Дорога у Фанські гори: в гостях у гірському кішлаку.

Виконавши усі необхідні реєстраційні й закупівельні процедури у Худжанді, знайшли там необхідний транспорт й рушили до альптабору Артуч, який знаходиться у самому серці Фанських гір. Дорога йде через перевал висотою понад три тисячі метрів й круті серпантини, проте, не вони завадили потрапити в альптабір того дня, а щира таджицька гостинність, в результаті якої ми опинились в гостях й заночували в загубленому в горах гірському кішлаку.

  2_thumb3

Центральні частини великих міст, різного роду пам’ятки, туристичні місця та різноманітні розваги це, звичайно, дуже добре – місця не дарма ж пам’ятні й туди не дарма ломляться туристи, там є на що подивитись й від чого отримати враження. Враження будуть яскраві й частіше всього позитивні, проте, дещо нагадуватимуть поштову листівку, де зображене щось красиве й відірване від реального світу. Це теж потрібно, безумовно. Проте, дійсно глибоко познайомитись з країною виходить, якщо доторкнутись до звичайного буденного життя місцевих жителів, їхнього побуту, світогляду; поспілкувавшись з людьми в селах, аулах, кішлаках, махалях, спальних районах, транспорті, магазинах, торгових центрах, ринках. Або просто поспостерігати за ними, якщо спілкуватись не виходить. У Таджикистані ми несподівано опинились в гостях у загубленому у горах аулі, життя в якому ще не багато взяло від нашої “надшвидкісної” сучасності, й де залишилось багато з того, що в знайомому нам світі вже відійшло в минуле.

Через перевал Шахрістон

Виїхали з Худжанду уже у сутінках. Чи, точніше, з Хучанду – саме так говорять місцеві й думаю що треба звикати до їхньої „автентичної” назви, а не русифікованого аналога. Пейзажі за вікном й далі виглядають так, як я уявляю собі Афганістан – високі, запилені, малолюдні, безлісі, різних відтінків червоного гори, знайомі зі старих фільмів на “афганську” тематику. Й ми все вище у ці гори підіймаємось – рухаємось на перевал Шахрістон.

По дорозі проїжджаємо міста, історія яких “корінням” йде настільки “глибоко в землю”, що дивлячись на сучасність, важко віриться що колись вони представляли великі й розвинуті древні культури. Сам Худжанд колись один відомий завойовник назвав “скромно й без пафосу” - Олександрія. А щоб відрізняти її від десятків інших Олександрій, додав а назву – Есхата, віддалена. Місто ще й до того часу існувало, звісно. Пройшло дві з гаком тисячі років з часів Олександра Македонського, місто вже давно змінило назву, але до сих пір неабияк віддалене від світу. Проїжджаємо Істарашван - теж колись відоме місто, під стінами якого той же Македонський своє перше поранення отримав, якщо вірити вільним енциклопедіям. Закрадається думка, що треба колись всі ці містечка більш ґрунтовно оглянути – думаю, там є цікаві речі. За Істарашваном гори стали насуватись на наш бусик зовсім з усіх сторін й скоро  підійшли впритул, їдемо фактично в ущелині – за вікном крізь сутінки лиш схили видно.

Про всяк випадок перепитуємо водія, чи дійсно сьогодні встигнемо повечеряти, купити динь-кавунів, смаколиків на карманку й дістатись до Артуча?

канечна – спокійно відповідає Даврон та закидує до рота жменю зелених кружечків з пакетика в кишені, після чого на деякий час його мова перетворюється на невиразне “бу-бу-бу”. На впевненість керування, правда, ця річ не вплинула.

 Перевал Шахрістон, через який ми маємо їхати, знаходиться на висоті 3400 м. Цікаво, чи можна його з цього приводу в актив походу записати? - пройшли перевал способом авто, так би мовити. Як не як, а висота для нас, рівнинних українців серйозна. Хоча в регіоні де ми зараз це, так би мовити, дитячі іграшки. Перевалюємо через Туркестанський хребет, найвища точка якого сягає 5621 м. До другої половини ХІХ століття ці місця були "Терра Інкогніта" для розвинутого світу. Вивчення й освоєння краю відбувалось в рамках "Великої гри" - величезного геополітичного протистояння Британської та Англійської імперій за контроль над країнами Азії. До прямих бойових дій так і не дійшло, але різної боротьби розвідок, дипломатів, військових та гонки "хто більше завоює" вистачало. У результаті обидві імперії встановили контроль над великими територіями й протекторати над численими правителями, а до Російської імперії відійшли території майбутніх республік Середньої Азії, в тому числі й Таджикистану, яким ми зараз їдемо. Сам термін "Велика гра", до речі, Кіплінг вигадав, а в вивченні та завоюванні регіону брало участь дуже багато українців на службі Імперії, це теж наша історія. 

Дорога через перевал – місце стратегічне й небезпечне. Стратегічне, бо це єдиний шлях, що з'єдную північ країни - Согдійську область зі столицею. Небезпечне - шлях цей повний крутих схилів, камнепадів, інших „сюрпризів”, які періодично на високогірних серпантинах виникають, а взимку ще й лавин та снігових заметів. Взимку узагалі рух тут настільки складний, що можна сказати частини країни в цей час живуть окремо. Це якби в Закарпаття взимку було б неможливо потрапити, але при тому там жило б четверть населення країни й знаходився б Харків (при цьому в країні не було б Львова, Дніпра й Одеси). Можна уявити рівень транспортної проблеми для країни. Лиш кілька років Таджикистан полегшив собі життя, збудувавши під перевалом тунель.

Набравши висоти в сутінках під’їжджаємо до невеликої корчми, які в цих краях називають чайханами.  Біля входу великі скульптури левів, що спонукають дівчат фоткатись й біля них теж – до того ж з різних ракурсів, включно з не самими цензурними. Поруч невелика торгівля й чомусь роги гірського козла. Вперше знайомимось з курутом – місцевим сухим й твердим сиром, зібраним в круглі кульки різних розмірів й кольорів. Досить смачно, смачніше ніж таджицьке пиво, яке саме напросилось в пару до твердого сиру.

Гігієнічні процедури в чайхані крайнє прості – замість вмивальника кувшини з водою форми „зараз вилетить джин”. 

-  Есть шорпа, лагман, і.... далі було  якесь слово, мені здалось схожим на “Бобо” розпочали розмову з усміхненим смаглявим офіціантом.
-  Що таке “бобо”? – перепитую.
- Ну, “бобо” ж... - й подивився на мене в стилі, як можна не знати такого. 

Не знайшовши в очах розуміння офіціант повів мене на кухню й промовляючи оте дивне слово вказав на величезну ногу барана на дерев'яному пеньку, апетитно запечену і надрубану в центрі, а також на сокиру, натякаючи що нарубає мені цього. Варіант сподобався дуже й невдовзі смачна жирна баранина лежала переді мною, посипана цибулькою. Таджицька кухня, вона як узбецька, смачна й дуже жирна, де багато м'ясного й кисломолочного, проте куди менш витончена, ніж у генделиках Ташкента – але цим же й більш колоритна, в своїй простоті. Таджики теж обожнюють чай і колу. Кола, у них, до речі своя – під маркою „РС”. Кола американська, звісно, але вироблена в Таджикистані. На смак – позитивна, хоча я не дуже фанат коли. Пам’ятаю, колись цей бренд і в Україні був, поки „пепсі”, „кока-кола” й „байкал” усіх не витіснили. Чай з піал тут теж завжди пропонують до столу, як і салати, і величезні паляниці домашнього виробництва. За усю поляну на 5 чоловік по кілька страв на кожного виклали аж цілих 15 баксів за усіх, не так багато місць на планеті де для сучасного українця не дорого, насправді.
Шахрістон
Пейзажі Таджикистану неподалік Худжанда

ШахрістонIMG_7105_thumbIMG_7102_thumbIMG_7113_thumbIMG_7115_thumbШахрістон
Чайхана на перевалі Шахрістон

Поки ми вечеряли, повністю стемніло й далі почалось найцікавіше – перевал Шахрістон. Спочатку – довжелезний 5-кілометровий тунель, завдяки якому не треба підійматись так високо й їхати так небезпечно. Проте, спуск за перевалом ще тієї крутизни виявився, аж у вухах свистіло від різкого скидання висоти. В темряві мало що видно, але вогники фар, що повільно рухались ущелиною під нами на відстані від "зовсім поруч" до "казна де внизу" дозволяли оцінити спуск як ого-го-го крутий. Дорогою назад підтвердили що це дійсно так. На одному з витків цього крутого спуску Даврон зупинив біля  невеликого базар, де хлопчаки торгують сухофруктами – по азійськи наполегливо, доводячи що саме їхнє щось є найкращим.

 Послушай! Ти знаєш? Ти знаєш от чего ето? Слушай! Ето от спини! З все тією ж неповторною "глибиноутворюючою" інтонацією мовив найвищий смаглявий хлопчина в тюбетейці крізь вигуки решти, підсовуючи нам чергову варіацію сушених абрикос.

Накупили кураги, урюку миндаля, ще чогось й смажених зернят абрикос, таких - солених й з попелом, про які мені колись тато розповідав, що на Памірі такі готують. Тепер я знаю, як виглядає урюк. В Україні якось не цікавився й для мене це було словом з пісень про схід. Виявилось – смачне слово, хоча курага, як на мене, все ж смачніше.

Тюбетейка да халат -
И весь наш наряд.
Тут - урюк, там - хурма,
Здесь закон позволит вам
Без пижонства
Многоженство.
.....
 Путь сюда далёк -
Пустяк.
Только бы не слёг ишак,
Только б не пустел бурдюк
И не перезрел урюк.

Віктор Байрак

Образи з цієї пісні таки дуже живі в Середній Азії, при чому усі – від тюбетейки до багатоженства, про що нам ще не раз розповідатимуть в різних містах регіону.

Після спуску проїжджаємо чергове старовинне містечко Айні, в якому повертаємо в долину річки Зеравшан на розвилці, друга дорога з якої веде до столиці Душанбе.  Діма про щось теревенить з Давроном який за деякий час завіз нас на невеликий ринок з динями й кавунами, чомусь працюючий серед ночі. Тепер ми знаємо, що диню, виявляється, треба вибирати по потертості. Як потім виявилось, в Ташкенті дині все ж трохи смачніші, але й ці кльові.

Зеравшан – не така відома річка, як Амудар’я чи Сирдар’я, але теж солідна, повноводна, красива й тече в місцевості з багатою історією. Десь неподалік розкопане найдревніше наразі поселення регіону, якому 6 тисяч років.  Розкопали цю древність після 1976 року, коли один з місцевих жителів додумався показати археологам бронзову сокиру, знайдену на власній ділянці. Тут багато різного знаходили, пишуть, але до того не здогадувались археологам показувати. Місто незвично велике для свого часу було й називається теж „скромно й без пафосу” – „Саразм”, що в перекладі з якогось „древньомісцевого” означає „початок землі”. Усі наступні шість тисяч років долина Зеравшану знаходилась на перехресті історичних подій, маючи на берегах такі відомі колись й нині міста як Бухара, Самарканд й Пенджекент. Згодом, коли торгівля з караванної змінилась на "корабельну", разом з регіоном опинилась на віддаленій периферії й до сих пір там знаходиться. Назва „Зеравшан” означає „золотоносна” й це не просто красиве слово – тут дійсно водиться цей інтригуючий метал й багато різного дорогоцінного каміння. Що цікаво – зараз річка Зеравшан нікуди не впадає, просто розчиняється в пустелі, як Окаванго.

Дорога долиною річки проходить крутими серпантинами через безліч стрьомних місточків над ущелинами – інколи думали, що може й добре, що нічого за вікном не видно. Хоча ні – велике будівництво таки видно, через деякий час тут хороша дорога буде, сподіваюсь. В кінці кінців авто зупинилось на темній вулиці посеред глиняних парканів. ЖПС показав, що це вже Артуч – необхідний нам кішлак, до альптабору залишалось зовсім трохи. Як і до завтрашнього дня.

В кішлаку Артуч


Даврон несподівано привіз нас до себе до дому, замість альптабору, сказавши що завтра поїдемо туди а ночувати поки будемо в нього. За глиняним парканом виявився дворик з садом, повним фруктових дерев, двоповерховим будинком, де на терасі другого поверху вже чекала накрита “поляна” з безліччю солодощів, включно з українськими цукерками й смачним чаєм. Постарались дві жінки з цього маєтку, яким газда, по ходу, зателефонував ще в дорозі.  Це все стало великим сюрпризом для нас - не звикли до гостинності від таксистів. Після тривалого переїзду через гори нам здавалось що потрапили до якоїсь східної казки, а стіл це якась "скатертина-самобранка". Що казка саме “східна” підтверджували числені “кувшини” на подвір’ї. І зовсім не “глечики”, а такі з високими шийками й довгими округлими носиками, які тільки на Сході бувають.

Спати?
Ні, гостинні народи так не роблять – гостей потрібно ще нагодувати й наспіл кувати. По приізді Даврон відразу змінив джинси та бейболку на халат та тюбетейку, ставши до неможливості колоритним та справжнім. Ще годинки півтори просиділи з ним за столом, теревенячи й зацікавлено розглядаючи різні дивні нам солодощі – великі шматки чогось типу карамелі й чогось типу рафінаду, чай з цією карамеллю замість цукру усередині й грандіозних розмірів та смаку домашній хліб. „Магазинного” хліба тут мабуть й не буває – занадто рідкісне явище магазин у горах, місцеві жителі багато чого печуть самі й тому смак хліба усюди різний й усюди хороший.  Ще в раціоні фрукти, овочі та кисломолочні продукти - те що завжди можна знайти в сільській господі, бо росте поруч. Навколо будинку помітив невеликі грядки з городиною. Місцеві жителі вміють жити автономно, закуповуючи в цивілізації лиш невеликий асортимент продуктів, зокрема цукерки й печиво. Взимку дороги в кішлак завалить снігом й зв"язок з зовнішнім світом буде обмежений, запаси знадобляться.

Увімкнули телевізор й погортали новини, особливо ні на чому не зупиняючись. Каже Даврон, про Україну показують сюжети часто, але він не особливо вдивляється й не дуже вірить тому, що показують. Залишились на спортивному каналі. Іноді у наш східний  світ вривалась трансляція фіналу гри за Суперкубок УЕФА, яка відбувався десь у далекій Європі. Діма цілеспрямовано не дивився, щоб не знати результати й мати змогу сповна насолодитись грою, я ж поглядав „одним оком” за цією незвичною феєрією голів – гра закінчилась 4-5 на користь Барселони й наш Коноплянка забив гол, нагадаю.

Оглянули будинок – таджицькі хатинки дуже схожі одна на другу й в дорозі бачили багато однакових,  відмінних від того ж Узбекистану. Таджицький дім – двоповерховий, де на другому поверсі є тераса (ми на ній зараз сидимо), від якої у різні сторони розходяться кімнати. На стінах – безліч килимів, на підлозі теж. Стіл - невисокий й широкий, за яким сидіти трбе, вмостившись на підлозі на килимах й подушках. Підлога з килимами й ліжка теж замінює - все як у давні часи. До будинку Даврон ставиться дуже дбайливо й каже, що дерево для тераси звідкись здалека замовляв, щоб якісно було. Водогону в хаті не має - через що оці східні кувшини постійно використовуються в різних цілях, від кулінарних до гігієнічних. Опалюється все дровами й взимку тут навряд чи комфортно.

Таджикистан - країна заробітчан, це не новина. Новиною стає розповідь що за кордоном тут працюють чи працювали майже усі, й багато де господарство ведуть жінки з дітьми. В горах потім зустрінемо пасовища, де чоловіків немає в принципі й увесь догляд за худобою жінки з дітьми роблять. Даврон теж колись працював у Москві на ринку, тепер тут на місці крутиться. У нього троє дітей і четверо онуків, двох з яких нам і продемонстрував. Дітей в країні взагалі дуже багато, а у гірських районах особливо й це помітно - де б ти не опинився в населенці, гурт зацікавлених дітлахів навколо гарантований. За традицією молодший син залишається в батьків – решта ж працює за кордоном на будівництвах, в країні роботи дуже мало. З нами також посиділа жінка Даврона – усміхнена пані, закутана в традиційний одяг. З становищем жінок, нам здалось, усе достатньо сумно тут, але їх все влаштовує. Фотографуються залюбки, в тому числі й діти. Жінка у Даврона одна, хоча каже, у них й декілька дозволено. Тобто - на офіційному рівні не дуже дозволено, дозволено релігією, багато хто таки має й про це всім відомо. Іслам у них в повазі, хоча особливого релігійного фанатизму не помітно - швидше загалом традиційні погляди на життя настільки глибоко вкорінені, що й 70 років комунізму традицію багатоженства не викорінили. 

Коли за кілька місяців я викладу фотку з Давроном та його сім"єю в Інстаграм, незнайомий коментатор з Москви напише, що це його рідний дядько, й не просто дядько а "самая лучшая дядя моя". Сучасний світ тісний й динамічний, але коли сидиш на терасі таджицького будинку в маленькому кішлаку на висоті, що перевищує Говерлу й неквапливо попиваєш чайок з піалок та спілкуєшся з спокійними людьми в традиційному одязі, здається, що бувають застиглі в часі регіони, де мало що змінюється впродовж десятиліть й більше. Ну от, мобілки з"явились наприклад, телебачення транслюють, ще кілька моментів згадати можна - в решті ж той самий спосіб життя, що був й століття тому. 

Таджикистан, Артуч
IMG_7124_thumb2IMG_7150_thumb1
В гостях у Даврона в кішлаку Артуч

Таджикистан, Артуч
Внуки Даврона

Таджикистан, Артуч
Оглядаємо таджицький дім

Таджикистан, Артуч3_thumb1IMG_7147_thumb1
Ночівля на терасі в будинку Даврона

Таджикистан, АртучТаджикистан, Артуч
Двір будинку й вулиця з дітлахами в Артучі

Довго спілкувались про все по трохи від політику й до клімату, фотографувались й просто неквапливо сьорбали зелений чай з неповторних місцевих піалок. Даврон каже, якщо нема сил, треба випити зеленого чаю, він допоможе. Здається,  в Азії чай треба випити в будь-якому випадку. Й звикати до неквапливого світобачення, поспіх для якого є чимось неприйнятним. В тому числі – поспіх до сну. 

О другій ночі таки відійшли до сну. Постелили нам а другому поверсі на сусідній терасі. Такий собі імпровізований костел чи кауч-серфінг вийшов. Обожнюю такі занурення в місцевий колорит, насправді. Засинаємо під нечасте виття ішаків. Завтра вранішній підйом й хочеться таки відпочити.