Знайомство з Таджикистаном: шлях з Ташкента в Худжанд.

Провівши приємний день у Ташкенті,  рухаємось далі - до Фанських гір. Маршрут на сьогодні: потрапити через Ойбек до Таджикистану, дістатись Худжанду, зареєструватись там і, якщо час залишиться - знайти транспорт до альптабору Артуч, де стартує піший похід. Все склалось навіть краще ніж очікувалось: кордон перейшли швидко (хоча митники трохи й червоніли після того, як залізли в наші девайси й знайшли там - несподівано для нас, дещо, віруючим мусульманам "протипоказане"), з транспортом й реєстрацією в Таджикистані залагодили теж швидко, з кухнею в місті познайомились. І таки рушили ввечері у Гори, здолали на авто гірський перевал, а ближче до ночі несподівано  потрапили в гості до таджицької родини в гірському кішлаку.   

Узбекистан за межами Ташкенту - зовсім інша країна. Помпезні будівлі, широкі вулиці, величезні житлові багатоповерхівки, торгівельно-розважальні центри залишились в минулому, а навколо завантажені по самі вуха старенькі авто, невеликі глиняні хати у селах й люди, що порпаються з мотигами в полях такого кольору, що годі чекати якоїсь родючості. Жінки подекуди закутані майже по вуха - ні, це не хіджаб чи інші мусульманські шмотки, швидше місцево-традиційні халати, шаровари, щось подібне до хусток. Взагалі, з місцевим кліматом тут, якщо й пороздягаєшся, то не на довго й потім не захочеться. Чоловіки дуже часто носять тюбетейки, іноді ще й халати. Мусульманський одяг, зі слів Жені, в країні під забороною - але місцевий-традиційний по кількості покритого тіла не далеко втік, хоча й не натякає на релігійну приналежність. Більшість все ж одягаються "цивільно", от як в стереотипному "совку" - ніби й не традиційний одяг, але простий, "скромний" і без жодних натяків на якусь відвертість. Враження "застигшого совка" взагалі часто виникало - мабуть тому що багато де мало що з того часу змінилось у способі життя місцевих, невеликі "апгрейди" у вигляді смартфонів не рахуються.

Чого уздовж дороги безліч - так це віслюків й характерних місцевих возиків, тих що арба називаються. Віслюки смішні - вуха у них так кумедно рухаються, та й самі завжди викликають наші посмішки. Ще той символ Центральної Азії, насправді. От ці віслюки, маленькі бідні хатинки й закутані по вуха люди, що мотигами довбають суху землю й є разючим контрастом після розбудованого Ташкенту. Тут таки, як мінімум, два світи. Під кінець подорожі мені вже здавалось, що світів в Узбекистані далеко не два, а набагато більше й кожне велике місто має якусь свою культуру, зберегло інші традиції, неповторність, а у людей високий ступінь місцевої ідентичності й вони великою мірою бухарці, самаркандці, ташкентці, а потім уже жителі Узбекистану, узбеки, таджики чи росіяни. Це звісно, особисте враження - для розмов на цю тему більш серйозні дані потрібні, ніж розмови з Камаром у Самарканді, Женею й Анею в Ташкенті, іншими людьми у містах та селах.

Ми несемось цим спекотним й трохи присипаним порохами регіоном у підігнаному Женею таксі - невеликому жовтому “дамасі”. Навколо поля бавовни за виробництвом якої Узбекистан посідає 5-6 місце у світі. Землеробство тут тримається на зрошенні через систему каналів - ариків, які для сільського господарства як кровоносна система. Головні "артерії" - вони ж центральні ріки регіону, Амудар"я та Сирдар"я з притоками. Правда, потреба в "крові" з ариків в ХХ столітті стала такою високою, що одним морем на планеті стало менше - від Аралу лиш невелика калюжа залишилась.  

Ще одна звичка, яка "напрацьовується" в сучасних подорожах - гуглити про все, що бачиш. Таке собі сучасне пізнання світу. Іноді воно дає цікаві результати - був дуже здивований походженням такого звичного слова бавовна, до того овець в якості плодів дерева, як грушки чи яблука, не уявляв. В Середньовіччі в Європі вважали, що в Азії на деревах ростуть вівці, які звисають з гілок так, що можуть їсти траву. Уявлення це, закріпилось в назві - наша “бавовна” це перекручене німецьке “ baumwollе”, вовна з дерева. Цікаво мабуть було жити в світі, де на повному серйозі сприймалась інформація про овець на дереві. 

Також під час "серфінгу" нетом вичитав, шо у місцевих селян є щось типу повинності - раз у скількись там часу відпрацювати на збиранні бавовни для країни. Таке собі новітнє кріпацтво. Або продовження радянської традиції забирати школярів і студентів на різні сільгосп роботи. Совкового тут багато як в поганому сенсі, про що періодично згадую, так і в хорошому - морозиво смачним майже усюди було.

Наш жовтенький "Дамас" й зупинка на виїзді з Ташкента

Ойбек, куди ми зараз їдемо, це не тільки перехід в Таджикистан, а ще й станція метро в Ташкенті й, узагалі, часто вживаний топонім. А ще це узбецький поет часів совка, Муса Ташмухамедов, на честь якого це все й поназивали, якщо що. Спробував почитати Мусу - не вразив, спишу на "труднощу перекладу", поезія лиш в оригіналі варто читати, а то половину краси слова й більшість сенсів різноманітних губиться при перекладі. Цікавіше про Узбекистан  писала киянка Ахматова, коли жила тут під час війни:

Я не была здесь лет семьсот,
Но ничего не изменилось...
Всё так же льётся Божья милость
С непререкаемых высот,

Ніби натякаючи на неспішність місцевого буття. Виїжджаючи за межі Ташкенту починаєш в це цілком собі вірити.

Дорога до Ойбеку заняла дві години й коштувала 80 тис сумів (трохи менше 20 доларів на той час).  Людей на переході немає майже - що й не дивно, після того як Таджикистан з Узбекистаном ввели візи один для одного, їздити місцевим стало складнувато. Крім того, закрили декілька переходів, один з яких якраз між Фанами й Самаркандом знаходиться і його відсутність дуже утруднює логістику туристам.

-  Зачем страны границу закрыли и визы ввели?

- Ну, этот сказал “дай воды”, а тот ответил что не даст. Тот другое попросил, а этот не дал, так и поссорились -.розповідав нам на цю тему дядечко у Самарканді.

Компанію на переході Ойбек-Фатехабад нам склали декілька жінок старшого віку, одягнутих у яскравий традиційний одяг й з спокійними, усміхненими обличчями, які тільки у бабусь і бувають. Кілька бабусь дали мені свої паспорти й попросили заповнити декларації для перетину кордону - неписемним це складно зробити. Думаю про те, що цим "бабусям", насправді, може бути років по 50 чи по 40, а ми все більше заглиблюємся в світ "традиційний", і це мені  таки до вподоби - сам факт існування світу, а не швидкість "старіння", звісно. Таня періодично захопливо "взиває" в напрямку навколишнього світу, очікуючи якогось екзотичного трешу - по ній особливо помітно, що в кайф після цивільного міського життя періодично переключатись на хвилю "пригод", коли нормальним стає абсолютно все те, що в місті викликає зливу негодувань. Тут і транспорт стає комфортним, і їжа корисною, і погода чудовою, і взагалі - чим більше "трешака" тим сильніше ж занурення в інший світ, в якому цей самий "трешак" є цілком собі нормою життя. 

Узбецько-таджицький кордон.

Черги на митниці не було, зате перевіряли нас достатньо довго й насичено. Знову ці декларації, де треба вносити усі наявні валюти й матеріальні цінності, різні детектори для речей….  Мене з Дімою не чіпали особливо, а от дівчат відвели в окрему кімнату, де жінки з митниці позаглядали їм під верхній одяг. Судячи з усього, тут є практика перевезення заборонених речей жінками під всеохоплюючим місцевим одягом. Нас не роздягали - не цікаво мабуть. Рюкзаки наші, до речі, не відкривали. Зате попросили вибірково показати їм вміст телефонів - застережні заходи перед прильотом в Ташкент виявились не даремними. Вміст їм сподобався, хоча ми трохи й запереживали про виконання норми закону щодо заборони еротики. 

Молодий митник погортавши планшет Лени, спочатку почервонів в міру можливостей, а потім додав її собі в вайбері. Лена теж трішки почервоніла, але не сильно. Як виявилось різні фотографії, що могли б провокувати мусульман вона таки видалила, але забула що крім медіа файлів є ще установлені програми. Митнику довелось в компанії красивої усміхненої дівчини погортати встановлену на планшеті Кама-Сутру й книгу з назвою “сексуальні традиції світу” - нетривіальне завдання для юнака з мусульманської країни.

Та й узагалі -  двоє хлопців і троє дівчат їдуть з палатками кудись, маючи з собою таку непевну літературу, що він міг подумати? Я б теж додав))

Таджицький кордон після узбецького видався нам простим й невибагливим.

- а что ви провезти можете? - ви ж туристи - сказала глибокоока жінка з цією неповторною східною інтонацію, яка додає словам значущості й емоційності. 

- не, у нас такого черного рынка, как в Узбекистане нет, а обменник есть - так само неповторно відповіла вона на питання де краще гроші обмінювати (хех - навчились вже за день в Узбекистані що обмінювати можна по різному)

Ну, власне, і весь перехід. Прикордонник в будці,що штамп ставив у паспорт, ще спитав чи ми не до Хуршеда.

Хуршед - це чоловік з альптабору “Артуч” (можливо - власник), з яким я переписувався через нет в процесі підготовки подорожі на предмет, як до них дістатись й на що розраховати в Артучі. У результаті ціни на організацію транспорту й реєстрацію видались нам завеликими, а от оренда віслюків на перших три дні походу - в самий раз. Але наскільки ж сильно “все схоплено” в цій країні, якщо митник на кордоні в кількох сотнях км від гір питає чи ми не до Хуршеда!

За переходом  потрапили в натовп колоритних таксистів у тюбетейках. Перший же “джан” теж перепитав, чи ми не до Хуршеда. І ціну трохи заломлював. З другим торгувались швидко й ефективно - зійшлись на 150 місцевих сомоні за 5 чоловік в одне авто до Худжанжа. Тоді це було 23 долари. Худжанд тут, до речі, на місцевий манер Хучандом називають. Рахман - водій, запакував нас в свій старенький “Опель”, закинув в рот жменьку зелених кружечків (“насваї” - тут ми їх вперше побачили) й повіз нас порожньою трасою. Пейзажі - такий собі стереотипний Афганістан, пустельні й просторі жовто-червоні нагір’я, де крім дороги цієї нічого й немає. До справжнього Афганістану звідси не далеко - кілометрів 200 по прямій від Худжанда. Поселення тут рідкісні й ще бідніші, ніж в Узбекистані й таке враження, що вони не дуже розвивались останні років 20-25, усе дуже нагадує стару радянську інфраструктуру. Дорогу, правда, таки ремонтують й тримають в гарному стані. На “біг-мордах” усміхнений Емомалі Рахмоном, такий же “вічний” лідер, як і його узбецький колега.

 

Вантажимось у таксі на кордоні в Таджикистані

Пейзажі Таджикистану в районі Хучанда нагадують стереотипний Афганістан.

- найдете транспорт, там поторгуєтесь, всегда нужно торговатся, как со мной торговались - заспокоює нас Рахмон на предмет пошуку транспорту в Артуч.

З ним домовляємось, що зачекає, поки ми робитимемо реєстрацію, а потім підкине на автовокзал. І він заробить і нам мороки меньше.

Худжанд (Хучанд) - друге за величиною місто країни, солідний центр місцевого масштабу. В Радянський час називався Ленінабад. Місто має довжелезну історію і одна з гілок Шовкового Шляху тут колись проходила. Хучанд лежить в передгір”ях Туркестанського хребта й з панорамних точок огляду навколо виглядає вражаюче - як Патагонія з картинок, чи гірські райони Центральної Азії в реальності. Зараз у нас немає мети знайомитись з Хучандом, пошвидше потрібно закінчити з реєстрацією й поїхати у гори. Виїдемо сьогодні - більш впевнено пройдемо маршрут й матимемо більше днів для культпрограми після походу.

Реєстрація у Таджикистані

Реєстрацію можна зробити у кожному великому місті, де є відповідна служба В нашому випадку це Хучанд. Реєстрація дає право без проблем перебувати три місяці в країні. Кажуть, якщо її нема, можна легко домовитись з прикордонником при виїзді й коштуватиме чи не дешевше, ніж офіційно. Але, розводити корупцію по планеті - не наш метод.

Місто Рахмон знає погано, тому про адресу міграційної служби питаємо у перехожих - з енного разу місцеві “здались” і навели правильно. Сама реєстрація - муторна трохи, але не складна зовсім. Потрібно вистояти в черзі до віконечка, "здатись" (паралельно заплативши в банку), а потім забрати реєстрацію. Нам зробили десь за годинку. З собою потрібно мати фотку паспортного формату й ксерокс паспорта (так швидше). Європейців іноді пропускають без черги. При нас не було ні черги, ні інших європейців - зате в сусіднє віконечко стояв яскравий бородань у традиційному мусульманському одязі й паспортом Афганістану у руках. Коштує реєстрація 90 сомоні, банк й обмінник є неподалік. В той час це було 14 баксів, а от якщо домовлятись з фірмами щоб це робили за тебе, виходить вже 35 баксів. Митники питали як справи в Україні й куди їдемо - уточнювати назви перевалів не варто, досить ляпнути щось типу Пенджекент. 

З перших спілкувань склалось враження, що люди  тут якісь прості, милі й по хорошому наївні. А так як ми з України, часто розпитували “ну че там у вас, стреляют?”, на що отримували відповідь що все краще, ніж кажуть по телику і що ви не гірше нас маєти знаєти, як інформацію перекручують - не так давно,  в 1993-1995 роках Таджикистан пережив громадянську війну. Переважно кількома питаннями все обмежується, але бувають цікаві до тривалих розмов люди.

- зачем вам эта свобода? - з доброю посмішкою питає дядечко, з яким розговорився тут же під службою. Аргументи що диктатура це дуже погано й що на Майдані українці проти неї боролись його явно не надихали.

Чекати рішення міграційної служби в новій країні найкраще за дегустацією місцевої кухні - щоб хоч щось спробувати, на випадок негативної відповіді. Про таджицьку кухню я вже дещо знаю - завдяки Ойні з Душанбе в курсі, що потрібно скуштувати курутоб, як місцевий символ. Виявилось смачно - щось схоже на салат з суміші дуже смачної паляниці, сиру, якоїсь підливи з “молочних” і купи овочів, у великій дерев’яній посудині. Це одна з найдревніших страв  таджицької кухні, поширена також у сусідніх країнах (переважно - на південь від Таджикистану). Завжди подібні традиційні страви подобались простотою й якимось смаком традиційності, не заїждженої глобалізації. Продуктами з супермаркету тільки жалюгідну пародію сконструювати можна, повинна бути справжня паляниця, справжній сир і т.д. 

Лені особливо складно в цьому регіоні - вегетаріанці тут ще "в новинку". От в її випадку курутоб - чудовий вихід із ситуації, коли плов, шорпа, самса, лагман й інші відомі на весь світ наїдки Центральної Азії "не вражають". Ще рятує ситуацію поширеність кисломолочних страв - країна все-таки гірська й айран, сузма, курут (твердий, сухий, скатаний в круги сир) тут є майже усюди. Усюди також є салати з помідорами-огірками - не сама "традиційно" місцева страва, але нині дійсно всюдисуща.

Нам “виділили” добре російськомовну офіціантку, зовсім без акценту спілкувалась. Коли ми їй це зауважили - призналась що росіянка, а ми за хусткою і довгим кольоровим одягом не признали. Так мабуть і асимілюються тут.

Таксистів тут дійсно не потрібно шукати - вони самі тебе знайдуть, шукати можна хіба де буде дешевше. Поки ми крутились навколо реєстрації, підбіг діловий дядечко й розпитав куди ми, а потім підігнав величезний лендровер й сказав що за 900 сомоні готовий до Артуча. 150 баксів, це краще ніж 300, які хочуть турфірми з інтернету й 1000 сомоні, які хотіли на кордоні. Але ми морозимось й хочемо ще дешевше - теж не з багатої країни приїхали ж.

Ми довго їли курутоб і плов, ще довше пили незмінний чай… Центральна Азія не місце для поспіху. А наш таксист Рахман весь цей час добросовісно чекав нас біля авто, щоб підкинути на декілька км. Каже - пообіцяв, мусить виконувати, хоча й довелось йому замість години з нами три чи чотири провозитись. 

В чайхані в очікувані реєстрації й колоритний чоловік на вулицях, таких тут багато.

Рахман також й допоміг нам знайти траспорт у гори - завіз на автовокзал й пішов з Дімою домовлятись з перевізниками. Перевізника в Таджикистані знайти легко - будь який дядько з машиною є потенційним таксистом й можна йти домовлятись. Якщо не він, то точно допоможе й підкаже, якось прийнято у них так - допомагати незнайомим людям. Проблема може бути хіба у тому, що в гірські кішлаки не кожне авто поїде, дороги там часто лиш для "всюдиходів" придатні. На автостанції знашли Даврона - імпозантоно дядечка з Артуча, який погодився закинути нас за скромних 100 доларів аж до самого альптабору. Він  не таксист - просто "місцевий", який їдучі до дому ловить попутників. Він ще в курсі, що можна було запросити більше - мабуть наступного разу в схожій ситуації захоче 130 доларів, як більшість "спеціалізованих" таксистів. Так туризм і розвивається в регіоні..

Транспорт у Артуч, знайдений в Хучанді на автовокзалі.

Авто у Даврона - просторий "міні бусик" з замашками на всюдихідність, чудово усюди поміщаємось.  Уже й вечір не за горами, ми трохи турбуємось чи встигнемо сьогодні до Артуча, але Даврон випромінює кам"яний спокій з цього приводу, який і нам передається. Даврон підібрав ще одного односельчанина й ми усі разом рушили до гір. Пообіцяв, що буде все - й де купити дині та кавуни, й де купити сухофрукти, й де перекусити по дорозі, й сьогодні будемо в Артучі.

Дорога далі йтиме через Туркестанський хребет - переїхати з однієї частини країни в іншу тут можна тільки через гірські перевали. Про перевал Шахрістон на даний час знаю тільки що він на висоті 3300 метрів й дорога через нього дуже крута та небезпечна, півроку зовсім не прохідна. Проте, цей шлях дуже красивй - можна отримувати величезне задоволення від чудових гірських пейзажів, не виходячи з авто. Ну й слідкувати за дорогою при цьому - аварії і загиблі на гірських дорог далеко не рідкість. Це все ми добре роздивимось за два тижні,цього ж разу переїдемо перевал вночі - що здавалось би більш складним, якби не впевнений спокій Даврона.

Ввечері ж, несподівано для себе, зануримось в місцеве життя трохи більше ніж повністю й заночуємо в гостях у таджицької родини в гірському селі, але ми про це ще не підозрюємо й милуємось горами пісочного кольору навколо, величезним хребтом, до якого ми прямуєм й призахідним сонцем, яке усе це покриває м"яким приємний світлом.