Олешківські піски: найбільша пустеля Європи.
Олешківські піски – місце, для України нетипове й якесь абсолютною нелогічне. Поміж звичайними собі південними селами, полями, не менш звичайними грядками з полуницею чи помідорами вклинилось величезне, понад 20 км діаметром, коло, оточене густими лісами. А усередині цього кола - справжня пустеля, з пісками й барханами, ящірками й квітами навесні, невеликими оазами й чагарниками, зорями й холодними ночами.
Наш невеликий, позитивний і на заздрість вродливий гурт домандрував до Олешківських пісків під час невеликої подорожі вихідного дня по цікавим місцям Херсонщини. Прокинулись цього дня біля моря у Лазурному й змінили лазурові морські води на екзотичну й сурову пустелю, транзитом через Херсон.
Піски в цьому регіоні сформувались як наноси Дніпра, що періодично змінював русло, залишаючи піщані «поклади». На піщаних ґрунтах чудово росли ліси та степи й Геродот, свого часу, назвав цей регіон «Гілеєю» – лісовим краєм. Уже в той давній час тут бурлило життя та розвиток (після якого природі, за звичай, потрібно досить довго “приходити до тями”) – місцеві ліси вперше й не востаннє вирубали ще за часів скіфів. В наступні століття з розвитком цивілізації в регіоні не дуже ладилось й ліси відновились до такого рівня, що більш “близьке” до нас давньруське місто, що тут знаходилось, назвали Олешшя – теж від кореня “ліс”. В часи Київської Русь Олешшя відігравало надзвичайно важливу роль такого собі торгівельно-представницького центру – тут збирали мито, торгували, приймали посольства, а місцеву рибу постачали до Києва. Можна тільки здогадуватись, яким колоритним виглядало це торгове місто на перехресті культур та народів. Знищила Олешшя монгольська навала й тепер на його місті знаходиться сучасний Цурюпинськ. На початку 18 століття тут деякий час розташовувалась Олешківська Січ. Загалом, місце встигло посвітитись в різних історичних подіях останніх кількох тисяч років й у пісках періодично трапляються цікаві археологічні знахідки.
Пустелі увесь цей час тут ще не було, з’явилась вона відносно недавно – у 19 столітті стада худоби винищило рослинний покрив над пісками й пустеля стала схожою сама на себе. Клімат за кілька тисяч років змінився, й після цього винищення ліси вже добровільно відновлюватись не стали, довелось їх насаджувати штучно. Чим і займаються тут уже багато десятиліть, а якщо вірити місцевим дачникам, півтори сотні років. Піски без лісу, насправді, були малоприємним явище для оточуючих поселень – раніше тут зароджувались піщані бурі й маси піску захоплювали нові території, не особливо цікавлячись позицією місцевих жителів. Лісу за цей час насадили чимало й тепер це найбільший у Європі штучний лісовий масив. Розповзання пісків ліс стримує, але не здатний до самовідтворення, тому потребує постійного догляду й висадки нових дерев.
Ліси – це перше, з чим зустрічається мандрівник, що заходить у цю пустелю. Стрункі ряди густонасаджених молодих сосен чи величезні старі дерева траплятимуться в залежності від того, де саме ви заходите. Піски виникають несподівано: в якийсь момент лісова стежка впирається в стіну з світлого піску, піднявшись на який, розумієш увесь масштаб цієї пустелі – скільки бачить око лежать піщані бархани. Принаймні, так усе виглядає, якщо заходити з Раденська, як це зробили ми.
Олешківські піски, якщо бути точним, є напівпустелею, а не пустелею – але таких масивів відкритого піску дійсно немає ніде у Європі (якщо не вважати частиною її нижню течію Волги). Місцями піски нагадують справжню Сахару, а місцями схили зовсім вже трав’янисті й не дуже схожі на пустелю. Ми зайшли з того боку, де екзотичних пейзажів найбільше, тому сповна насолодились її видами. Особливо ефектно пустеля виглядала вночі, у світлі місяця. Вибравшись на вершину найближчого пагорба мусили трохи притримувати щелепи від здивування, так як, все ж, очікували простіших пейзажів, схожих на великий пляж. Вдень не так вражаюче, але, все-одно, дуже круто.
В пісках важко орієнтуватись – сприйняття сторін швидко нівелюється й все навколо стає дуже подібним. Якщо не сфокусуватись на якомусь орієнтирі, то розуміння де ти є швидко губиться. В долинках між барханами й того не видно, лиш піщані схили та чагарники навколо. В нашому випадку орієнтиром була невелика альтанка на горбі на виході з лісу до пісків. Далі ніж кілька кілометрів від неї не відходили, тому вона весь час була у полі зору. В ній же ми й жили – уявляючи себе табором «бідуінів» (від вчасно промовленого слова «біда»), й гостей приймали – декілька раз проходили групки туристів з Херсона та Миколаєва, під’їжджали мотоциклісти, заходив дачник, що показував пустелю дітям.
Альтанка на межі пустелі та лісу, й наше життя у ній.
Як й кожна справжня пустеля, піски живі, хоч і не відразу це помітно - поміж піщаними хвильками носяться ящірки, видніються заячі нори (а інколи й самі мешканці), навколо багато слідів молодих вовченят. Рослинність бідна, але навесні жовті квіти прикрашають схили, зрідка трапляються маки. Дачники ж здивували розповідями про білі гриби, що уже є поруч з рідкими берізками в пониженнях між барханами. Ну де ще жителі ходять в пустелю за грибами??
Також розповіли про якісь озера з цілющими грязями в 10 кілометрах від нас. Повірили на слово:-) У звітах трапляється опис оази з озером посеред пустелі. Можливо це один об’єкт, а можливо ми просто не в курсі про місцеві калюжки. Калюжі з водою, до речі, час від часу бачили у лісі, але нічого схожого на джерела зустрічалось. Хоча, мабуть існують – як мінімум, неподалік навколишніх сіл.
Прогулянки пустелею.
На шляху до пустелі це місце чомусь асоціювалось у мене з казкою про Чарівника смарагдового Міста. Місто, звісно, могло з’явитись тільки від перегріву туриста на сонці чи де інде, але певні аналогії чітко проглядались - щоб потрапити туди потрібно було пройти кола різних перешкод, спочатку густих лісів, а згодом – палючої пустелі. Все як у нас, тобто. Усі люди на шляху нас чимось лякали, збільшуючи кількість перешкод: працівник станції в Раденську нагадав що тут кліщів багато, охоронець на кар’єрі розповів про молодих вовків, що ходять вночі лісами. А згодом уже я пригадав про каракуртів та малоприємні наслідки їхніх укусів. До того ж, в радянський час територію пустелі перетворили на полігон, доступ куди був закритий. З тих часів ще багато боєприпасів залишилось в піску чекати свого часу. Але нічого вище згаданого нам не трапилось та й ймовірність натрапити на небезпеку більш реальна тоді, коли ви цілеспрямовано на неї нариваєтесь – наприклад, “полюєте” за металобрухтом.
Припершись до пустелі вночі, не залишалось нічого, як милуватись освітленими місяцем піщаними просторами, насолоджуватись життям й згадувати Екзюпері. "Якщо спочатку вона - тільки порожнеча й мовчання, то це тому, що пустеля не відкривається першому стрічному.... “ Часу у нас мало – ніч та й день, хочеться сюди повернутись ще, з килимом, чайником і дзвониками, а дівчата ще згадують про ішака. Місцями навіть починаєш розуміти, наприклад, чому "у пустелі відчувається, як іде час" – він у мене асоціюється з піском, який без упину носиться навколо й не зважає ні на що, при цьому повільно засипає одяг, намет, їжу. Й здогадуєшся, чому один з героїв “Планети людей” “справжні багатства мав тут, у пустелі, - чарівність піщаних просторів, і тишу, й ночі, сповнені вітру та зірок” . Тут дійсно дуже красиво. “У пустелі людина завжди вільна, - і це не якісь видимі скарби - у пустелі іх нема, а своє внутрішнє царство." - наше «царство» штовхало то на роздуми про все суще, то на легку дурку з власною інтерпретацєю “пустельних стереотипів”. А нашу свободу дещо обмежувало тільки наше бажання втрапити на електричку. Друге, що приходить на згадку у пустелі – арабські казки та інші відомі східні історії. Й рука так і тягнеться обгорнути бафік навколо голови так, щоб лиш очі залишились.
“Бідуіни” у пустелі
Назад до станції дійшли куди швидше, ніж перед тим уночі. Раденськ – невелике село чи дачне поселення, з охайними будинками й великими доглянутими грядками овочів та ягід. Тут є маленька станція з прохолодним залом очікування й магазинчик хвилинах в 10-15 ходу від неї. Полуниці купували прямо в електричці у жіночок за гуманні, після Києва, ціни. Й з насолодою об’їдались ними прямо тут, у тамбурі, викликаючи дружелюбні посімішки місцевих. Олешківські піски залишилась позаду, ввечері наш поїзд до Києва, відсутність квитків, треті полиці з середини дороги й чергова різка зміна декорацій – ритм робочого дня у великому місті після приємного релаксу морського узбережжя та величної самотності Пустелі.
Око пустелі )
Як дістатись?
Найкраще добиратись з боку Херсона й заходити з населених пунктів Раденськ чи Великі Копані, тому що сюди кілька раз на день ходить електричка з Херсона та Миколаєва. В Раденську залізнична станція взагалі непристойно близько до пустелі – на відстані три кілометра від пісків, в Копанях - не набагато далі. Розклад електричок змінюється, тому потрібно слідкувати в неті. З Херсону в дорозі близько години, з Миколаєва - 2,5-3 години. Рідкість електричок компенсується ціною, квиток Раденськ-Миколаїв коштував 17 грн, Херсон-Раденськ - 9 грн.
Неподалік станції є дорога, яка напряму виведе до пісків. Щоб втрапити на неї потрібно перейти колію, дійти до асфальтованої дороги й по ній взяти трохи праворуч. Якщо йти від станції весь час прямо (там теж є дорога) то можна напоротись на якийсь промисловий об’єкт, що ми серед ночі успішно й зробили. Об’єкт обійшли, вийшли на правильну стежку й трохи згодом трапилось КПП кар’єру з досить люб’язним охоронцем, який трохи полякав вовченятами. Дорога виходить до згаданої дерев’яної альтанки на горбі з чудовим оглядом пустелі.
Добиратись також можна автобусами з Херсона через Цурюпинськ, чи відразу до Раденська, Ведикі Копані чи Пролетарки. Автобуси йдуть з Центрального Ринку й Зал. Вокзалу. Як часто вони ходять не знаю, але те що існують – факт. Окрім Херсона можна добиратись з Нової Каховки. З протилежного боку в піски можна зайти з села Нова Маячка (в інтерпретації моїх друзів – Нова Маньячка), але, за відгуками, з того боку піски куди більш заліснені й щоб знайти шматки справжньої пустелі потрібно довго йти. Тому рекомендую електричку з Херсона в Раденськ чи Великі Копані.
Якщо не цураєтесь піску, то місця під табір безліч. Якщо цураєтесь - в лісі теж є галявини. Вогонь розводити усюди заборонено. Кажуть, що є й контролюючі це інстанції, хоча ми не зустрічали й користувались саморобним пальничком з консерви. Ні на яку інфраструктуру для більш цивільного відпочинку наразі розраховувати не доводиться, хоча щось таки будують неподалік - може з часом виникне якесь цивільне житло чи торгівля. Все необхідне потрібно закупати задовго до пісків, наприклад - у Херсоні, де завжди повно чогось смачного (полуниці, помідори, кавуни). Особливо це стосується води - набрати її в процесі буде, м”яко кажучи, проблематично. Загалом, справді віддалені від цивілізації й джерел існування місця.
Гарної подорожі!