Фанські гори та Шовковий шлях: початок.

Дія перша: похід у високі, сонячні й до неможливості мальовничі Фанські гори, дія друга  - подорож однією з гілок Великого Шовкового шляху, від кордонів Китаю до України. Разом ці дві частини й утворили мандрівку, на яку я й витратив чималу частину 2015 року. Далі будуть розповіді про це все. Почнемо з початку – з ідеї, підготовки й шляху до Азії…

Межа між підготовкою й початком подорожі для мене проходить у транспорті – коли вмощуєшся у крісло авто, дивишся на світ крізь вікно плацкарти чи оцінюєш перспективи краєвиду у салоні літака. І той момент минуле залишається в минулому й починається все те, до чого довго готувався й від чого завжди очікуєш чогось вражаючого. Чого саме очікуєш – сказати важко, але воно величезне, динамічне, всеохоплююче і, обов’язково, позитивне. Хоча й готуєшся в тій чи іншій мірі до усього взагалі. Якщо спитати перед дорогою, що нас чекає в майбутньому, то напевне у кожного будуть свої уявлення - Віка мабуть згадає про душевність пригод й зробить задоволену міміку, а у мене в голові запістрявіють яскраві фото з путівників, блогів, витяжки з старих журналів й колись прочитаних книжок, неконкретизовані феєричні пригоди та інші очікування, змістовні й не дуже. Ця суміш поєднається з величезним бажанням бачити все самому, а не лиш надихатись іншими джерелами, і зробити при цьому щось цікаве, щоб подорож мала сенс. Так народжуються Експедиції – подорожі з метою. Щоб не просто побачити, а щось учудити таке, про що й розповісти не соромно. Навіть якщо це “щось” – кумедне, а не справжнє.

Минулі Експедиції “споряджались” у пошуку “Кінця географії” (Алтай-Сибір-Монголія) та “Початку історії” (Східна Туреччина -Курдистан). Цього разу перед нами був Шовковий Шлях – історична магістраль з пафосною назвою й великою роллю в історії.

Це не перше моє з “знайомство з Шовковим шляхом: вже доводилось відвідати місця, тією чи іншою мірою залучені в мережу торгівельних комунікацій. Причорноморські міста на територі”ї України тривалий час були великими центрами торгівлі на шляху. У Курдистані відвідали великі колись й вражаючі по нині міста на шляху - Шанліурфу (колись величезне торгівельне місто Едеса), Мардін, Хасанкейф (де на зорі нашої ери каравани вступали в римські володіння), інші. За рік до того довелось побувати в країні, яка власне цей шлях проклала, а також й тоді й тепер є основним постачальником товарів  - у Китаї.

Саме товари й були основними “мандрівниками” Шовкового шляху (а найбільш популярним, як видно з назви - шовк). Люди й каравани не проходили його повністю від і до, а обслуговували тільки певну ділянку, по завершенні якої вантаж переходив у інші руки, й так через весь континет. Історія донесла імена не такої вже й великої кількості людей, що здолали повністю шлях. Одним з них був Марко Поло, чи не найвідоміший мандрівник середньовіччя. До сих пір тішусь при згадці про підвипившого монгола, який називав Вову Марко Поло (а мене -  Андрієм Шевченко). Частково ми “зачепимо” шляхи відомого венеціанця, а також багатьох інших мандрівників минулих часів. В цьому теж щось є позитивне.

Подорож Шовковим Шляхом поєдналась з походом у Фанські гори. Загальна мета: спочатку зазирнути у завжди неймовірно красиві високогір”я, згодом відвідати ще кілька цікавих закуточків у регіоні (в першу чергу - озеро Іссик-Куль), після чого повернутись однією з гілок ось цього стародавнього маршруту від кордонів Китаю до України, зазираючи по дорозі в давні й колоритні міста  - в першу чергу в Бухару та Самарканд, й решту по можливості. Чи можливо це зараз? Ну, насправді, можна пройти Шлях просто сівши на поїзд й майже все проїхати за кілька днів – ласкаво просимо у ХХІ соліття. Але, цікавіше, слідуючи древнім мандрівникам, пройти Шлях від міста до міста, знайомлячись з культурами й народами. В процесі – познайомитись з місцевими жителями та їх культурами й різними нетривіальними місцинами: віддаленими гірськими аулами, безкраїми степами та пустелями...

Великою мірою у нас це вийшло.

Маршрут нашої подорожі (червоним) й маршрути минулих років.

Коротка “прев'юшка”, так би мовити.

Маршрут подорожі, як часто в таких випадках буває, сильно залежить від того, куди знайдуться недорогі перельоти. Спочатку орієнтувались на Душанбе й я вже будував плани, як гулятиму по цій незнайомій допоки столиці з Ойною – дівчиною, з якою познайомився й потоваришував за рік до того під час семінару в Китаї. Купив квитки до Душанбе по задовільним цінам ще за півроку до подорожі та й розслабився з приводу транспорту. Дарма. За кілька місяців до вильоту випадково побачив в новинах, що авіакомпанія, на яку вже було куплено квитки, перестала літати в це місто....  Довелось швидко змінювати напрям. Так як найвигіднішим варіантом залишився Ташкент плани прогулянок по Душанбе відклались на більш тривалу перспективу.

Древні не знали віз – й у цьому їм можна позаздрити. Якість інші системи дозволів періодично виникали, але віза – це винахід нещодавній. Створюючи транспорт, навігацію, wi-f й магнітики на холодильник, людство умудрилось навигадувати також воєн та конфліктів, залученість до яких і створило потребу в контролі пересування – масове запровадження віз відбулось в часи Першої світової війни. Зараз багато де уже й не проти б “не паритись” візами – обмежувати рух це не тільки для чогось корисно, але й багато для чого шкідливо. Проте, кращого методу контролю небажаної міграції ще не вигадали, тому для “недорозвинутих” країн візи існують майже всюди. Є й інші країни – які “горді”, небайдужі до диктатур й іноді, при цьому – нещодавно створені. Такі країни не те що не поспішають скасовувати візи  - а й вигадують нові в тих місцях, де вже був налагоджений вільний рух. Середня Азія – саме такі країни. У Туркменістан потрапити дуже складно будь-кому, тому ідея відвідин стародавнього Мерву чи інших цікавинок там навіть не розглядалась. Усі інші країни, на щастя, для українців безвізові (один одному правда не дають спокійно рухатись) – проте у кожній своя специфіка перебування. У Казахстані й Киргизії можна подорожувати не думаючи про проблеми, у Таджикистані перед тим як не думати – треба зареєструватись, а в Узбекистані неможливо не перебувати й не думати довше ніж три робочих дні, далі потрібна щоденна (!) реєстрація. Це все теж потрібно враховувати при плануванні.

Набивши голову різною корисною й не дуже інформацією – летимо. Хоча, ні. насправді дійсно відповідально я поставився до “життєво необхідної інформації” – про транспорт, паспортний режим, паливо, основні точки маршруту. Все інше звелось до прочитання малокорисних але красивих публікацій в деяких журналах, перегляду надихаючих фото й коротких розмови з більш досвідченими “в цих краях” товаришами. Необхідний мінімум, так би мовити. Ну, в сучасному світі багато чого можна вирішити по ходу – так навіть цікавіше. Отже, “от винта”.

Літак був казахський, „кочовий” так би мовити, закинув у Ташкент не просто так, а з пересадкою в Алмати, запрошуючи зазирнути “одним оком” до Казахстану. „Ейр Астана”  виявалась несподівано приємною авіакомпанією, що смачно годує, поїть вином (не казахським) й не змушує вибирати між напоями,  задовольняючи різноманітні потреби пасажирів в цьому. Нарешті доступно прояснили відмінність між бізнес та економ класом - крісла й сервіс подібні ніби, зате  у бізнес-класі не крутили якесь дурнувате радянське кіно, а справно показували на моніторі положення літака на карті та інші дані польоту.

Сусіди по салону здивовано поглядали на мої важкезні черевики – ще б пак, в таких величезних та й у тропіки летіти, то не дуже тривіально. Туристи такий “маневр” добре розуміють: у тих хто летить в тривалу високогірну експедицію ще можу бути каска на голові й пуховик на тілі, які до багажу не помістились, але решта людства про те не дуже в курсі. Особливо здивованими погляди сусідів стали, коли я ті черевики зняв... Вже почав сумніватись, чи варто було їх так “дивувати”, але не встиг зашарітись як хлопці „перейняли досвід” й роззулись теж. Азія – це, насамперед, безпосередність, навіть на висоті в десять кілометрів.

Гори насувались звідусіль. З аеропорту Алмати їх дуже навіть добре видно. Справжні, з снігами й льодами – відразу перед носом! Й температура повітря +17 о 5-й ранку на тлі холодних гір - це Центральна Азія, крихітко. Гори, як й схід сонця фоткати з залу очікування довелось хіба очима,  спеціально навчені жіночки  суворо слідкують за виконанням заборони на фото. Азія це не тільки безпосередність а ще й, переважно, диктатура. При диктатурах багато чого абсурдного заборонено й завжди є кому за цим слідкувати. Тому сфоткав тільки те, що можна було зняти „без палива” - свої ноги й Лену, яка на лавці навпроти впіймала вай-фай (чи, яку впіймав вай-фай). Добре роздивились гори Тянь-Шаню під час злету, коли літак нахиляється то в один то в інший бік й дає можливість добре розгледіти хребти та вершини.

Я спросил тебя: - Зачем идете в горы вы?-
А ты к вершине шла, а ты рвалася в бой.
- Ведь Эльбрус и с самолета видно здорово! -
Рассмеялась ты и взяла с собой.

В. Висоцький

Сюди я ще повернусь в цій подорожі, хоча поки про це не здогадуюсь. Поки готуємось до Узбекистану.

В аеропорту Алмати

Колектив у нас невеликий, зате, як і має бути – бойовий, галасливий і, що правди таїти, вродливий. Усього троє дівчат й двоє хлопців. Невелика кількість людей має, наприклад, ту перевагу, що компактно поміщається в горизонтальному положенні на лавках невеликої транзитної зони аеропорту Алмати. В літаках спати складно, тому „доганяємось” тут. Але не відразу, на дворі 2015 рік й першим ділом в новій країні треба знайти вай-фай й зачекінитись, попутно відповівши на коменти з учорашнього посту про те, що мандрівка стартувала. Ласкаво просимо в сучасні подорожі.

Переліт Алмати-Ташкент запам’ятався все тим же Тянь-Шанем у вікні  й тим, що тривав півтори години а не пів, як я очікував, дивлячись на час в квитках. Часові пояси, тому що.  А поки ми ще не прилетіли, проводимо деяку необхідну підготовку. Начитавшись звітів про суворих узбецьких прикордонників, зі скрипом у серці видаляю з телефону усі фото дівчат в коротких спідницях та купальниках, й дівчат в не дуже коротких спідницях, й узагалі - дівчат, щоб випадково не звинуватили в провезенні до мусульманської країни забороненоі продукції еротичного характеру. Справжню еротику передбачливо стер ще будучи вдома, а тепер наш колективний розум вирішив, що ми не будемо провокувати мусульманських хлопців на кордоні взагалі ніяк. Про дещо пікантне ми таки забудемо, чим змусимо червоніти прикордонників вже завтра. Але, насправді, розповіді в неті здались куди зліснішими за реальність, а Середня Азія - куди більш світською, ніж про те можна подумати, роздивляючись в неті мечеті, тюбетейки й розповіді про діяльність ісламістів.

Порадував після перельоту Діма – йому у літаку стюардеса заборонила вмикати телефон, аргументуючи тим, що треба молитись аби не впасти, як багато зараз. Сподіваюсь пілоти у них більш критично світ сприймають!

Контроль пройшли швидко, заповняючи декларації за рекомендаціями з нету та власною інтуїцією. Все швидко й не складно, хоча потреба декларувати усі наявні валюти й цінні речі дещо дивна. Місцеві митники, кажуть, дуже не люблять якщо на виїзді з країни задекларувати грошей більше, ніж при в”їзді - усвідомлення існування в світі банкоматів й різних переведень грошей сюди ще не дісталось. До цієї графи декларації увага була підвищена (на обличчі митника помітно). А еротику якось і не перевіряли. Поки.

Йу-х-хууу! Ми в новій країні. Це завжди чудово.

Висадка в Ташкенті.

Тут нас уже чекають й на сьогодні запланована широка програма знайомства з містом.

Далі буде. Скоро.