”, цей - “О”, розумієте?

Богдан. Розумію, цей метод я ще у Конан-Дойля читав, про “танцюючих чоловічків”. Й у  Едгара По в повісті “Золотий жук” щось подібне було. Кому ж, як не мені, літератору й редактору дитячого журналу це знати? І що ж ви там вичитали?

Микола. В тім то й біда, що прочитати то прочитав, але мало що зрозумів.  Тут шматки тексту, які мають спільним лиш те, що описують якесь дивне поселення. Другий пункт зрозуміти було найлегше - це опис Запорізької Січі з “Тараса Бульби” Миколи Гоголя.  Зачитаю вам цей фрагмент більш широко:

“Це була якась безкінечна забава, бал, що розпочинався галасливо й не закінчувався ніколи. Одні займалися ремеслами, інші тримали крамнички й торгували; але більшість гуляли з ранку до вечора, якщо в кишенях дзвеніла можливість й здобуте добро ще не перейшло  в руки торгашів і шинкарів. Тут були ті, яким вже лоскотала шию мотузка і які замість блідої смерті побачили життя - життя на весь розмах;  були благородні походженням, які не мали в кишені ані шеляга; були ті, які досі червінець вважали багатством. Тут були бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли зі школи жодної букви; але разом з ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Тут було безліч досвідчених партизанів, які мали шляхетне переконання мислити, що все одно, де б не воювати, тільки б воювати, бо не гоже шляхетній людині бути без битви. Багато було і таких, які прийшли лише задля того, щоб потім сказати, що вони були тут і вже загартовані лицарі. Але кого тут не було? Республіка ця дивовижна була потребою саме того століття. Охочі до амбіційного військового життя, до скарбу, золотих кубків, парчі коштовної, дукатів і реалів повсякчас могли знайти тут роботу.”

Богдан. Чудово! Класика є класика! Чи буде ще в світі хтось, хто зможе так яскраво описати запорожців? Дякую, що нагадали про нашого талановитого земляка.

Микола. Описати то може й зможуть, але не все партійні цензори пропустять. Батька Хмеля - будь ласка, а от інших гетьманів спробуй-но зачепи, так ніби й не було їх в історії. Але ми не про це. От прочитав цей пункт, знаю що і звідки це, і що то мені дало? Зверніть увагу, підпис зроблений через “ґ - ґоґоль”, ця літера, яка в наш час не використовується, вживалась з 1905 по 1933, коли її вилучили з ідеологічних міркувань. Лист, швидше за все, написано саме в той період.

Другий пункт описує якесь більш дивне місце - теж місто, судячи із згадок про природу, десь у тропіках.

Богдан. Й судячи з пріоритету школи над церквою, країна ця, цілком можливо, теж будує соціалізм! Чи, хоча б, здоровий глузд…  Чи не Куба це, бува? Тропіки! Школа!  Гарячий жовтий пісок і синє небо чи море?

Микола. Не знаю, не знаю, я поєднав цей шматок з Тарасом Бульбою у вільній інтерпретації, й ось що вийшло, послухайте:

Коли в'їжджали, їх оглушили ковальські молоти, що клепали у кузнях, викопаних у землі і вкритих дерном. Дебелі кожум'яки сиділи на вулиці під дашками ґанків і м'яли своїми цупкими руками волячі шкури. Крамарі розсілися під ятками з купами харчів, реманенту, інших товарів. Один розвісив дорогі хустки. Інший перевертав на рожнах баранячі скрутні з тістом. Ще інший, витягши вперед свою голову, цідив із бочки горілку. За передмістям побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном. Ніде не видно було огорож або тих приземкуватих будиночків із піддашшями, на низеньких дерев'яних стовпчиках, які були в передмісті. Невеличкий вал та засіку з нагромаджених дерев не охороняла жодна жива душа, що свідчило про тутешню безтурботність і самовпевненість.  Тут, у центрі цього дивного поселення стояло приховане від допитливих очей під пальмами приміщення школи, прикрашене жовтими й синіми візерунками, а також церква, яка за відсутності священика слугувала активно використовуваним місцем зібрань громади. Неподалік знаходились невеликий будинок з червоним хрестом та хатинки усіх тих, хто працював у вище названому.  Після спекотної, безлюдної днини вулички й подвір'я повнились заклопотаними мешканцями, поміж якими носились не менш заклопотані дітлахи, граючись у “козаків в поході”
Богдан. Заслухався. Не дарма ви один з найвідоміших дитячих письменників. Думаю, так могла б виглядати Запорізька Січ в наш час. Якби не усім відомі події. Або, якби козаки подались не до турецького султана на Дунай, а припустимо, до англійського короля. Їх могли б відрядити заселяти якусь віддалену колонію - десь на Півдні Африки, наприклад, чи деінде.  Уявіть як цікаво б хід історичних подій змінився?

Микола. Дякую. Більшість з цього все ж Микола Гоголь написав, а не я. Повернемось до листа. Про перший пункт, насправді, теж дещо відомо. Такі заклики свого часу, вже досить давно, виникали в пресі, закликаючи до переселень в ті чи інші місцевості.

Богдан. З території сучасної УРСР в 19-у й у нашому столітті величезна кількість селян виїжджали кудись й засновували нові поселення багато де по світу: у Канаді, США, Бразилії, Сибіру, Далекому Сході. Все це відомо. Дуже схоже на агітацію на один з таких проектів. На кошти приватних осіб…

Микола. Я б теж так думав, якби, прочитавши цей лист, не подався розшукувати когось, хто знав ту княгиню особисто. Вона жила у своїй садибі неподалік, і я, будучи ще дитиною, часто чув як батьки й сусіди добре про неї відгукуються, кажуть - людям допомагає. Та й знайти одну з її служниць було не складно. Від неї я дізнався багато цікавого - це не звичайна агітація до еміграції кінця ХІХ ст. Поселення мало бути особливим. Його задумував хтось, коло служниця назвала “відомою й усім знайомою людиною, яка має світове визнання”. Особистість ця теж бувала неподалік, тому пані княгиня Наталія називала її “сусідом у провінції”, хоча, насправді, вони й не бачились ніколи особисто. Коли сусід той помер, княгиня ще не народилась. Але, ця відома персона, про яку я розповім пізніше, була знайома з батьком княгині й сама княгиня підтримувала тісні стосунки з ріднею. Навіть лікарню оту з листа збудували зовсім поруч від будинку свого, досить відомого роду. Я теж у дитинстві жив там неподалік, через кілька будинків.

Отже, заклики були до створення поселення нового типу, зараз би ми сказали, що це була побудова комунізму в окремо взятому населеному пункті, але в минулому столітті це було щось футуристичне, щось таке, ніби нам колонію на Місяці запропонують створити - коли ми тільки нещодавно людину в космос відправили. І більш повно це звучало так:


“Будь-яка працююча рука матиме не тільки достатню, але і надмірну їжу. Крім землеробства і багатого рибного лову, за півгодини полювання можна буде отримати добову норму їжі.  Обов'язково знайдеться застосування і вільному капіталу, і ремеслу, і простій робочій силі, було б лише бажання працювати і вести порядне життя.  Колонія утвориться на землях, цілком вільних, тобто буде місцем, яке обов'язково добровільно віддане місцевими жителями або ще  не зайняте останніми. Колонія засновується на приватні кошти тих осіб, які виявили бажання переселитися. Поселенці користуватимуться правами: самоврядування, самооподаткування на колоніальні потреби, релігійної свободи. Колонія становитиме громаду і управлятиметься старшиною, радою та загальними зібранням жителів. Винагорода за працю буде відповідати затраченим зусиллям. Щорічно весь прибуток від експлуатації островів буде ділитися між усіма учасниками підприємства пропорційно їх становищу  і  зусиллям….”

Богдан. Яка спокуслива пропозиція. Я й сам би поїхав, якби був трохи молодшим й жив би в той час

Микола. На цьому відоме закінчується.  Пункт про відкриття чи розкопки якогось поселення взагалі не можу ні до чого прив’язати, хоча, здається, це було давно. Пункт про квіти й річку теж може стосуватись чого завгодно. Але сама ідея називати вулиці квітами мені сподобалась, я її розвинув і ось послухайте:

“У місті у них було дуже красиво. Навколо кожного будинку росли квіти: маргаритки, ромашки, кульбаби. Там навіть вулиці називалися іменами квітів: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок. А саме місто називався Квітковим. Воно стояло на березі струмка. Цей струмок називали Огірковою рікою, тому що по берегам струмка росло багато огірків. За річкою був ліс. З березової кори робили човники, перепливали через річку і ходили в ліс за ягодами, грибами та горіхами За горіхами й зовсім доводилося лазити на високий кущ та ще тягнути з собою пилку. Гриби теж пиляли пилкою. Спилювали під самий корінь, ділили на частини й тягнули по шматочках додому.”

Богдан. Так ось де було джерело вашого натхнення, це ж Квіткове місто з ваших найвідоміших творів, Миколо!

Микола. Саме так.  І звісно, що я знайшов служницю та назвав їй тих чотирьох пані, що вмостились на будинку колишнього Червоного Хреста, у мене під будинком. І отримав те, що вона називала ключем. І це був просто набір цифр, який я так й не зміг розшифрувати. Частотний аналіз не працює до нього, це куди міцніший шифр!

Богдан. Покажіть мені його. Можливо пошукаю знайомих криптологів чи сам спробую.
Микола.  А ви щось у тому петраєте?

Богдан. Та ні, просто дуже хочеться нарешті щось корисне порахувати на тому “Калькуляторі Вега”,  диво техніки випробувати!

Микола. На жаль, листок із самим записом я по необережності втратив, а служниця кудись поділась. Можливо, в майбутньому вийдуть щось таке, щоб людину можна було знайти не тільки особисто, або коли вона вдома сидить. Поки що безуспішно телефоную, залишив записку, просив переказати….

А ще я довго ходив і мудрував, що б це могло бути; вгадував що ті цифри могли б означати. В листі княгиня запропонувала рахувати скульптури. От я й ходив та рахував різне в роздумах - використовував скульптури, пам’ятники, проекти скульптур, ескізи учнів художньої школи, ескізи їхніх вчителів. Фактично, у мене  залишилась головоломка, з якої можна відтворити оригінальний набір цифр. Можете спробувати, якщо є час та натхнення.
Завдання лежить у Будинку Письменників в моєму рідному місті.

Богдан. Інтригуєте, я б спробував. Поїхали в той Будинок Письменників


2.
Місто Ірпінь ще до революції привертало діячів культури. Місто відвідували Олександр Купрін, Леся Українка, Панас Мирний, Микола Лисенко. А в 1936 році на базі колишньої дачі відомого київського підприємця І. Чоколова був організований Будинок творчості Спілки письменників України. Тут бувала майже вся еліта української радянської літератури: А. Довженко, П. Тичина, М. Стельмах, М. Бажан, О. Вишня, О. Гончар, М. Рильський, М. Носов та багато інших. Зараз на території "будинку письменників" розміщується близько десятка будівель, найцікавішою з яких є будинок Чоколова, який, за переказами, підприємець побудував для своєї коханки. Побудований він на початку ХХ століття в стилі модерн і нагадує будинок із західноєвропейських казок.

Микола. В цьому місті я й "відтворював" отой дивний ключ служниці. Тепер тільки табличка залишилась й описи місцин, які я записав практично випадково, перебираючи паралельно інформацію про все, що знав про Тараса Бульбу, Миколу Гоголя й отого дивного чоловіка, який хотів збудувати незвичне поселення в далекій південній країні з дикунами… Я так захопився роздумами, що частина завдань опинилась в сусідньому місті – назва якого походить від шуму й гаму, піднямому чи то річкою, чи то працівниками залізниці.

3.

***

1. В одному будиночку на вулиці Дзвіночків жило шістнадцять малюків-коротунів. Найголовнішим з них був малюк-коротун, на ім'я Знайка. Його прозвали Знайкою за те, що він знав дуже багато. А знав він багато, тому що читав різні книги. Ці книги лежали у нього і на столі, і під столом, і на ліжку, і під ліжком. У його кімнаті не було такого місця, де б не лежали книги. Від читання книг Знайка став дуже розумним. Тому всі його слухалися і дуже любили. Одягався він завжди в чорний костюм, а коли сідав за стіл, одягав на ніс окуляри і починав читати якусь книгу, то зовсім ставав схожий на професора. Тепер дивних дерев’яних коротунів можна постійно бачити в парку із найбільш творчою назвою у місті, де жив батько «справжніх» коротунів.

 ***

2. Козак Охрім був одним із курінних отаманів у Війську Запорізькому. Саме з розповідей про Охріма від його нащадка, з яким разом навчався в Ніжинській гімназії, М. В. Гоголь почув історію, з якої потім потім створив образ Тараса Бульби. У своїй повісті він використовував і слова, котрі нащадки  передавали з покоління в покоління, приписуючи їх Охрімові, коли він власноруч страчував свого середульшого сина за зраду та смерть молодшого: “Немає уз святіших за товариство…”

Реальні історії надихали. Для того щоб дістати своє перо й почати писати новий шедевр, письменнику потрібно було побачити щось цікаве й надихаюче в реальності. Цікаво куди дивиться невеликий, схожий на Пітера Пена ельф, з найбільшим в цьому парку пером?

***

3. Батько Миколи, нащадок Охріма всупереч тяжким нестаткам закінчив Ніжинський ліцей на відмінно й мріяв одержати вищу технічну освіту. За відсутності коштів до Петербурга дійшов пішки. У Петербурзі йому поталанило: його голодного, без копійки в кишені, зустрів на вулиці Олексій Костянтинович Толстой, який сам у дитинстві жив у Ніжині і йому були добре знайомі вишиванка та картуз Ніжинського ліцею. Він допоміг хлопцеві вступити до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучень і винайняв для нього квартиру. Пізніше О. Толстой познайомив Миколу з Некрасовим та Герценом, з яким той потоваришував на багато років. В 1856 році Миколу звільнили з посади начальника Петербурзької залізничної станції і віддали під слідство за зухвалий вчинок - грошовий переказ Т. Г. Шевченку, який був у засланні.  На столі у Миколи завжди лежала улюблена книга “Тараса Бульба”.

***

4. Розповідь вражала уяву й дражнила наміри. Десь на Землі є територія, яка не належить жодній з держав й де можна жити так, як заманеться. Вирватись зі світу, де панують жорсткі та несправедливі закони, де одні люди вбивають та експлуатують інших, де будь-яка вільна думка може закінчитись в’язницею, де одні пузаті невігласи змушують поклонятись якимись древнім книгам та картинкам, а інші – віддавати їм усе зароблене, нічого не роблячи взамін. Де навіть писати на власній мові заборонено… Й ось пропонують все це кинути, поїхати за тридев’ять земель й там збудувати нове місто, громада якого житиме справедливо, поважаючи права усіх й кожного, де не буде пригноблених та гнобителів, де навіть з місцевими буде мир та злагода, можна буде просто працювати й будувати для себе та інших - робити те, що так важко зробити в нашому несправедливому суспільстві. І – у нас буде, хай невелика і далека, але своя – Україна.

- Ким би ти хотів стати в такому місті?
- Дослідником! Бороздити джунглі й гори в пошуках нового й незвіданого. А ти?
- Я ходити морем хочу. Або торговцем, або рибалкою…в тих водах має бути безліч риби!

***

5. Майже півтора року прожив він на березі океану. Тут він написав Антропологічні нотатки, наніс на карту архіпелаг, відкрив деякі нові види рослин. Навчав місцевих вирощувати рис, гарбузи, кавуни, кукурудзу і т.п. Завдяки йому на острові з'явились і перші корови…Здавалось, прогрес місцевих пішов так далеко, що й до Будинку культури та цегляного заводу не далеко. 

***

Богдан. оце ви наховали, тут ухекаєшся поки будеш по місту шукати ці історії - як не квіткове місто, то Шевченко чи Тарас Бульба. Чим це все поєднане??
Микола. Останнім пунктом й останнім абзацем. Відчуваю, ця історія нас таки виведе на берег якогось океану...


4.
4.1. А я бачу це, як в давнину – але з сучасним відблиском. Навколо поселення буде частокіл, щоб дикі тварини не заходили, там же не так як у нас - ведмедів уже сотню років не бачили, там і страшніші мабуть водяться.  Та й красиво це – буде куди глечики вішати й фотографувати колоритні фото для європейських журналів. Усередині в кілька кіл стоятимуть ряди куренів, але щоб кожному по власному, а не натовпом жити. Буде господарство різне навколо: млини та кузні, ферми та винокурні, й щоб у працівників реманенту різного нового багато було, щоб урожаї високі – гриби отак-е-е-е-езні та горіхи височенні росли!! У центрі села – церква, але більше для краси, ходитимуть туди лиш ті, хто дуже того потребує. Люди теж - красиві, як на старих картинах!  Навколо церкви – школа, громадські будівлі, бібліотека.  Обов’язково потрібно, щоб берег був неподалік й можна було запрошувати до себе кораблі та пароплави з інших країн!
- Як тобі?
- Гарно, але до того ще стільки всього потрібно вирішити…
- Можливо колись залізниця там буде.
- Ага, років через ст….
- І вокзал! Невеликий, але гарний!
- Я ж сказав – через сто років!
- Так, вокзал! Він нам потрібен

***

4.2. Ліс знаходився зовсім поруч із поселенням, майже оточував його. Там завжди було сиро й прохолодно. Повсюдно стікали водоспадами невеликі струмочки, на берегах яких можна було зустріти дивовижних тварин: велетенських жаб, черепах, крокодилів. Траплялись грандіозних розмірів равлики, а на гілках визирали свою жертву леопарди. З товстелезних дерев звисали довгі ліани, на навколишній вічно вологій зелені яскравіли незрозумілі квіти й усюди бурлило життя: щось літало, повзало, пробігало, пересувалось. У цих умовах й почалось будівництво нових будинків, доріг, інших потрібних споруд - важка й необхідна праця. Береги Гоголя стали місцем будівництва нового міста.



5.

Розповідь служниці. Пані були жінкою розумною й підтримували найрізноманітніші ідеї, які називали хорошими. А ще більше підтримував такі ідеї її батько – відомий благодійник. У домі в часто були у гостях різні пани з околиць, дивакуваті пани, розповідали різне таке-є. Усі – в межах звичайного. Але був один чоловік, який не дожив до того часу, коли пані мені той чудернацький код довірила. Він то й не був знайомі з пані особисто, але лікарня Червоного Хреста, в яку так багато вклав батько пані, була чітко навпроти дому, де жила сім’я того чоловіка. Й пані знала дуже багато про нього, більше ніж можна було розповідати… Він жив десь далеко на острові з дикунами, які ходять без одягу, не мають нічого й, страшно подумати, їдять один одного. Ще він називав дикунів щирими та хорошими, привозив дивні фрукти й  яскраві іграшки, які пані берегла у себе в кімнаті. Й зовсім сороміцькі речі привозив - такі дивні сопілки, які могли вдягнути тільки чоловіки - ото й увесь одяг дикунів був. Коли пані втікали, то іграшки десь заховали, наказали відповідати: "в тому листі з Гоголем все написано, потрібно просто знайти", як питатимуть про цього листа й ті коди дивні.

Вже після того, яе дивний пан помер, приїжджали якось два молодики - один виглядав, як тепер не ходять, у вишиванці, поясом підперезаний й з шаблею, так ніби хотів бути схожим на козаків з минулого, інший же навпаки - по-модньому вдягнутий, як пани у Києві. От їм стара пані іграшку дістала й довго вони про щось говорили...





Микола. Іграшки особливо зацікавили - екзотика ж яка й історичну цінність мабуть має. Їх Уварова рідко діставала, більшості гостей культура дикунів малоцікавою була. Але були й винятки: один літній чоловік, кажуть – хороший друг мандрівника, теж зачастив в гості, й вони разом з пані щось говорили й писали аж до втечі.


Богдан. Оце все спитати хотів, від початку цієї історії!! А як ви взагалі зрозуміли, що це лист від княгині Уварової? А не якоїсь іншої Наталії. Як ви дізнались, яку саме служницю шукати потрібно? Й кому лист був адресовано?


Микола. Ну, я виписав усіх відомих жінок з іменем Наталія, які жили в Київській губернії й могли мати щось спільне чи то з Миколою Гоголем, чи то з аборигенами тропічних країн, чи то з їх дослідниками… Потім довго відкидав усіх, хто не міг з різних причин цікавитись тайнописами й переховувати екзотичні артефакти… Жартую. Окрім листа зберігся й конверт з гербом міста, там дубове листя, й змія така характерна листочок оповила. В цьому місті тільки одна Наталія проживала. А відшукати служницю ще простіше. Не забувайте - я тут ніби як місцевий.


Хотілось мені знайти ті іграшки, а ще більше – ту історію, але нічого я не прочитав в тому листі. От і персонажа свого нового назвав Незнайкою за те. І житиме він в дивному місті, на ідею якого наштовхнули розповіді бабусі про подальший розвиток цієї історії. Я зрозумів, яке Квіткове місто хочу створити - там також буде невелика річка, але не Гоголь, звісно, а звичайна, Огіркова, там теж ростимуть величезні фрукти й овочі - хай те хлібне дерево й завезене голландцями. Але як же це чудово коли на дереві з року в рік виростають величезні плоди!


І величезні квіти! Десь там у місті, неподалік її маєтку є екзотичне дерево з дивовижними великими квітами. Це ж чудово – величезні квіти, я й вулиці назвав іменами квітів. Ліани з парканів, правда, прибрав – все-таки моє Квіткове місто в нашому помірному кліматі розташовувалось. Де тут ліанам взятись?

Богдан. Поїхали у те місто. Знайдемо палац та дерево. Може це нас і наштовхне на щось.
Цейво. Давно хотів запитати, Квіткове, Сонячне це зрозуміло. А чому ви назвали одне з ваших міст – Катігорошкін?

Микола. Це довга історія. В дорозі, розповім. 

Як свідчать деякі джерела, граф покинув країну відразу після Лютневої революції 1917 року, а Наталія залишилася у Києві, а потім оселилася у селі, подалі від буремних подій, де жила тихо і одиноко, розпустивши всю прислугу. До маєтку  більшовики навідалися на  початку 1918 року. Але арештувати господиню їм так і не вдалося. Тоді і сталася ця легендарна історія, коли графиня, що виглядала як звичайна обслуга, пішла до будинку, ніби покликати господиню, а сама вийшла чорним ходом, осідлала коня і понеслася на ньому у невідоме майбутнє, до незвіданих земель, залишивши тут не тільки маєтки, капітали, незакінчені справи, але й серце...

Маєтку теж судилось прожити довго, там згодом була школа, яка випускала талановитих людей. Й квіткове дерево теж дожило до наших днів.


6

Своєю появою Ворзель завдячує будівництву залізниці Київ-Ковель та відчуженню у зв’язку з цим земельних ділянок. Київські багатії, серед яких переважали промисловці, високі чиновники, генерали та офіцери, а також представники елітної частини інтелігенції, почали скуповувати землі під свої заміські дачі. Один з будинків був збудований київським фабрикантом Септером, будинок згодом був проданий цукрозаводчику Терещенку, а той, в свою чергу, подарував його своїй дочці Наталії, дружині графа Уварова.

Наталія Уварова (Терещенко) народилася 3 серпня 1890 року в Києві, куди переїхали у 70-ті роки її батько Федір Артемійович Терещенко і його старший брат Микола Артемійович. На той момент рід Терещенків, який своїм козацьким корінням міцно тримався на землях Глухівщини, уже звучав не тільки в Росії, але й в Європі. На фамільному гербі було зафіксовано гасло: «Служіння громадським користям». І вони дійсно служили своєму народові. Не злічити, скільки добрих справ за своє життя зробили Терещенки. На їх рахунку десятки закладів освіти, охорони здоров’я, сиротинці, притулки для бездомного люду, храми, а крім того колекції картин, історичних цінностей, які потім були заповідані рідному Києву і прославили його багатим зібранням музеїв російського, східного і західноєвропейського мистецтва. Масштаби доброчинності досягали космічних величин. Тільки один Микола Терещенко протягом свого життя на благодійні цілі витратив понад 5 млн крб. Але чим більше вони витрачали, тим швидше росли їх статки.

Діти, що народжувалися в цьому сімействі, виховувалися на родинних традиціях. Всі знали, що рід Терещенків започаткував прадід Яків, який вийшов з глухівського козацтва. Ні Артемій, ні його сини, ні онуки ніколи не цуралися свого походження, а навпаки плекали пам’ять роду, тим більше що пройшло не так багато часу – трохи більше півстоліття – від їх стрімкого злету, тому живими були спогади про просте походження і можливість досягнення успіху завдяки важкій щоденній праці.

Попри свій статус і чималі статки Наталя Уварова обрала не освіту у фінансах, а фах акушера. В Києві її коштом було збудовано пологовий будинок, в якому пані працювала нарівні з усіма. І пізніше, під час життя у Ворзелі, графиня ніколи не відмовлялась помогти потребуючим при пологах.

Одружившись з графом Уваровим, Наталія отримала дворянський титул та красеня чоловіка, що цікавився культурою та мистецтвом, був піаністом-віртуозом. Зі слів сучасників, у цьому шлюбі чоловік був тихою заводдю, тоді як дружина – бурхливим океаном. Наталія одночасно вирішувала безліч справ, працювала за фахом, встигаючи іще й народжувати і ростити своїх дітей. Буремні часи революції, тяжкість пристосування і життя в еміграції посилили розбіжності й, врешті, подружжя розлучилось.

На момент втечі графиня, якій було 33, була вже знайома зі своїм наступним чоловіком - графом Луї де Гвідоном. Їх познайомив Федір Терещенко, рідний Наталчин брат, відомий у світі авіаконструктор і пілот. Ще живучи у Російській Імперії, він в успадкованому селі Червоному на Житомирщині створив авіамайстерні й аеродром, був автором багатьох моделей літака, відомого під маркою «Терещенко», один з них навіть прославився на авіаційній виставці у Парижі. З ним розпочинав свою діяльність Ігор Сікорський, який є автором  найбільшого у світі літака початку ХХ століття «Ілля Муромець»,  створеного також коштом роду Терещенків.

Нове подружжя оселилося у Франції, околицях Парижа. Поблизу своєї дачі вона виділила територію для посадки екзотичних рослин. Екзотичні рослини з навколишнього парку допомагали її думками полетіти в інші країни, особливо любила нещодавно посаджене квіткове дерево, говорила що вірить, що колись це дерево стане особливим.
Княгиня Уварова захоплювалась літературою, історією та географією, знала багато про далекі країни й найновіші наукові відкриття. Зацікавленість стосувалась й древніх, щойно відкритих культур, нерозгаданих писемностей та багато іншого.

***

Олександр Мещерський був людиною цікавої долі. Він подовгу жив за кордоном, особливо – по смерті свого друга Миколи Миклухо-Маклая. Як людина прогресивних на той час поглядів – почувався в Імперії завжди під загрозою. Царська «охранка» тримала таких людей під наглядом, читала переписку, відслідковувала контакти, намагаючись оцінити залученість до різних революційних груп. Не дивно, що в листуванні між собою часто використовувались шифри. Книжний був особливо популярний. Проте, не лише важливі революційні листи до товаришів шифрувались. Іноді в звичайній переписці можна було побачити різні закарлючки - то вправлялись у шифруванні чи вигадували нові способи передачі інформації. Іноді шифрування було надзвичайно простим, майже дитячим – можна було взяти будь-які символи й підставити їх замість літер. Такі листи легко розшифровували спеціалісти, але сусіди й поштарі не могли нічого прочитати. Іноді такі шифри робились з символів пов'язаних з різними зацікавленнями авторів. До прикладу, хто працював на залізниці міг контури різних моделей паровозів як літери видати. Мещерського ж захоплювала давня історія та археологія. Один із своїх алфавітів він зробив на основі дивних знаків, які періодично знаходили на території Румунії та Сербії. Ці території тільки нещодавно звільнились від турецького панування, більшість світу ще нічого не знала про найдревніші поселення Європи, а в захоплених історією працівників російських військових місій вже був доступ до різних артефактів, багато з яких так ніколи й не потраплять до музеїв…

***

Микола. Отже. Маємо ми цей код – набір цифр й не знаємо що з ним робити. Найбільше схоже це на книжний шифр – популярний в ХІХ ст. Такими користувались революціонери різні. Й, наскільки мені відомо, розшифрувати його неможливо. Для прочитання потрібно знайти книгу по якій він був написаний, або літературний твір де кожна літера матиме свій «цифровий вираз» - номер сторінки, рядка, номер в рядочку. Далі потрібно шукати книгу. По «Тарас Бульба» я вже пробував – нічого не виходить. Пара чисел в коді шифрування натякає на якийсь вірш. Й поки ми не зрозуміємо, що це за вірш, подальші пошуки проводити сенсу немає. Тому пропоную згортатись й повертатись у домівки. Пішли ще на оте велике екзотичне дерево поглянемо, зараз йому, мабуть, вже багато років.

7.
Микола. Хлібне дерево — однодомне дерево родини тутових. Його батьківщиною вважається Нова Гвінея, звідки полінезійці завезли його на острови Океанії.

Це досить високе (до 20-26 м у висоту) дерево швидко росте, зовнішність якого дещо нагадує звичайний дуб. Діаметр плоду може досягати до 30 см, маса — 3-4 кг. Хлібне дерево — одна з найврожайніших плодових рослин; одне дерево приносить від 150 до 700 плодів у рік. У сприятливому кліматі хлібне дерево безперервно родить цілий рік; точніше, 9 місяців протягом року, а потім 3 місяці «відпочиває» — і так впродовж 60-70 років. У деяких районах, особливо на островах Океанії, хлібне дерево — важливе джерело харчування. М'якіть доспілих плодів печуть, варять, сушать, зацукровують, їдять сирим і навіть, розминаючи і розтираючи, роблять з неї тісто для своєрідних «млинців». Подібно бананам, недостиглі плоди використовуються як овочі, а зрілі, солодші — як фрукти. Про зрілість плодів свідчать крапельки латексу, що проступають на його шкірці. На смак смажені плоди нагадують швидше картоплю, ніж хліб. Свіжа м'якість швидко псується, але сухарі з хлібного дерева зберігаються дуже довго, до декількох років. Мешканці Полінезії (Самоа) винайшли спосіб надовго запасати плоди хлібного дерева. Їх чистять, розрізують, потім щільно загортають в листя геліконії і банану, і заривають. Плоди переброджують, перетворюючись на тістоподібну масу (masi), але не гниють, залишаючись їстівними впродовж декількох років. Цю масу потім завертають в листя геліконії і смажать на кокосовій олії.


І оця культура замінила нам багато чого, зокрема хліб та картоплю. Ми намагаємось вирощувати звичні нам культури в невеликих кількостях, але це не вигідна справа – ось ці дерева в місцевому кліматі куди врожайніші й стійкіші до різних хвороб. Зараз у нас величезний сад хлібних дерев й зовсім невеликі поля з картоплею та пшеницею. Картопля росте краще. Торговці з Сінгапуру обіцяли привезти нових сортів з Південної Америки, більш стійких до вологого клімату. З пшеницею зовсім тяжко, але якось незвично нам без хліба буде – тому трохи вирощуємо, хоч це й складно. Плануємо з часом налагодити поставки з Австралії, тоді відмовимось від вирощування. Ще у нас свій чай, кава та какао. На Батьківщині ми цих культур не знали, вже готову продукцію бачили. А тут чудово ростуть – британці постачають якісне насіння. Обіцяли привезти опіумний мак, кажуть китайцям дуже сподобалась продукція з нього, подивимось. Підозрюю, наше поселення опій мало зацікавить, занадто смачна самогонка виходить з тропічних культур. А якщо на каві з цукром настояти й розвести чимось м’ яким – ммммм... Сподіваюсь, торговцям опієм наш товар сподобається й ми налагодимо експорт наливок до міст регіону.

Олександр. Так, це смачно. Візьму у вас пляшину, як повернусь в Україну, навернемо якось з Терещенками та Уваровими, а також з покровителем вашого натхненника - Остен-Сакеном. Садиба одного з його родичів, якраз неподалік від наших друзів.

***

У своїх переписках з Мещерським Наталія часто використовувала вигаданий ним же шифр, оснований на символах з викопних балканських артефактів. Проте, коли мова йшла про щось важливе, такого простого шифрування було недостатньо, тому використовувався подвійний чи потрібний шифр. Наприклад – переводите ви ті символи в кирилицю, а текст не має жодного сенсу чи вказівок, описи чогось чи просто літери. А потім виявляється, щоб прочитати послання, потрібно за допомогою якоїсь вказівки вибрати правильні слова та літери. Вказівка, яка називалась кодом, передавалась окремо – й це могла бути звичайна комбінація цифр, що вказували, які саме слова потрібно вибрати для прочитання (номер рядка й номер літери в якомусь вірші, наприклад), або ж зашифрований через якусь книгу текст-підказку, представлений у вигляді пронумерованих літер у тій книзі. Декілька каналів передачі інформації водночас ніби як убезпечували від небажаних читачів. Читачі могли прочитати лист, але нічого не розуміли, бо не могли допетрати, що згадки про щось конкретне в тексті – наприклад, про археологію, давали вказівку на конкретний вірш, за допомогою якого можна було читати підказку.

Найчастіше використовувались вірші Шевченка – як найвідомішого українського поета, улюбленого в середовищі аристократії цього регіону. Не дарма ж його викупили з кріпацтва відомі люди свого часу – любили його й поважали.


Сусідом Наталії був представник відомого роду, представники якого займали високу пости в Імперії. Один з представник також був покровителем відомого мандрівника й натхненника побудови колонії Імперії на далеких південних островах. Зараз від його садиби залишились руїни палацу.



8.

Де знаходиться острів М.?

22 червня 1886 року Миклухо-Маклай приїхав до Петербурга, і вже через п'ять днів в газеті «Новини і Біржова газета» з'явилося оголошення, в якому він запрошував бажаючих «оселитися або зайнятися якою-небудь діяльністю на Березі Маклая у Новій Гвінеї або на деяких інших островах Тихого океану». Вже 1 липня він звернувся до Олександра III з проханням дозволити побудову такої колонії «в порте Великого Князя Алексія на Березі Маклая або на одному з незайнятих іншими державами островів Тихого океану»

За словами вченого, він збирався після прибуття на Берег Маклая розмістити переселенців на одному з незаселених острівців в прибережному архіпелазі Задоволених людей, що мав більш здоровий кліматом, ніж «материк». Миклухо-Маклай попередив, що «перша партія переселенців буде дуже невелика. Особи виявляться пробним каменем - для з'ясування, наскільки взагалі мислима колонізація Нової Гвінеї і що може дати в майбутньому це підприємство. «Землі, необхідної для обробітку та споруд, можна мати в достатній кількості, - продовжував він. - Переважно можна купувати землі, що лежать між ворогуючими селищами і ніким не обробляються з побоювання обопільних набігів і вбивств. Само собою зрозуміло, що ніякі афери по скупці і перепродажу земель у нас не можуть і не повинні бути допущені. В інтересах самих колоністів жити в найкращих стосунках з тубільцями і не ображати їх, щоб не звернути їх на ворогів»

Миклухо-Маклай запропонував заснувати колонію в якійсь острівній групі, що не утримувана іншими державами, «назва якої, в видах збереження таємниці, вважаю більш зручним повідомити Вашій Високості на словах», а поки «назву групою М.»

Проект колонії не знайшов підтримки в уряді Імперії, доводилось що утримання поселення буде достатньо дорогим, вигода неочевидна. До того ж доведеться вступити в конфлікт з інтересами Великої Британії та Німеччини, а у випадку війни таку віддалену територію не буде чим захищати. Міністри виявились практичніші за вченого, який горів бажанням, й царя, який обіцяв підтримку. Проект колонії на Березі Маклая було відкинуто.

Від того проекту збереглись лиш свідчення очевидців та публікації в газетах - сам Миклухо-Маклай так і не повідав, де знаходиться таємничий острів М. Залишилось декілька власноруч складених мап, на яких зображались дивні слов’янські топоніми поміж екзотичними назвами південних морів. Для Імперії набагато важливішими були внутрішні та континентальні клопоти - потребували освоєння нові території, модернізація усього була більш ніж нагальною. Починалась робота над грандіозною мережею залізниць, одна з гілок якої зробить раніше віддалені поселення більш ніж близькими. Для подальшого руху часто достатньо було просто знайти найближчу залізничну станцію.


9.
Остен-Сакен. Так, я чув цю історію, як наш сусід Миклухо-Маклай жив серед тубільців, а потім збирався заснувати там колонію. Він детально описував ті джунглі й річки, права колоністів, майбутнє поселення й ще багато чого. Чудово все звучало. Але проект підтримки не знайшов й завершився нічим. Зараз Ви мені розповідаєте казки з уяви покійного Миколи про частокіл по колу й схожі на курені хати рядами, білі й з очеретяним дахом, школу й церкву як у наших селах, пристань на річці й плантації картоплі та хлібних дерев, людей з бронзовою шкірою та оселедцями й мирно живучих з ними розмальованих тубільців… Після смерті Миклухо-Маклая ідея поселення в Новій Гвінеї залишилась без натхненника й про неї забули. Це все вигадки!

Наталія. Ні. Колонія існує. Окремі люди, які наслухались розповідей Маклая й заразились ідеями побудови нового світу, так просто відступити вже не могли. Очолили рух два місцевих “козака” - Микола та Богдан. Вони зібрали охочих, про яких знали ще із лекцій Маклая й подались будувати місто в Папуа. Мій батько надав їм фінансову підтримку.
Остен-Сакен. Це фантастично... у мене немає слів

Наталія. Так. Це дивне поселення. Мрія поєднувала різних людей: одні хотіли збудувати свою невелику Україну хоч десь на Землі, інші ж прагнули до побудови нового, справедливого суспільства, знову ж таки, хоч десь. Й знаєте що, ці ідеї зовсім не перечили одна одній. Тому так, там була булава й український колорит в поєднанні з прогресивним устроєм.

Наталія. Фактично, єдиним зв’язком колонії в Папуа й України був Олександр Мещерський - друг Маклая й мій, зараз уже досить літній чоловік. Він декілька раз подорожував між Папуа та Києвом, возив листи та сувеніри. Нарозповідав стільки історій, що я планую сісти за книгу. Я спробую все поєднати – і Миклухо-Маклая його плани, проекти та «іграшки», й Мещерського та його подорожі в Папуа, це неймовірно цікаво

Остен-Сакен. Іграшки?

Наталія У мене зберігається привезений ним великий циліндроподібний предмет з прикрасами та тамтешня зброя. Я їх мало кому показувала. Батько й мати теж не поспішали – казали, не треба місцевим особливо про тамтешню колонію знати. А коли Богдан з Миколою прийшли, то навпаки, дістали їх й розповідали все що знали про тамтешнє життя, все те що від Маклая наслухались.

Остен-Сакен. Ви не боїтесь, що за такі штукенції й зв’язки вас може чекати покарання?

Наталія. Боюсь, тому розповідаю лиш вам тепер. Хочу, щоб хоч хтось знав про неї крім мене - бо можу не встигнути закінчити. Зараз непевний час, війна переросла у революцію, я не знаю що буде завтра й чи не доведеться нам усім звідси тікати. Тому хочу щоб ви знали. Хочу щоб мої записи збереглись. Та й ці іграшки майбутнім будуть цікаві. У мене є схованка. Неподалік сусіднього маєтку. Якщо не матиму часу, ховатиму через служницю - її не чіпатимуть, вона простолюдинка. Інформацію про схованку також передам через неї - це буде якийсь ключ, можливо, двічі чи тричі зашифрований.

Остен-Сакен. Звідки такі навички??

Наталія. Багаторічна дружба з Мещерським дається взнаки... Якщо у моєму листі промайне згадка про археологічні розкопки, значить ключем до шифру буде один цілком конкретний вірш Шевченка, я його вам згодом розповім. Він теж змальовував древні пам’ятки, це влучно.


Наталія. Інколи цікаво думати, як все поєднано в цьому світі. Миклухо-Маклай походить з роду, де один з предків був реальним прототипом Тараса Бульби й ця історія була у них чимось на зразок сімейної легенди. Батько Миклухо-Маклая був залізничним інженером, який товаришував з Гоголем й передав йому цю історію. Також він допомагав викупати з кріпацтва Тараса Шевченка.. Миклухо-Маклай назвав одну з річок в Папуа на честь Гоголя й одну з гір на честь свого друга Мещерського. Також він носився з проектом побудови колонії в Папуа, на острові під назвою "М.", на що погодилось багато людей в Україні. Проект згорнувся. Але, слухачі Маклая збудували схожу на Запорізьку Січ колонію на берегах річки Гоголя, а я використовую вірші Шевченка як ключі до книжних шифрів. Саме цікаве, ключ цей можна поставити на видне місце – і ніхто нічого не розумітиме. Й, можливо, якісь люди в майбутньому знайдуть мого листа, прочитають та намагатимуться розплутати цю історію. А то й наштовхнуть їх ці описи на якісь дії чи твори - місто, наприклад, своє придумають, казки різні. Назвуть його, наприклад, Квітковим - чому б і ні?

А для тих, кому потрібно донести інформацію, можна використати, наприклад, будь-який спосіб передачі даних. Наприклад, ось-такою азбукою!

Остен Сакен. Набір крапок й рисок?

Наталія. Так, це відомий спосіб, нічого складного, особливо для залізничників.

Остен Сакен. А де зараз Мещерський? Я б із задоволенням з ним поспілкувався про все?

Наталія. Можу тільки зачитати вам уривки його останнього листа

З листа

Про нові знахідки. Виявлене поселення існувало близько 500 років. За ці роки люди залишили після себе культурний шар товщиною 3,8 м. Ранні шари поселення відносяться до 52-47 вв. до н.е., а верхні - до 42 в. до н.е. Поселення було округлої форми розміром 400 на 300 м, а навколо нього був викопаний рів глибиною 3 м. Була характерна традиція спалювання будинків, на місці яких будували нові. На території дослідженого поселення встановлено, що в його центрі спочатку стояв двоповерховий будинок на широкій і високій платформі. На першому поверсі будинку розміщувалися три кімнати розміром 6 на 10 м, другий поверх був відкритим. Будинок на цьому місці будували і спалювали кілька разів. Стіни в будинку були розфарбовані. На периферії поселення археологам вдалося знайти окрему будівля, що не була спалена. Судячи з зробленим там знахідок, ця будівля могла бути керамічною майстернею.

Це одне з найдревніших відомих поселень, схожих на місто. Віднайшли в Румунії . Бувають також письменами невідомою мовою. Нерозгаданість письмен дозволила нам використати їх у своїх шифруваннях, просто видаючи за літери.

Ми тільки почали доторкатись до знань, похованих в нашій Землі. На Києвщині селяни іноді знаходять дивно розфарбований глиняний посуд, який дістають з глибини куди більшої, ніж лежать речі княжі чи скіфські. Що це були за люди? Наскільки давні? Що знали й уміли? У що вірили? Куди поділись?

А тепер про головне. Зараз листопад. Рік з закінченням на сім приніс багато нового. Спочатку одна революція, зречення царя, Тимчасовий уряд, розвал фронту, тепер от друга революція. Україна стала на шлях незалежність, але ніяк не рішиться повністю розрізати пуповину й народитись. Нова Революція посіяла хаос, й все  більше шансів, що кров хлине рікою по країні. Бідні люди все своє зло на панів виллють. Мені шкода й одних й других. Я вже стара людина, багато де був й багато що бачив - волію не чекати наслідків останнього бунту, а закінчити своє життя там, де подобається й де моє серце.

Цього ж року подамся в Папуа через Румунію. Не знаю, чим закінчиться Велика війна, але хочу дізнатись про це там, де мені буде добре й де вже є гора мого імені від вашого чудового сусіда. Я знаю, що можу не встигнути. І нехай найцінніше, що у мене зараз є, буде заховане поруч із тим місцем, яке найбільше всього в країні вклало в мого друга Миклухо-Маклая.

10.
20 вересня 1871 року Миклухо-Маклай висадився на березі затоки Астролябія, біля селища Бонга, на північно-східному березі Нової Гвінеї. Племена і селища були тут роз'єднані і постійно ворогували одне з одним, тому кожен чужоземець вважався небажаним гостем. Європейці були впевнені, що там процвітав канібалізм, але достовірної інформації не було ніякої.


Місцеві жителі ніколи до цього не бачили білу людину. Коли Маклай вперше зайшов в папуаське селище, до нього поставилися недовірливо та агресивно. Відповідь Маклая була вражаюча - він зняв черевики та ліг спати посеред селища. Можна собі уявити, чого це йому коштувало, заснути не відаючи чи прокинешся живим! «Я швидко зрозумів, що моя повна безпорадність по відношенню до сотень, навіть тисяч озброєних людей була моїм головною зброєю» - писав він в своїх записках.

Фантазія первісних людей, які ще не зіткнулися з цивілізацією білої людини, наділила його надприродною силою й визначила йому місце на землі як людини з Місяця. Побачивши одного разу як він підпалював на блюдці спирт, папуаси направили до нього делегацію з проханням не підпалювати море. І цей свій авторитет він досить вміло підтримував, нічого навмисно не підтверджуючи, але нічого й не спростовуючи, бо це викликало до нього безмежну довіру, що, в свою чергу, сприяло його дослідженням. Звичайно, добитися такого успіху в «дикунів» було нелегко. Спочатку це вимагало від Маклая надзвичайної мужності, твердості й сили духу, а потім великого терпіння, неймовірного такту й у кожному своєму вчинку бездоганної чесності, яка ставала всякому очевидною.

Майже півтора роки прожив він серед папуасів на березі океану. Тут він написав "Антропологічні нотатки про папуасів Берега Маклая у Новій Гвінеї". Наніс на карту архіпелаг Задоволених Людей і велику протоку, відкрив деякі нові вид рослин. Вів навчав тубільців вирощувати рис, а також гарбузи, кавуни, кукурудзу і т.п. Завдяки йому крім кіз на острові з'явились і перші корови. А щодо курячих яєць і взагалі курей, то раніше папуаси їх таки не їли, хоча диких курей на Новій Гвінеї водилося багато.


Відтоді багато назв на острові має дивний для цієї частини світу характер. Є гора Костянина, бухта Костянтина й ріка Гоголь – одна з найбільших на острові, і є гора Мещерського – названа на честь цього відомого друга Маклая.

Саме ця територія й стала місцем, де у 1890-му році ступили на берег перші колоністи з України й розпочали пошуки місця для поселення на берегах річки Гоголь, чи, як вимовляло цю дивну назву одне з численних місцевих племен - Ґо ґоль

11.
Микола. А пам'ятаєш, як ми сюди добирались 27 років тому? Як складно було на перших порах? Цей паскудний клімат, ці комахи, ця вологість, крокодили у річках, земля яка не родить наші зерна....

Богдан. До сих пір не можу повірити, що не відступили після тих страшних місяців. Корчували ці довбані джунглі, ставили частокіл, відводили воду, будували греблі й млини, будували пристань, шукали глину для хатинок...

Олександр. Світ змінюється, війна усе перекроїла й тут й в Україні. Так як раніше більше не буде. Потрібно рішитись на цей крок, заради майбутнього.

Микола. Наші книжники якось дуже швидко перетворились на пошарпаних джунглями "конкістадорів". Як "професор" зачитував на зборах спочатку шматки з "Тараса Бульби", щоб ми розуміли як це має виглядати, а потім Конституцію Сполучених Штатів, щоб знали що це має бути по суті. Збудували школу, будинок старости - який водночас був й поштою, й банком, й "міністерством усього", поставили церкву.. Але, оскільки священиків з нами в таку далину не поїхало, церква стояла порожньою й використовувалась для зібрань громади в нерідкі у цій частині світу дощі. У ній планувалось зробити музей. Минуло стільки років, ми окопались - обзавелись дітьми, потім внуками, потоваришували з місцевими і тепер на світі куди більше мішаних людей. Молодим, звичайно, тут не дуже сиділось - частина поїхала шукати долі в Австралію, частина - до Сінгапуру, поступили в університети, готувались повернутись й працювати…


Олександр. Коли я повертався сюди з України, хотілось просто дожити свого віку в спокійних умовах, між цими чудовими городами й плантаціями, читаючи лекції з географії та історії учням й попиваючи кавову настоянку у вільний час. Не склалось. Війна нас й тут дістала. Дружба гетьмана з Німеччиною до добра не довела, британці й австралійці бачити нас тут не дуже раді, й, враховуючи такі “чудові” винаходи останніх років як концтабори, наше майбутнє тут видається досить примарним.

Микола. Зараз у Малині проживає 155 осіб, з яких 59 має змішане походження. 27 років тому з України прибуло 65. До школи ходить 44 дітлахи. Ми сюди приїхали молодими, й завдяки добре поставленому медичному нагляду, вкрай рідко вмирали від різних дрібниць. Було безліч ідей як зробити нашу віддалену колонію відомою й потрібною у світі…

Богдан. Аж не віриться що це все тепер потрібно покидати!! Й якби ж то з місцевими війна, хвороба яка чи інше стихійне лихо... А то ж , великі держави затіяли війну!! Одні виграють, інші програють, потім ріжуть кордони... Тепер ми мусимо зніматись з місця і повертатись на Північ. Добре, хоч не в Російську, чи яка вона там тепер буде, Північ - але край теж дикий і безлюдний….

Олександр. Подумайте про майбутнє. Ворожість австралійців, насправді, тимчасова. В Канаді українців під час війни теж інтернували, але це вже в минулому. Так і тут, пройде. Важливішим є те, що ця територія, швидше за все, не має майбутнього. Торгівельні шляхи поруч так й не пролягли. Ви можете дожити спокійно тут до старості, але ваші діти виїздитимуть в Сінгарур й Мельбурн та не повертатимуться звідти. Тому, краще, продамо наші плантації австралійцям чи британцям, а за виручені кошти як слід облаштуємось на новому місті. Зате в Канаді нас чекає старий-добрий помірний клімат та безліч землі. Будемо, як колись, пекти справжні палія…. палия….палльь…

Микола. Спілкуєшся ти з українцями вже скільки років, відколи дружба з Маклаєм далась взнаки, але так й не навчився це вимовляти. Видно, що у Москві народився. А ну як, прискіпливий читач цієї історії задумається, чому в усіх завданнях українською розмовляєш? Так треба ж пояснити, що вивчив. Або не пояснювати. Най самі думають. Так, будемо пекти справжні паляниці зі справжньої канадської пшениці. Я хоч вже й старий, але за помірним кліматом скучив й волію краще там далі жити!! Головне ми зробили - ми збудували таке місто, яке хотіли. Незважаючи на те, що розвинутий Світ здійснив в цей час спробу самогубства під час війни!

Богдан. “Коли козак співає, то душа у нього плаче” Ми як справжні козаки, покинемо Малин з музикою. Наша капела бандуристів, під керівництвом Івана Кривенчука, зараз, точно найкращий ансамбль на цьому величезному острові. А, можливо, й в усьому регіоні. Що вони витворяють на своїх бандурах! Ми покидатимемо Малин з музикою.



12.

У червні 1891 року 1149-тонний барк “Данубе”, нещодавно збудований для компанії “Nourse Line”, здійснював плавання до Фіджі. На борту знаходилось 591 індійських працівники й декілька кілька десятків молодих людей, прямувавших до Берега Маклая. Очолювали експедиції двоє товаришів, Микола та Богдан, обоє з Київської губернії. Вони продовжили справу будівництва поселення в Папуа, започатковану Миклухо-Маклаєм.

Перехід тривав довго. Морську хворобу незвичні до таких подорожей жителі Київщини вже переважно перебороли й займались своїми справами. Декілька пасажирів постійно носились  кораблем з товстими книгами й щось постійно читали. Інші ж, натруджені руки яких видавали майстрів чи інших людей важкої праці - просто неквапливо перебували тут, іноді перевіряючи стан ящиків зі своїм реманентом й щось виглядали на(у?) камбузі. Більшість ж переважно займались байдикуванням та мріями.

На Фіджі колоністи зафрахтували невелику торгівельну шхуну, яка висадила колоністів на пустельному пляжі, де окрім океану були лиш зелені джунглі та гори на горизонті.  На берегах ріки Гоголь було урочисто піднято жовто-синій прапор. Присутній на церемонії представник щойно створеної німецької адміністрації регіону зафіксував подію на фотознімок й відбув на шхуні далі до Мадангу.

Весь проект тримався в глибокій таємниці з очевидних причин - створення незалежної української колонії, нехай і невеличкої, могло занепокоїти Імперію й тоді під загрозу покарання потрапили б  родичі й близькі переселенців, та й військова експедиція в цей регіон була більш ніж реальною.

Колонія отримала назву Малин, на честь батьківщини Миклухо-Маклая й в продовження думки про омріяний "острів М", з проекту великого Мандрівника.

Колоністи налагодили торгівельне сполучення з британськими та німецькими володіннями, завдяки чому технічні новинки досить швидко потрапляли до поселення. Особливо потрібними виявились ліки та медичне устаткування, завдяки яким долали більшість хвороб, травм, а також допомагали навколишнім племенам. Дружні відносини сприяли різноманітному культурному  й не тільки обміну.

1918 рік багато чого змінив у житті колонії. Німеччина програла Велику війну й територію Папуа окупували австралійські війська. Українці опинились під величезним тиском, як лояльна до метрополії сторона. У результаті було прийнято рішення залишити поселення й мігрувати громадою до Канади.

13.

Післямова

Неподалік міста Едмонтон, другого за величиною української діаспори (144 тисячі за останнім переписом), знаходиться Національний парк «Джаспер», в якому знаходиться Озеро Малін (англ. Maligne Lake) площею 19,71 км².

У містечку Веґгревіль, яке знаходиться у 60 кілометрах від озера Малін, знаходиться друга за величиною у світі писанка — довжина 8 м, ширина — 5 м. Велика частина населення Веґревіля (до 40%) — україноканадці. За переписом 2001 року рідною мовою назвали англійську 4 185 чол., Українську - 815, Французьку - 105, Іншу:- 202. Щороку в липні в містечку Веґревіль відбувається Український фестиваль. З 15 грудня, 2006 року по 7 жовтня 2011 року Едвард Стельмах, канадець українського походження, прапрадід якого, Микола Стельмах, одним з перших поселився в околиці Веґревіль був прем'єр-міністром канадської провінції Альберта,



Доля Олександра Мещерського після 1917 року невідома.

Наталія Уварова після 1917 році емігрувала до Парижу та розлучилась з чоловіком. У Парижі прожила до 1987 року. Після смерті другого чоловіка, графа Луї де Гвідона, відомого у Франції льотчика, Наталія Уварова вела усамітнений, аскетичний спосіб життя. Вона була не надто говірка навіть зі своїми онуками: Клодом, Жаком і Франсуазою. Але все ж таки найтепліші стосунки у неї були з Жаком, дуже часто можна було застати їх за довгими розмовами пошепки. Йому, тільки йому Наталія, напевно, залишила найбільше оповідей про своє щасливе життя у далекій і незрозумілій для онука Імперії.


Останнє повідомлення, яке за допомогою пошти отримав Мещерський від Наталії Уварової збереглось в міському музеї Вегревіля.

Як побачиье пернд собою чистий лист, пригадайте мого першодо листб, моє повідомленгя з шифром й прдумайте, чи дійсно освічена княшиня може зпобити тску кількість  орхографвчних помилок?

Ваша Наталіє

Листівку було відправлено з місця під дивною назвою Гамарня.


Примітка. Книжний шифр по віршу Шевченка, дані якого збирались на місцевості паралельно з прочитанням перших завдань, виводив учасників гри після ряду населнених пунктів в Малин. 

Зашифроване в останньому повідомленні слово означало "невидимий" запис, в даному випадку виконаний невидимими чорнилами. Прочитавши запис, можна отримати код - набір пар чисел, який дозволить "витягнути" з самого першого листа (передга), вказівки до пошуку фініша на місцевості (номер пункту й номер слова).

***

Тут і казочці кінець, хто дочитав аж сюди - молодець.
Текст написано "мазками" які відображають різні моменти цієї історії, змішані хронологічно. Курсивом позначена вигадана мною частина історії, решта інформації - узята з різних відкритих джерел.

Якщо хочеться спробувати зрозуміти все й відразу - короткий зміст цієї історії викладено в кінці завдання 9., в абзаці поруч із фоткою плити з віршем Тараса Шевченка.