середа, 24 червня 2015 р.

У країні річок: подорож по Нарочанці та Вілії.

На травневі свята вкотре змінив образ жителя суходолу на хвилі за бортом, весло в руках, й, хай не великий, але кораблик – та подався в мандрівку річками Нарочанка та Вілія (вона ж Неріс) у Білорусі. Місцеві ріки течуть більше лісами й луками, ніж селами й містечками та дозволяють сповна насолодитись дикою природою, що й обумовило мій вибір. Якщо два роки тому, під час походу по Ствізі та Приип’яті, потрапив у справжній водний світ – без берегів та суходолу, то цього разу, окрім величних лісів та зелених долин, похід був насичений пам’ятками культури, цікавими екскурсіями, зустрітими приємними людьми й неординарними «супутніми» мандрами. Але, про все поступово.
IMG_0333Нарочвілія

  
Станом на початок походу, я вже третій день як у мандрах – тому вже ніби як і сповнений вражень, але від того не менш готовий до вражень від самого походу. Позаду залишилась несподівана ніч у Чернігові, колоритний автобус до Гомеля, кілька поїздів й загульний нічний Мінськ. І от, уже «на носі» все те, заради чого я змінив кілька видів транспорту за добу, «зловживав» чаєм з теревенями в Чернігові й пивом з ними ж у Мінську: похід наближався до старту, основна частина групи з усім флотом плавзасобів невпинно насувалась на залізничний вокзал цього гостинного міста.

Український флот вторгся в сухопутну Білорусь на поїзді «Білий лелека». На цьому етапі ще не судна носять матросів, капітанів та адміралів, а якраз навпаки – величезна кількість клунків, рюкзаків та інших корисних ємностей розвантажується й завантажується з вагону до автобуса силами цих самих матросів і адміралів. Водний туризм це не просто так, це, окрім човнів, багато усього з собою люди возять. У нашому випадку особливо багато, тому що турклуб «Університет» – це люди, що везуть в Білорусь мішки з картоплею. 

Від Мінська до старту їхали години дві по незвично гладенькій дорозі незвично рівною, зеленою країною. Висадились на березі неподалік моста на трасі, зібрались, стартували. Через корективи в планах імені Укрзалізниці похід скоротився й відпала частина з відомими у Булорусі Нарочанськими озерами, стартуємо відразу на річку Нарочанку, яка з цих озер витікає. Збирали байди не набагато довше ніж обідали, погода радувала, знання в галузі складання байдарок вже дозволяли успішно підглядати за іншими й копіювати їхні дії. На воді, ю-хуу!!! Ну, тобто: а-а-а! Коряга! Берег! Поворот! Диви, пташка! Х-у-ух, вписались.

Річка у цьому місці вузенька й багато петляє лугами чи лісами. Вода в ній кришталево чиста й видно, як поміж водоростями плавають якісь хробачки, яких називаємо то п’явками, то в’юнами. Окрім двох стін очерету не видно майже нічого, а наявність на планеті людей видають подекуди тільки дерев’яні заставки, мабуть для риболовлі. Річка не проста – поворотів й коряг настільки багато, що до фотографування руки банально не доходять, але тим і цікава. За декілька кілометрів, у лісі русло стає ще вужчим й іноді трапляються перекати – швидкі й бурхливі, такі собі міні пороги.
IMG_9945НарочвіліяIMG_9940Нарочвілія
 IMG_5524
Річка Нарочанка на старті походу

Усього лиш декілька століть тому, несподівано вискочивши на зручну гавань на річці, можна було натрапити, наприклад, на вже очікуючих тебе піратів, чи ще яку халепу давніх часів. Зараз же ймовірніше наскочити хіба на дрімаючий екіпаж байдарки, іноді навіть з таким членом екіпажу, що з усією відповідальністю сторожує сон інших і явно не допустить "абордажу". “Другий матрос” в одному з екіпажів – Борей, фотогієнічна, вихована вівчарка з замашками гопніка, улюбленець фотографів і біда прийдешніх. Ще можна наштовхнутись на екіпаж надувної байдарки, який, здалось, тестує на міцність закони чи то фізики чи то логіки, намагаючись пройти річку, рухаючись переважно впоперек русла. Чи на інших, менш привертаючих увагу «незаангажованого» погляду веслярів, гребучих уздовж звивистих берегів в міру адміральських «наказів», й виказуючих усім своїм видом рецедивне задоволення ситуацією.
IMG_5545IMG_0006НарочвіліяIMG_0405Нарочвілія
Екіпажі

Природа навколо виглядає феєрично: милуватись добре, грести цікаво, але ставати табором не зручно, так як береги сильно заболочені. Отаборились на умовно твердому узбережжі, коли вибирати вже не доводилось – на першій “невідразупрохідній” перешкоді, дещо далі, ніж пданували сьогодні на старті й дещо ближче, ніж планували при плануванні походу. Перший походний день розпочав сою трансформацію і ніч та ранок.

День другий. Сплавляючись по річці на байдах, немов перебуваєш в своєму невеликому світі, що обмежується стінами з лісу чи очерету, стелею з неба й хвилястою підлогою. Тут свій клімат, свій ритм життя й свої правила поведінки. Світ цей сповнений життя – навколо буяє юна зелень, багато птахів, а іноді й інші тварини чи люди трапляються. Здалось, що в більшості місць домінантну нішу займають лебеді, люди тут більше як гості – їх не видно на воді, села до річки виходять кількома хатинками або не виходять зовсім, рибалять собі тихенько на бережках, та й усе. Окрім лебедів багато птахів подрібніше - назв я їх до сих пір не знаю, одних називаю “пінгвінами” за помітне біле тіло, чорні крила й відсутність хвоста, інших – «ногодзьобами», за тоненькі довгі ніжки й такий же клювик. Дядьки кажуть, що зябликів менше ніж у нас – повірю їм на слово, а як виглядає зяблик згадаю уже в Києві, ідентифікуючи усю цю орнітологію за довідниками.
IMG_9989НарочвіліяIMG_9987НарочвіліяIMG_9975Нарочвілія
IMG_9983Нарочвілія IMG_0034Нарочвілія
 Перші дні походу

Інколи наш рух річкою нагадує комп'ютерну гру типу гонок, де трохи частіше ніж постійно потрібно входити в вузенькі повороти різного ступеня крутості (іноді мало не на 180%), оминати впалі дерева,  таранити береги бортами байдарок та перебувати від цього в постійній напрузі, коли й фоткати часу нема. Ширина річки в цей день подекуди поступалась довжині байдарки й кількість колод ти звивин русла на шляху доходила до непристойної. Але обійшлось без обносів, максимум - "проводи" байдарки під колодою:-)

Нароч - річка не велика, усього 75 км довжиною. У верхній течії "вертлява", ближче до кінця дня річка трохи заспокоїлась, а після впадіння притоки Узлянки, розширилась й усі потенційні перешкоди опинились не стільки на шляху, скільки навколо. Тепер Нарочанка нагадує добре знайомий Тетерів – за шириною, висотою берегів, швидкістю течії. Тільки соснові ліси навколо якісь масштабніші, віковічніші. В ці ліси б влітку потрапити! Тут просто безліч суниць, чорниць, смородини, малини, гриби ж теж мабуть є. Гарні місця для відпочинку й насолоди природою. 

За день дійшли до села Іжа й стали відразу за ним. Пішли з Дімою перевіряти село на наявність молока (Діма, ще той «мілкхантер»), а місцевих жителів на толерантність шляхом спілкування з ними українською мовою. Першого виявилось мало, а другого – хоч відбавляй. Здалось, частина взагалі не зрозуміла що це інша мова (ми не настільки багато з ними спілкувались), частина зрозуміла, але не подала жодного виду. Населення мирне й спокійне, говорить мовою, яку чудово розумієш, знаючи українську. Бабусю з молоком знайшли не відразу, у селі тільки дві таких хазяйновитих виявилось. Тварин місцеві селяни тримають не багато – їм вигідніше купувати в магазинах ніж своє вирощувати, й в колгоспах працювати ніж на себе. Бабуся, дізнавшись, що ми з Києва, здивувалась, що ж ми тут знайшли такого, чого нема у нас. Ми дивувались – чому бабуся дивується? На прощання бабуся сказала “будь-ласка”, українською.
IMG_0052Нарочвілія IMG_0046Нарочвілія
В Білоруських селах яскраві дерев”'яні хатки

Другий раз поспіль на стоянці спостерігаємо щось типу білих ночей. Не повноцінних, звісно, але годинки 2-3 після заходу сонця на вулиці ще світло, наче вдень. Ми ж на півночі. І з радістю спостерігаємо, що в цих заболочених місцях ще не прокинулась від зимової сплячки справжня вершина місцевого харчового ланцюга – комарі та мошкара, для яких ще занадто холодно. Це дає можливість куди краще насолодитись приємними світлими вечорами й заходами сонця.  

так пахнуть молоді листки після дощу так пахне річка…
немов з якогось там сторіччя
тебе висвітлюють зірки
ці фантастичні кольори
плавці у плавнях – плавні-плавні
такі зворушливі та справжні учасники моєї гри
бо танці сонця - масть руда бо подихи в алеях темних –
це все напевно недаремно
це все – вода вода вода
Дмитро Лазуткін

Адмірал в цей вечір розпочала колективне написання звіт: сидимо, згадуємо, що такого за день трапилось, від порогів і до квіточок берегами. Кількість вражень за день в поході за звичай така, що мало не повністю витирає враження від днів попередніх, тому потрібно фіксувати все й відразу, якщо хочеться потім відтворити усю повноту походних барв. Так що, є шанс що цей звіт не останній з нашої подорожі.

День третій. На відміну від попередніх водних походів, цьогорічні місця насичені різними цікавинками й частенько зупиняємось для огляду чогось на маршруті. Або не зупиняємось, як у випадку з першою «пам’яткою» походу, об’єктом, що в маршруті значився під дивно-еротичною назвою «обнаженные поповцы». Не з першого разу виявилось, що це «обнажение» - геологічнне, біля села Поповцы, і являє собою високий крутий берег, пролетівший повз нас так швидко, що не встигли й усвідомити наявність пам’ятки. Один з учасників походу, до речі, геолог – багато знає про різні каменюки й з радістю ділиться знаннями в ті рідкісні моменти, коли на території Білорусі зустрічаєш хоч скількись помітну каменюку.

И в любовных играх феерических
Он весьма достоин уважения.
Возьмет молот свой геологический
Будет изучать им обнажения
«фольклор турклубу»

Після обіду догребли до села з, як виявилось, популярною назвою Нароч. Тут ми сподівались побачити чудовий неоготичний костел та стареньку церкву, про що я уже всім й озвучив в якості “реклямки” культпрограми.  Церква теж сподівалась нас побачити й «знайшлась» дуже швидко, незважаючи на те, що висадка екіпажів на берег була схожою на піратський десант – що по зовнішньому вигляду, що по бажанню «обібрати» магазин. Костел ж, мабуть, підключив “генетичну пам’ять” з тих часів, коли «подібні до цих» пірати грабували “добрих католиків” іспанців в Карибському морі й, несподівано для нас, опинився у зовсім іншому поселенні з назвою Нароч – не тому де ми зараз, і не тому, про який ми подумали, як альтернативний. Отакої!
IMG_0049Нарочвілія
Прогулянка селом Нароч (одним з сіл з такою назвою)

Сильно з цього приводу не розчарувались й погребли далі, тим більше, що до наступного запланованого для відвідування об’єкту – усього декілька кілометрів. В селі Заброддя за Нарочем родина місцевого художника власними силами збудувала не мало не багато – капличку-музей Першої світової війни. Особливо яскраво це місце виглядає з річки – коли на вкритому лісом берез несподівано з-за дерев з’являється колоритна дерев’яна споруда. Красиво. Архітектура каплички виконана в стилі "закосу" під щось давньоруське й разюче відрізняється від більшості навколишніх храмів, які, як виявилось, переважно є протестанськими та католицькими костелами.

Капличка віддалена від усього (в селі лиш декілька хат) й зведена в місцях гарячих боїв тієі війни. Фронт тут кілька років стояв, тому навколишні ліси зриті залишками укріплень, таборів та слідами бойових дій. Зроблене все з душою, експонати цікаві, деякі змушують пороздумувати. Особливо порадувала ікона з зображенням Миколи Другого. Екскурсію слухав рівно поки екскурсовод - ідейна жіночка, не дізнався, що ми з Києва й розпочав "проповіді" про громадянську війну, страшний майдан, злих буржуїв, православ’я,  духовність і триєдиний народ. З віруючими сперечатись не варто, пішов на вулицю фоткати дахи. Через день, до слова, "тональність" екскурсії в іншому музеї була прямо протилежною.
IMG_0076Нарочвілія
 IMG_0070Нарочвілія
Капличка-музей в Забродді

Ніч провели відразу за селом, біля впадіння широкого струмка, який екскурсовод називала Шведським – через сльози шведського офіцера, що пропустив атаку росіян на свої укріплення. Більш офіційні “спікери” шляхом інформаційного стенду у лісі вказували на гідрологічну пам’ятку з іншою, більш «приземленою» назвою, яку я вже призабув. Місце красиве й зручне для відпочинку, а от для “парковки” так собі – “причал” вузький, тому натовпом розвантажуємо байди поштучно. Галявина чудова - велика, рівна й з купою дров. А що ще туристу треба?

Четвертий день. Решта річки дуже швидко пролетіла. За один перехід домчались до села Ручиця, яке позначене в міру доречним знаком “Зупинка автобуса”. Перехід, правда, довгий був. Надувна "конструкція" виявилась всепрохідною, але неповорткою й складною у керуванні – якщо капітан не має певних навиків, то вона рухається так, що хоч кумедні відео знімай. Інші ж байди уже «розгреблись» й ковзали по воді як водомірки. Ще цього дня для закріплення сімейних та інших уз, Адмірал розпочала «свінг» – обмін членами екіпажу на деньок.

Кількість сіл по берегах помітно виросла, але кількість побачених хат не дуже збільшилась – тільки деякі села, на високих берегах, виходять до річки кількома дворами й якимись дивними ряженими ляльками.  Що дивно, майже немає сміття. Думаємо – оце вони тут виховані! Погулявши селами здалось, окрім вихованості, у них ще й нема особливо чим смітити... Зрідка траплялись  коряги й залишки мостів, часто – могутні сосни над річкою. А одного разу навіть провскознули попри металеву арматурину -”радість” для будь-яких каркасних байдарок.  
IMG_0089Нарочвілія
 
Зрідка на берегах Нарочанки села, але частіше – ліс.

Ручиця відома тим, що тут знаходився маєток роду відомого білоруського композитора Огінського. З маєтку, що називався "Ганута" до тепер залишилась симпатична церква, ставочок й кілька кам’яних стовпів, багато часу огляд не зайняв. 
IMG_0137Нарочвілія
IMG_0130Нарочвілія
IMG_0107НарочвіліяIMG_0125Нарочвілія
Село Ручиця з залишками маєтку Огінського.

За Ручицею ще декілька годин на воді й ми доходимо до запланованого злиття Нарочанки й Вілії. Доходимо пішки, по березі й в прогулянковому форматі, так як за півкілометра до того надибали стаціонарну дерев’яну лазню, яка при усій своїй тісноті й закопченості виглядала куди привабливіше пейзажів, особливо для тих людей, які востаннє по серйозному відмивались ще не в цій країні. Місце красиве – річка тут тече високими берегами метрів по 10-15, як справжні каньйони. Після гірських походів завжди радієш формату, де не обмежуєш себе вагою й в обід готуєш повноцінні страви, а не гризеш перекус:-) На певному етапі група навіть почала жалітись на переїдання :-) Ну а баня у водному поході це взагалі супер.

"Дивний вид, ці Хомо Сапіенс – думав Борей, спостерігаючи за нами - знайдуть якусь халупку, пів дня шукатимуть дрова й палитимуть вогонь на купі каміння. Потім натягнуть дах, пороздягаються, залізуть в спекотне приміщення, дихатимуть дивними запахами й шмагатимуть одне одного пучками листя. І тішитимуться від задоволення".
IMG_5570
IMG_0143НарочвіліяIMG_0165Нарочвілія
Матрац з лазнею на Нарочі.
IMG_0146Нарочвілія
Місцевий “залізний дроворуб” і Бор, який проситься в намет під час дощику

Чудовий вечір: комарі відсутні трохи більше ніж повністю (мабуть, іней вночі не до вподоби), дядьки відгодували не на жарт, тіло задоволене усім, що відбувалось, загалом – десь так і має виглядати правильний «матрац». А на ранок виходимо уже в іншу річку – Вілію. Як там, у класиків:

Оглянусь на повороте: берег тих в плену у сосен… 
Мы уходим друг за другом под упругим всплеском весел.
Довлет Келов

П’ятий день. Ранок видався похмурим – тому йти не дуже спекотно, але, подекуди, й не дуже тепло. Вілія – річка зовсім іншого масштабу. Широка, з швидкою течією (коло умовний сарайчик, який міг би бути на березі, повзе на тебе дуже навіть активно), островами, мілинами й величезними лісами по берегах. Птахи теж іншого масштабу – «пінгвіни» й «ногодзьобики» замінились на качок та лебедів. Качки спочатку викликають оплески й захоплені погляди, але з часом набридають й на тлі лебедів не сприймаються за щось особливо цікаве. Дядьки кажуть що мало зимородків – повірю на слово.

Вілія свою назву отримала, швидше за все, за постійні повороти русла - виляння. Альтернативні версії каже що це свято таке є "велія", ну або згадують бро різні древні слова (індоєвропейські, литовські, слов"янські), що мають різні навколоводні значення - "хвиля", "вода","глибина" й т.д. Довжина річки - 510 км. У Литві вона вже називається знайомим для любителів водного туризму словом "Неріс".

Мілини на перших порах стають сюрпризом й, певною мірою, доводиться «приміряти» на себе вінок одного відомого іудейського персонажа... І не просто по воді ходити, а ще й іншим допомагає по ній рухатись. А от воду на вино перетворювати, на жаль, не виходило. Вілія густо вкрита мілинами на вигинах, й поки не зрозумієш, що тут й до чого з навігацією, доводиться виходити з байди й "гратись" не то в "сина божого", не то в "бурлаків на Волзі". Підозрюю, саме через такий характер дна не зустріли на цій, загалом, чималі річці, жодного судна, соліднішого за наші байдарки. Зате зустрічались дівчата, що читають книги лежачи прямо посеред очерету на березі й дивуються. На жаль, проскочили повз нас так само швидко, як вже згадані «умовні сарайчики»
IMG_0181Нарочвілія
IMG_0177Нарочвілія
IMG_0183Нарочвілія
Річка Вілія – простори й мілини

До обіду доплили до села Залісся, де приєднався Юрась – позитивний «Адмірал білоруського флоту», як свідчить напис на його футболці. Адмірал в нашій флотилії став матросом в екіпажі надувної байдарки, яка тепер почала рухатись вздовж річки більше, ніж в інших напрямках. Ми усі були раді його бачити, але, найбільше Борей – тепер йому є на кого гавкати до самого кінця походу.

Залісся, це найбільша краєзнавча зупинка під час сплаву – тут знаходиться садиба роду все тих же Огінських, тільки збережена й відремонтована. Рід подарував світу талановитого композитора, найвідоміший твір якого – полонез "Прощання з Батьківщиною", написаний коли автор покидав ці місця після поразки повстання Костюшко. З тих часів зберігся палац, декілька споруд, частина парку й кілька каменюк, поставлених ще тими ж повстанцями. В радянський час тут був будинок для літніх, тепер активно відбудовується музей. Експонатів поки не дуже і євроремонт занадто сильно привертає увагу, зате екскурсоводи приємні і ексурсію білоруською мовою нам читають та радіють, що ми все розуміємо.
IMG_0224Нарочвілія
 IMG_0218Нарочвілія IMG_0195Нарочвілія
IMG_0221Нарочвілія
Садиба Огінських у Заліссі

Після виходу на воду затягнуло все зовсім не на жарт й дощ голосно забарабанив по байдарках.

На арфах беріз грають ноктюрни дощі.
Початок як завжди: сьогодні о дев’ятнадцятій.
І буде аншлаг! То ж купуйте квитки мерщій!
Звуки, як дотики пальцями…
Людмила Смоляр

Надоторкалась природа цього дня як слід, здавалось, що шкіру теж можна було викручувати – хоча й під захистом була (Що не мокне ззовні, мокне з середини – аксіома). Зате, як виявилось, в дощ гребеться особливо добре – менше гав ловиш.

В якийсь момент, вискочивши за черговий поворот, опинились посеред чималого озера, якого ще нема на наших не найновіших мапах – не так давно річка з’єдналась із старим затопленим кар’єром й перетворилась у величезну водойму. Тут вперше лебеді закружляли навколо не парами, а десятками. Невдовзі за цим озером зупинились на ночівлю неподалік міста Сморгонь. А оцінюючи власний стан і стан неба, запідозрили на завтра дньовку.
IMG_0238НарочвіліяIMG_0242Нарочвілія
Озеро на Вілії поблизу Сморгоні

День шостий. Дньовка пройшла навколо вогню й (в періоди зловживання їжею чи спілкуванням) під тентом. Сушіння речей над вогнищем у дощ це своєрідний ритуал, групове виконання якого робить колектив схожим на якесь специфічне ”плем’я”. Оскільки, ефективність такого сушіння близька до нуля й намокає одяг рівно настільки, наскільки сушиться, вирисовується концепція що це не просто сушінння, а такий підсвідомий “тім-білдінг” – як у Матроскіна, де “совмесний труд сближает”. По суті це було першою справою, якою займались цілком усією групою. Ну й - спільне «зловживання» чимось смачним та міцним, зближає ще більше, навіть коли половина учасників непитуща.

...Я буду под дождиком песни орать,
И жечь костерок, чтобы дым коромыслом,
И водку бессмысленно больше не жрать,
А жрать ее только с особенным смыслом,
Иваси

Це була сама "затребувана" пісня походу, до речі:-)

Ближче до вечора дощ притих й найактичніші учасники подались гуляти околицями табору. Повештатись тут є де,  у цих місцях майже кожне підвищення криє в собі відлуння великих воєн минулого століття – ліси зриті окопами, бліндажами, воронками, трапляються захоронення та доти. Ще зустрічаються каменюки – геологічні пам’ятки, оточені парканчиками й табличками. Більше нічим не примітні, просто на території Білорусі каменю не густо й кожен більш-менш серйозний валун є пам’яткою! Назва села, до якої догуляли – Укропенка, ніби натякає, що рада бачити гостей з сусідньої країни! Хоч бери й бульбу з кропом вари на знак дружби :-)
IMG_0263Нарочвілія
IMG_0314НарочвіліяIMG_0255Нарочвілія
IMG_0282НарочвіліяIMG_0267Нарочвілія
Табір поблизу Сморгоні.

Сьомий день. Незапланована дньовка в поході в наступні дні віддзеркалюється тривалими переходами та ранніми підйомами. Активно долаємо кілометраж й швидкого оглядаємо різноманітні пам’ятки, яких колесо історії вдосталь навкруги натикало. Найкрасивіше у місцевих селах, це культові споруди – величні, старовинні католицькі та протестантські костели домінують над  непримітною забудовою. І завжди знаходяться неподалік берега річки, що важливо.  Правда, села таких малих розмірів, що розташувати щось віддалено від ріки й при цьому не опинитись десь “в сусідньому районі”, складно.
IMG_0359НарочвіліяIMG_0336Нарочвілія
Сонячний день на Вілії

В Данюшево, першому відвіданому селі, нас “зустрів” двохсотлітній дерев’яний костел з потужними кам’яними колонами на портику. Завдяки пласкості рельєфу, костел помічається задовго до того, як стає можливим “припаркуватись” біля нього, слугуючи таким чином не то “маяком”, не то обманкою зору. Згідно описів, років сто тому тут було велике помістя. Зараз тільки розміри костелу кажуть, що село грало якусь роль в історії. Поруч із ним – захоронення німецьких солдат. Найбільш прудкі байдарки очікують решту, розвалившись на невеликому причалі човнів. Досить часто, мандруючи Вілією, доводилось згадувати мандрівника й вченого 19 ст, Костянтина Тишкевича, що зібрав багатий етнографічний матеріал, подорожуючи, як ми, цією річкою і видав солідну книгу  "Вилия и ее берега". Данюшево описав як: “На высокім правым беразе Віліі, сярод зеляніны дрэў бялее шляхецкая сядзіба, парадкаваная і багатая.За ёй сціплы драўляны касцёл, а далей – доўгая вёска, акуратная і чыстая” Можна тільки уявити, яка крута була  садиба, якщо чималий костел на іі тлі виглядає скромним й непримітним.
IMG_0406Нарочвілія
Данюшево, костел й відвідувачі.

Наступне село, чи то пак – агромістечко, Жодішки. Костелу, який тут знаходиться, вже 400 років. Збудований як протестантський (кальвіністи), згодом став католицьким. В часи Першої світової тут був німецький шпиталь і швейна фабрика. В радянський час навряд чи використовувався за призначенням, зараз відроджений і в хорошому стані. Виглядає потужно-архаїчним, зате усередині зберігся справжній старовинний орган. Запам’яталась бібліотека – в поселені де усього 800 жителів, між іншим, а також чудові комбінації квітучих вишень та тюльпанів у дворах. В Жодішках є ще залишки маєтку на околиці, сильно перебудовані – але на них уже не вистачає часу. 
IMG_0452Нарочвілія
Жодішки – костел, орган й море квітів.

За Жодішками частота місць, куди хочеться “пришвартуватись одним оком” виросла ще більше. Просто серед лісу на високому березі височіє скеледром – груда каміння, складена колись туристами таким чином, щоб можна було вправлятись в техніці на гірськоподібному рельєфі. На скелі вийшло не дуже схоже, а от підйоми на перевал в нескладних походах дуже навіть нагадує. Що цікаво – до цього місця навіть дороги нормальної не видно, судячи з усього він навряд чи часто використовується за призначенням.
IMG_0463НарочвіліяIMG_0456Нарочвілія
Скеледром на березі Вілії

Ще через перехід пройшли громадину опор Тупальського мосту, збудованого німцями в Першу світову й знищений ними ж у Другу. Опори вистояли до сих пір й чимось схожі на ілюстрації до якогось фентезі. На камені якимось дивом ростуть дерева. З води виглядає дуже велично й вражаюче, байдарки на його тлі зовсім мініатюрні. Шкода що сонце тут не дуже фотосприятливе й не дало як слід повправлятись.

IMG_0487Нарочвілія
IMG_0493НарочвіліяIMG_0485Нарочвілія
Тупальський міст

Чим далі рухаємось по Вілії, тим більше віє якимось містицизмом над рікою – до віковічних лісів на берегах, які самі по собі нагадують чудове тло для древніх казок ми вже звикли. А тепер воно все більше наповнюється чимось містично-сакральним, апогей чого досягається в малесенькому селі Дубок, яке є центром паломництва для католиків, хоча усе навколо нагадує зовсім не про християнство. Дерев'яний будиночок, захований в древньому дубовому гаю (деякі дуби - в 6 обхватів й за тисячу років) поруч із поселенням в кілька хат й кілька бабусь. Біля дверей великі морди гривастих левів (правда, трохи схожі на кабанів й добре схожі на мавп). Над входом в'язки сухих рослин, поруч – місця для припинання коней і видовбані в камені ванночки для якихось рідин (сподіваюсь – таки для води). Якби не розп'яття на фасаді, ніколи б не подумав що це католицький костел – усе навколо так і дихає якимись стародавніми вірування. До костела веде кальварія – імітація ходи Христа й місце паломництва тисяч католиків. Кальварію формують невеликі культові об’єкти – капличка в лісі, Діва Марія над джерелом. Але, якщо придивитись до старих будинків, то можна побачити витесаних з дерева божків. Можливо, християнство то тільки маска для справжніх місцевих вірувань?

Взагалі, цей край у мене формує стійку асоціацію з світом давньоруським - коли все навколо було вкрите дрімучими лісами, а ріки слугували людям найбільш надійними засобами комунікацій. Якщо вилізти на якийсь високий берег й глянути на широку річку, що пливе через віковічний ліс,то здається що з-за повороту скоро вийдуть човни давньоруських князів. Десь так той світ і виглядав. А поки дружинники князя пливуть цією річкою в моїй фантазії, ми завершуємо цілком реальний день на веслах.
 
IMG_0524Нарочвілія
Костел в Дубку
Вхід до католицького (!) костелу та 1200 літній дуб
Капличка з Кальварії і дерев”яний божок на будинку
 
IMG_0529Нарочвілія
Вілія біля села Дубок
 
Посеред оцього усього й розташувався наш табір перед останнім походним днем, за Дубком якраз посеред цієї Кальварії. Видимої містики за ніч з нами не сталось, хіба надувний човен став ще краще слухатись керма – але то оновленого екіпажу заслуга, а не божків будь-якого рівня. Місце цікаве ще й тим, що тут є урчище, яке називається "Палестина". На старті ж було урочище "Грязная Америка". Чому так - історія замовчує, але маршрут колоритно звучить.

В останній, восьмий день, як і в попередній, було багато величних соснових лісів уздовж берегів Вілії, невеличких мальовничих сіл та білих лебедів на воді та над нами. Культпрограма цього дня представлена тільки одним, зате великим й прикрашеним усередині чудовою ліпниною, костелом – на самому фініші маршруту, в селі Міхалішки. А «орнітологічна» увага пов’язана не стільки до лебедів, скільки до зовсім маленьких пухнастих каченят, які на клич матусь молотили по воді швидше за байдарки. Також за обідом прослухали цікаву версію про захоронення радіоактивних відходів від найкращих в Україні спеціалістів в цій галузі, після чого жити стало відчутно спокійніше. Останній вечір, як завжди у водних походах, проходить в відмиваннях та розбираннях байдарок. І це той єдиний момент, коли заздриш власникам надувних човнів.
 
IMG_0564Нарочвілія
Останній день на Вілії
IMG_0597Нарочвілія IMG_0612Нарочвілія

Костел в Міхалішках

Похід закінчується. Люди стали близькими й звичними. На тілі залишилась специфічна засмага – коричневі обличчя, шия, руки, коліна, й, до середини, пальці на руках (відображаючи тримання весла). Руки орельєфелись так, як рідко бувало після різних перекладин-віджимань у місті. Вражень назбиралось стільки, що можна й до міста повертатись, й зробити там щось корисне, або, як мінімум - декілька тижнів протягнути в стані “позитивного пофігізму”, готуючи нові плани, куди більш авантюрні :-)

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.


Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.
Сергій Жадан
 
Завтра рушаємо до Мінська. Группа, переважно, повернеться до Києва поїздом, а я продовжу свої мандри "перекладними" через Гомель, який виявиться неочікувано "гулябельними". Нові для мене міста Білорусі вже невдовзі будуть темою окремих розповідей.

До зустрічі.