Фанські гори: неймовірні Кулікалонські озера
Учорашня прогулянка до озера Чукурак була усього лиш “прелюдією” чи "преамбулою", а сьогодні почалась і “людія” і "амбула" - похід до долини з Кулікалонськими озерами, однієї з найкрасивіших місцин Фанських гір. Сподівання виправдались й після кількох годин переходу довго й наполегливо насолоджувались ідилічною красою гірських озер на тлі скелястих стін й вкритих снігом навколишніх 5-тисячників.
Чому ж ми поїхали саме у Фани? Мабуть тому, що в пісні про них гарно співається... Ну, ще б пак, який турист не хотів би опинитись у місцях, про які сам Візбор каже що "я серце оставил в Фанских горах, теперь бессердечный хожу по равнинам, и в тихих беседах и в шумных пирах, я молча мечтаю о синих вершинах.." Не варто недооцінювати силу піару! Але гори і без реклямки від Візбора красиві й вражаючі. Це ми теж знали. І нас там ще не було, й регіон екзотичний, й відносно нескладно дістатись (подумав я, згадуючи про Рувензорі й Патагонію). Достатньо вичерпний набір аргументів, але "сила пісенного слова" мабуть й стала вирішальною краплею, яка посприяла вибору саме такого напрямку. Крім відомої пісні ще багато чого в голові крутилось, від "Елізіума, де "На Евересті, в таємнім місті, там альпіністи смалять анашу ... " й "...летять сніжинки, лежать крижинки, і знову наш час настає..." до Терції "...я придумаю день, шоб встати з зорею, взявши мрії в торбинку, подамся на Схід". А як спустились з гір то найбільше згадувався Віктор Байрак й " Что такое Восток? Это - горячий песок, Это - жирный баран, Это - мудрый Коран", але то буде пізніше, а поки ми гуляємо поміж 5-тисячниками й неймовірно красивими озерами.
Збирались в другий день походу класно, але довго, апелюючи до акліматизації. Хуршед підігнав новенького газового балона за ту ж ціну, що в Ташкенті коштували старі й аби чим заправлені, а також двох віслючків під наглядом пастуха Тахіра, на яких наші рюкзаки перших три дні їхатимуть окремо й дещо швидше від нас. Як “тру матрацники” вийшли о пів на одинадцяту дня й як тру туристи швидко повалили вперед, набравши з ходу за перехід 300 метрів висоти, ще б пак - без рюків йти реально в кайф! Від Артуча до долини з Кулікалонськими озерами вийшло три переходи. В обід піднялись до озер, офігіли від краси й завалились варити каву та купатись!
Момент входження в долину особливо запам'ятовується, коли після кам'янистого підйому, на якому бачиш тільки схил перед носом й долину позаду, раптово з'являється височенна біла стіна, а потім потрапляєш в величезну долину з таким же великим озером води неймовірного кольору, де за озером височіє та сама стрімка й вкрита снігом Кулікалонська стіна.
Стежка від альптабору Артуч до Кулікалонських озер й хатинки пастухів
Підіймаємось в Кулікалонську долину
Фанські гори унікальні своїми мальовничими озерами - де ще можна знайти такі красиві, навскидку й не скажу. Гори, вершини, перевали багато де є, гірські озера теж не дивина на пленеті (від Бребенескула починаючи), але такої неймовірної краси мені ще не траплялись. Щоб до них дістатись, потрібно бути або народженим у горах місцевим жителем, або хоч трохи туристом - ніякий транспорт до цих гірських долин не добереться (ну, крім віслючків, та й ті не усюди). Тлом для озер часто є скелясті стіни до 5000 м висотою й у кожному озері вода буде якогось іншого кольору, що змінюватиметься в залежності від часу доби й кількості сонячного світла.
Кулікалон в перекладі означає “великий”, з чим важко не погодитись - й озера й гори таки дуже солідні за розмірами. Місце не безлюдне - тут й пастухи живуть й туристи часто ходять, але від того не менш красиве. Подумалось, що уже заради цього місця, насправді, варто їхати у Фани. Радувало те, шо тут майже не буває поганої погоди - щоб втрапити під дощ влітку треба мати особливе "щастя". Цим Фани дуже відрізняються від "мокрих" Кавказу, Алтаю, Тянь-Шаню, та навіть Карпат. Вдень спекотно, а вечорами й вночі, все ж, прохолодно. Якщо захочеться поближче до вершин опинитись то й пуховку й рукавички дістати таки доведеться. А взагалі - гори є гори, тут будь-які погодні явища є можливими й до всього треба бути готовим.
Кулікалонська стіна позаду озера це справді Стіна - височенна така, перепад висот близько 2000 м. Вона додає особливої мальовничості як озерам, так й зробленим в тому районі фотографіям. Найвищі точки Стіни - піки Міралі (5120 м) Марія (4970 м) й Адамташ (4700 м). Дивились знизу, задерши голову, й дивувались альпіністам, які туди ломляться. Хоча закликаюча туди ж бентежність всередині у мене теж є - за три роки без серйозних гірських походів я добряче скучив за високогір”ям й так само, як круті озера, мене радує те, що за кілька днів ми й самі будемо штурмувати висоту 4800 м над рівнем моря, вирівнявшись майже з цими грандіозними піками.
Наш повільний маршрут з декількома ходовими годинами вже другий день й ішаками для поклажі, крім загального спрощення життя, має на меті досягнення дуже важливої цілі - правильної акліматизації в горах. На високогір'ї в людей буває висотна хвороба - “горняшка”, викликана насамперед нестачею кисню й на яку впливає багато чого, аж до індивідуальної чутливості й фізичної форми туристів. У результаті хвороби з'являються головні болі, тошнота, безсоння, втомлюванність й слабкість. В більш важких випадках в людей розвивається неадекватна реакція на різні речі - по типу раптових приступів піднесення чи упадку, галюцінацій й інших поведінкових “дивностей”, як от з помпою поховати власні нігті (розповідали мені таке). У окремих людей горняшка може трапитись уже й на висоті Говерли (2061 м.), після 3000 м. ризик хвороби уже високий, а вище 5000 м усі тією чи іншою мірою страждають. Щоб убезпечити групу від проявів горняшки потрібна “акліматизація” в горах - поступовий підйом без різких наборів впродовж досить тривалого часу (хоча б тижня), де не місце подвигам типу “за день видерлись на найвищу гору”. Висота долини, де ми зараз - 2800м., тут ми заночуємо й завтра “заскочимо” на висоту 3600 з наступним спуском, й так далі.
Велике Кулікалонське озеро й Кулікалонська стіна.
Підйом закінчено, мети дня - долини з озерами досягнути. Ночуємо неподалік тому можемо розслабитись на залишок цього дня й витрачати його в своє задоволення. Першим ділом на березі озера ми… правильно, сіли варити кавусю. Цього разу майже "по розкладу" - до обіду. Кавуся первинно в нас “одинадцятигодинна”, метою її крім усього, є спрощення життя на проміжку часу до обіднього привалу. Ідею "одинадцятигодинної кави" колись зачепив в відомого керівника Гозака, любителя ходити по високогір'ях з комфортом. У аксакалів є чому повчитись. Кавуся з видом на величну природу - це таки прекрасно й в поході стала щоденною традицією, незалежною від інших обставин.
Вода в Кулікалонському озері така ж холодна, як учора на озері Чукурак, але й сонце на цій висоті вже дурне - волосся після купання в озері висохло за кілька хвилин. Поки купались в озері, зібрали навколо гурт дітвори з пастуших наметів. Якщо точніше, хлопчаки бігали заглядати за нашими дівчатами в купальниках - таке видовище ім рідко доводиться бачити. Місцеві жінки виглядають достатньо “традиційно” - в довгих сукнях й хустках, й у цілому місцеве населення достатньо консервативне, часто трапляються тюбетейки, халати, шаровари, мусульманські бороди. В таких суспільствах, незважаючи на поверхневу “радянизацію”, у жінок дуже обмежені можливості вести себе, як їм захочеться - наприклад, засмагати й купатись на пляжі. На щастя, мова не про всю країну - моя знайома Ойна з Душанбе цілком собі сучасна дівчина, яка не соромиться маєчок й коротких спідниць. Але то столиця, гірські ж суспільства усюди дуже консервативні, а в “глибинах” Центральної Азії, тим паче, Ввечері Тахір таки підтвердив, що місцевим жінкам й дівчатам купатись в озерах у них не можна.
Запам'яталась дівчинка з гурту дітлахів, яка довго й пильно спостерігала за нами, за що отримала цукерку, натомість подарувала Насті свою заколку для волосся.
Купання в прохолодних Кулікалонських озерах
Варимо щоденну 11-годинну каву
Місцеві хлопчаки спостерігають й контактують
Сьогодні щось типу “півдньовки”, коли пів дня в поході можна нікіди не спішити й займатись своїми справами - в серйозних походах, коли завжди треба кудись іти, "півдньовка" це дуже серйозна й очікувана учасниками подія. Очікуваніше тільки "дньовка". У нас же графік руху простіше й ми просто не відмовляємо собі в нагоді лишній раз розслабитись й насолодитись чимось красивим, особливо коли до стоянки година ходу, майже поруч. Зависали на озері в цілому години три й ще кілька годин повільно йшли берегом, офігіваючи від все нових ракурсів на озера та хребти. Такі красиві долини реально ще треба пошукати.
Неймовірні Кулікалонські озера
На стоянку на березі озера Бібіджонат в цій же долині прийшли вже пізно, але ще засвітла. Незважаючи, що за день нафотографували величезний масив кадрів, ввечері було складно щось видаляти - усі класні й яскраві. А про це озеро розповім вже завтра.