Вилкове: унікальне місто на воді.

Вилкове прийнято називати „Українською Венецією” і канали тут дійсно є й вони проходять не тільки „вулицями” міста, а й крізь життя більшості місцевих жителів. Проте, мені величезна кількість човнів поміж невисокою забудовою, смагляві „гондольєри”, що возять туристів поміж вкритими зеленню берегами чомусь нагадали не стільки про Венецію, скільки про Бангкок. Насправді ж це просто Вилкове – унікальне для України місто, де люди дійсно живуть на воді й нелегкою працею відвойовують в неї територію та інші ресурси, де неповторна природа, чудова й не дуже легальна риболовля, й де більшість населення це нелюдимі старовіри, багато з яких до сих пір живуть без комунікацій із зовнішнім світом. Атмосферне місто, де варто побувати, поки увесь колорит не розчинився повністю в „бетонних плитах” сучасності.

Потрапити до Вилкового намагались з Одеси – декілька автобусів вдень туди ходить з автостанції „Привоз”. Але, оскільки чекати наступного потрібно було годинки три, всілись в маршрутку на Кілію, водій якої обіцяв по дорозі пересадити на прямий автобус до Вилкового. Так і сталось, хоча для цього ми майже заїхали в Кілію. Одеса-Вилкове це чотири години по розбомбленій дорозі й нескромних 120 грн. за переїзд (трохи більше, ніж плацкарт з Києва до Одеси). Сказати, що в регіоні погані дороги, це нічого не сказати – подекуди тверде покриття відсутнє майже повністю й машини прост повзуть по "напрямку" чи по протореній поруч  ґрунтовці, чим дуже нагадують мені деякі шматки „Транссибу”. Пил доріг тут зовсім не пусті слова..

Останні два десятки кілометрів навколо дороги виключно ліси, луки та плавні, скільки бачить око – ми наближаємось до дельти Дунаю. Вилкове відчутно віддалене від решти поселень й наближене до природи, наскільки це тільки можливо. Саме ця віддаленість й посприяла заселенню цих непростих для освоєння земель старовірами, головним мотивом для яких було – жити подалі від інших людей й берегти свою віру. Старовіри поселились тут в середині 18 століття, фактично, створивши місто з води – тверда земля для поселення насипалась видобутим з дна річки намулом. Місто отримало назву Посад Липованський, за самоназвою гілки старовірів – липован, які чи то липи дуже любили чи то вели себе від одного давнього священика Пилипа.  Вилкове, до речі, до сих пір є найбільшим поселенням старовірів в Україні. Гоніння, що зазнавали липовани з боку російської церкви, дуже сильно посприяли їхній відлюдькуватості – ще до недавна вони практично не змішувались з іншими людьми, одружуючись виключно у своїй спільноті. Зараз з першого погляду й не помітно, що конфесійна приналежність міста специфічна – звичайний собі „радянський” райцентр з усією відповідною атрибутикою (тільки з Леніна залишився лиш жовто-синій постамент). Проте, знайомлячись з містом ближче, помічаєш вже й бороданів на вулицях – липовани традиційно не голяться, й величезні старовинні церкви – у Вилковому два солідні храми старовірів, а з часом й хатинки на околицях, де навіть електрики немає.

Старовірські церкви: Миколи-Чудотворця та Різдва Богородиці

Архітектура у Вилкове – „одноповерхова” трохи більше, ніж повінстю. Будинки видаються дуже великими, так як збудовані на високих фундаментах. Дахи черепичні а стіни рясно декоровані. Стіни іноді очеретяні, часто – з місцевої цегли. Кілька раз бачили справжні очеретчні дахи, як у музеях. У центрі міста є кілька пам’ятників – Івану Липованину, що символізує перших поселенців, радянський пам’ятник рибалці й пам’ятник барду Булату Окуджаві. Останній свого часу увіковічнив Вилкове невеликим оповіданням „Городок на Ериках” й піснею-романсом „Дунайська фантазія”, яку нині часто згадують, коли мова заходить про Вилкове в мистецтві. Пісня ця, до речі, в залежності від виконання, може звучати чи як романтична пісня про кохання чи як жорстка антивоєнна пісня. І Вилкове у ній виглядає дуже таким ідилічним містом:

 

Как бы мне сейчас хотелось

В Вилкове вдруг очутиться

Там - каналы, там - гондолы, гондольеры.

Очутиться, позабыться,

От печалей отшутиться:

Ими жизнь моя отравлена без меры.

Там опять для нас с тобою

Дебаркадер домом служит.

Мы гуляем вдоль Дуная, рыбу удим.

И объятья наши жарки,

И над нами ангел кружит

И клянется нам, что счастливы мы будем.

Там у пристани танцуют

Жок, а может быть, сиртаки...

Булат Окуджава

Більшість будинків у Вилкове виглядають саме так

Кінотеатр у центрі, навколо ще декілька помпезних радянських будівель

Пам”ятники рибалкам та Булату Окуджаві

Туристично-інформаційний центр :-)

Щоб побачити справжнє обличчя Вилкове, потрібно дивитись на нього з води, з каналів. Так стає помітно, наскільки містечко насправді розвернуте до водної стихії – виходи від будинків до води чи не помпезніші, ніж до асфальту, біля кожної хати припаркований човен чи декілька, іноді в повноцінних гаражах. Про ці гаражі наш „керманич” човна – до неможливості засмаглий, первинно русявий місцевий рибалка Саша каже "в детстве чтобы попасть  внутрь нужно было подныривать, а потом бери – что тебе нужно ☺". Єрики, це природні вузькі канали, які люди розширили й поглибили.  Вода в них вкрай мутна. Використовуються й для руху людей у справах чи у гості, й для перевозу вантажів – від полуниці на продаж й до щебеню для будівництва. Й бабусі на лавочках над ними сидять – як на справжніх вулицях.

Життя тут вимагає постійної праці – береги „вулиць” періодично укріплюються лозою з глиною, засаджуються вербами, насипним шляхом розширюються також ділянки під городи. На островах на Дунаї вода узагалі є єдиним шляхом зв'язку з зовнішнім. Хіба іноді взимку річка замерзає й тоді можна ходити по кризі. Місто старовірів, як Саша називає будинки на островах, живе без електрики та інших комунікацій. Поруч із садибами немолоді жінки активно гребуть у човнах якимись вузькими веслами. Чоловіків зустрічається менше. Уява малює, як могло виглядати усе це до того, як в радянський час більшість каналів заклали бетонними плитами для зручності.

Єрики й човни у Вилкове. Човнів тут декілька тисяч

Двори й вулички обернутого обличчям до води міста

Штрафмайданчик по місцевому :-)

Стара верфь для будівництва човнів

Бабусі біля воріт 

 

Часи змінюються, й навколо старовірських садиб стає все більше територій призначених для відпочинку –  то тут то там на хатах видніються телефони й пропозиції проживання, екскурсій й т.д. Дається взнаки, що дуже вже риболовля тут спокуслива (хоча важко сказати, наскільки легальна – заповідник ніби як навколо).  Ціни на проживання різні, є гуманні - 100 грн. з харчуванням чи не дуже гуманні на дорогих базах. Скільки саме коштує „негуманніть”- не уточнювали, але по різниці цін на екскурсії можемо прикинути. Екскурсія містом Дунаєм й островами обійшлась нам у 300 грн. Домовлялись прямо на мості через Білгородський канал. Більшість же пропозицій було куди менш привабливих – тривала екскурсія до Нульового кілометру (гирло Дунаю) обійшлась би у 1200 грн., що нам здалось занадто. Та й по місту пропонували переважно з оплатою за час, а не за „подію”. Пропонують, до речі, досить активно, починаючи прямо з автостанції й активно переконуючи що „у інших погано”.  Найвідоміший місцевий комплекс – “Пелікан”, гуглиться легко. Краще все ж домовлятись на пристанях – дешевше й душевніше вийде. З цікавих пропозицій – спостереження за птахами у віддалених районах.

Бази відпочинку – велика й не дуже велика

Проте туристів тут не дуже багато, насправді – дається взнаки погані дороги. Основне заняття місцевих – риболовля. Кількість перерахованих Сашою дарів моря, які тут ловляться, вражала – від оселедця й до рідкісної червонокнижної белуги, ікру якої не зовсім легально можна знайти за шалені гроші. Ще каже, що підробок ікри не буває – за таке й убити можуть. Підробок вина, до речі, теж – так як нема сенсу, ніхто купувати не буде. Взагалі, рибалок тут багато й виглядають колоритно – випалені сонцем хлопці на довгих човнах з сітями, якорем, рятувальним колом. Човни мені чомусь нагадують "Старий і море", хоча риболовля справа якраз для молоді. В море ходять на довгих стійких човнах, а по річці й на невеликих, як наш. На камбалу є спеціальні маленькі човники з дахом – на них йдуть відразу на декілька днів. Ті екскурсійні чи рибальські човни, що нам траплялись – моторки,  а от попід будинками й на веслах ходили, сім'ями чи поодинці. Колись у Вилкове був рибзавод, тепер заріс і розвалився. Саша не без жалості показує на цю руїну. Мабуть безробіття тут ще та проблема.

Риболовля – основа існування міста. На останній фото – залишки рибзаводу

Канали та русло Дунаю

Після екскурсії перекусили в рекомендованому нам кафе "Якір". Кухня дійсно хороша, але  спробувати усю можливу рибу не вийшло - у зв'язку з тим, шо все з'їли до нас, довелось ласувати виключно осетриною, про що ні на хвильку не пошкодували ☺. Рибальські містечка мають свої „плюшки”, однозначно. Ціни в генделиках та готелях дуже гуманні. На дорогу прикупили у бабусі поруч із генделиком півтора літра місцевого вина „Новак” – досить смачний напій на основі „Ізабелли” з ароматом полуниць. Але випили його вже на березі моря, добирання до якого то окрема довга історія. В процесі насолоджуємось спілкування місцевих жителів-гідів з туристами й дивуємось, наскільки все ж відрізняються "блідолиці" жителі великих міст від "просмажених" сонцем рибалок Дунаю... Але спільного теж багато - й там й там чомусь люблять шансон та стару попсу, яка стає доповненням до нашої смачної вечерію Взагалі, дуже рекомендую куштувати рибу у Вилковому - її багато, вона різна, але завжди смачна.

Вибратись із Вилкового – завдання не з простих. Останній автобус йде звідси о 15.00 (!!!), далі хіба нечастими попутками. Ми ж, завершивши трапезу уже мало не у темряві, вирішили здолати 19-кілометровий шлях до моря по туристськи, тобто – пішки. Хіба ми не козаки? Та ще й після смачної риби зі смачним пивом ☺

Йшли швидко, попутно махаючи руками прошмигуючим автівкам. При цьому повільно йти не змогли б при усьому бажанні – відразу налітала орава комарів й проколувала своїми „списами” усі шмотки, що були на тілі. За півтори чи дві години половину цієї відстані таки здолали й навіть трохи почали задумуватись над „питаннями відстані й часу”. Проте саме в цей момент наш невеликий гурт підібрав добродушний пасічник й підкинув до Приморського. Хлопчина нам був радий, але щиро не розумів що то за задоволення таке вночі ходити. Й налякав шакалами, яких, згідно його слів, тут повно.

Вечір у Вилкове. На фотці з місяцем – православна Миколаївська церква.

Завершується день. Рушаємо далі.

В Приморському від села до пляжу кілометри два. Досить швидко опиняємось на темному березі й притуляємось на горбику позаду пляжу. Зранку виявиться, що пляжі тут довжелезні, а людей по міркам літа дуже мало. Риба, сири, фрукти та овочі на маленькому базарчику будуть смачними, ціни в їдальнях нагадуватимуть села в глибинці, а не курорт.  Місцеві ж дивуватимуться киянам й казатимуть що основний контингент тут молдавани. Люди, до речі, часто йшли на зустріч й допомагали нам дрібницями – порадами чи залишеними рюкзаками. От тільки працівники автостанцій завжди щось недоговорювали й потрапляли на автобуси ми переважно завдяки удачі, а не розкладам. Ще здивувала велика частка україномовного населення – я чомусь думав що цей регіон давно й серйозно русифіковано, ба ні. Наступний день провели на морі, але це вже зовсім інша історія…

Пляж у Приморському

Вилкове ж запам’яталось як атмосферне містечко, яке існує між плавнями та Дунаєм й разюче відрізняється від усього іншого в Україні. Тут потрібно обов'язково побувати, поки усі єрики не стали вулицями а рибалки не перекваліфікувались на водіїв та еккурсоводів.

Резюме. Відвідати: канали міста, гирло Дунаю, острови, собори старовірів, генделики й торговців рибою та вином. Транспорт - маршрутки з Одеси. Проживання - готелі та відпочинкові комплекси, кемпінги міста, курорт у Приморському. Їжа - на місці, не забудьте поласувати рибою.