вівторок, 12 березня 2013 р.

Сатанів: занурення в подільську глибинку

“Безрезультатні пошуки весни”  08.-10. 2013 р.
.
Це містечко більш відоме як курорт мінеральних вод, але для тих, кому мінералку пити ще не так критично, тут теж знайдеться чим зайнятись й на що подивитись. Старовинні руїни, енергетичні місця, незвично мальовничі пейзажі, сакральні пам”ятки й колоритні генделики  – усе це поруч із містечком з милою та оптимістичною назвою Сатанів 
image

Загалом, я б не стверджував, що Сатанів належить до тих місць, де варто побувати у цій країні в першу чергу. Проте зацікавити й зайняти він зможе будь-яку допитливу людину. А особливо, коли ці люди на застереження “під Києвом є місця не гірші” реагують “байдуже, нас там ще не було”. Так що, поїхали! Спочатку залізницею до Хмельницького, з автовокзалу якого систематично бігають автобуси у напрямі “Курорт Сатанів”... 

 От ми і на місці. Місто на кордоні Хмельницької і Тернопільської областей. Зараз – достатньо зачухане смт., історія якого впирається, як мінімум, в початок 15 століття (перша письмова згадка). У 16-17 ст. це один з укріплених пунктів польської оборонної лінії від татар по Збручі, магдебурзьке право – з середини 17 ст. У 18-19 ст – невеликий провінційний центр Речі Посполитої та Російської Імперії, зі значною єврейською громадою. У ХХ ст історія теж оригінальність не відрізнялась, ну окрім хіба що прикордонного статусу з кінця 18 ст. аж до 1939 року. “Вічний” кордон – ось же він, по Збручі (контрабандисти натхненно потирають руки). Зараз кордон більше ментальний, а так тут і не помічаєш, як раз за разом перескакуєш з Поділля в Галичину й назад.

Сатанів, Сатанівка, Чортків неподалік. Вам теж така послідовність назв попахує якоюсь диявольщиною? Не дарма. За однією з версій ім’я Сатани з’явилось в назві місцевості, оскільки тут після прийняття на Русі християнства досить довго процвітало язичництво – саме сюди перекочували різні „патріархи” старих культів, коли Київ накрила „хвиля” християнізації. Різні язичницькі ритуали продовжувались тут не мало не багато, аж до 18 ст. Для правовірних християн усе язичницьке було диявольським по замовчуванню, от і „поселили” їхні думки в ці ліси Сатану.

Більш „євроінтеграційна” версія відносить появу назви Сатанів до уст ухеканих римських легіонерів, які в цих краях не на жарт задумались – якого милого вони пиляють так далеко на північ від сонячного Середземномор’я й почали всерйоз задаватись питанням „Сат аут нон?” („досить, чи йти далі?”). Деморалізована, або ж підзадовбана армія (ну, чи гуманізм керівництва) посприяли відповіді „Сат” й легіонери далі не пішли. Хто зна, можливо, якби сини Імперії виявили стійкість, „Сатанів” зараз би знаходився десь під Вільнюсом? Але історія не терпить слова „якби”, тому він тутечки – на Поділлі.

А є ще молдавська версія („сат”-село), готська („сат”- дзюрчання), шведська (”сіт”-сидіти, дивна версія – яким макаром сиділи шведи на Поділлі в 14 ст., для мене загадка) і ще одна “чортова” версія – але вже з уст турків чи то татар („Шайтан” казали вони, коли раз за разом обламувались на штурмі міста, або ж, бачачи доглянуті садочки й не дуже володіючи українською, по-своєму, по-турецьки милувались ними й казали „який прекрасний сат” ).Оцінити по достоїнству красу сатанівських “сатів” в холодну пору року важкувати, зате оглядини інших цікавих речей проходять дуже навіть непогано. Так от, що ж тут є цікавого?

Сатанівський замок. Основне будівництво розгорнулось у 16 ст., коли Річ Посполита посилено укріплювали свох рубежі від наскоків як  не татар то козаків. Сатана, як виявилось, оборонець поганенький – замок далеко не був неприступним і його час від часу захоплювали (одного разу турки в процесі вирізали майже усе місто, а Поділля після тієї війни на 27 років стало провінцією Порти). Проте, більшість облог він таки витримав (версія про “Шайтан” теж же не на пустих словах грунтована, сподіваюсь). Життя у ті часи складалось зовсім як лотерея: збіглись обставини, вистояли – живеш далі і маєш нагоду за рахунок переможених покращити і своє буття, не встояли  -  в кращому випадку героїчно впадеш у бою :-) Нам замок теж підкорився. Не відразу, штурмували його досить швидко, але от шукали перед тим довго, продираючись крізь руїни цукрового заводу – останнього “загарбника” території замку.

Оглянути тут можна стіну, дві бастіонні вежі у відносно непоганому стані, круглу порохову вежу, якусь незрозумілу трубу й багато натяків на вали та залишки стін. Кругла вежа при усій своїй непримітності досить унікальна – історію веде, кажуть, ще з часів Русі (століття так 14), коли мурованого будівництва у наших землях якось і не було. Згодом “морально застаріла”  й у більш сучасних (в ті часи, у сенсі) війнах використовувалась як склад пороху. Бійниці вузенькі й маленькі – для стрільби з луків чи арбалетів. Решта веж – бастіонного типу, поширеного у 16-17 ст., з бійницями для артилерії та можливостями фланкування куртини. Ну і з бастіонів непогані краєвиди на Збруч та околиці. Деякі ракурси дають можливість зробити симпатичні фото, але загалом враження, що замок існує в якомусь дивному еклектичному симбіозі з цукровим заводом, з усіма витікаючими наслідками.  
image
image image
image
imageimage
DPP2_390048DPP2_390053
image
Руїни замку і туристи в ролі підкорювачів стін

Наступний цікавий об"єкт - синагога. Стара, велика, оборонна, енергетично сильна. Місцеві її називають “замком”, тому не дивуйтесь, якщо вас відправлять саме сюди при пошуку фортеці. Декілька років назад стояла пусткою, зараз же помітні сліди початку реставрації – усі виходи закриті. Ззовні і усередині – будівельні ліси. Гроші, кажуть, йдуть з Ізраілю – але дуже повільно. У хатинці навпроти живе чоловік, який уже давно доглядає синагогу – зробив її охорону справою свого життя, хоча сам і не єврей. Радо запустить усередину й розповість цікаві речі, наприклад про три камені у підлозі по центру синагоги – які заряджають енергією. Місце взагалі досить сильне, там варто покрутитись.

image
DPP2_390036
image image
Синагога – сучасний стан
image
А так було колись

Міська брама Сатанова – ще одна стара фортифікація, міцно обліплена сучасними “покращеннями” у вигляді якихось дивних кладок та чогось, що планує стати генделиком. Сама по собі досить вражаюча і так само відчутно ця вражаючість нівельована навколишніми об"єттами – десь на лісовій чи степовій дорозі, на пагорбі, в оточенні бурелому чи стада коней, ну  чи ще чогось такого - вона виглядала б куди ефектніше. На брамі є великий, різьблений по камені напис на честь реставрації ще тоді, коли вона від когось могла обороняти. Автор не обмежував свою графоманію - там є що почитати. При бажанні, можна зазирнути і усередину брами.
image
sataniv 070sataniv 067
 sataniv 065
Міська брама – з різних ракурсів та часів

Кіркут – старовинний єврейський цвинтар. Знаходиться на шляху з Сатанова до монастиря та санаторію. Як для невеличкого міста – величезний. І краєвиди з нього теж нічогенькі. Більшість плит давні, з солідними різьбленими текстами та символами. Трапляються більш сучасні. Більшість закинуті, але окремі дуже навіть доглянуті – хтось щось ще пам”ятає значить про своє походження з цих країв.

Усі ці красиві візерунки мають свій символізм. Лев символізує єврейський народ (ну або відповідне ім”я похованого), його поєдинок з єдинорогом – символ приходу Мессії (Мешиха) і згадка про війну Ізраіля та Іудеї. Птахи символізують Бога, двоголовий орел – це як вираз його двоякої сущності (типу, милосердний, але потоп при потребі влаштує). А якщо орел клює зайця – це невідворотність Долі, отак то. Лелека, він праведний і богобозянений – таких на могилах хасидів різьбили.  Змія – малоприємний персонаж, символ смерті (на цвинтарі, не дивний, мабуть). Фантастичні тварини – натяк на високі духовні якості покійного. Інші ж тваринки часто символізують людей з відповідними іменами (в єврейському розумінні, звісно) або вказують на риси їх характеру (лисиця – хитрість і т.д.).   Зображення двох долонь вказує на належність до священників, те ж саме стосується і “шафочки” з рулонами Тори. Рослинні орнаменти йдуть від  того самого “Дерева Життя”. А ще, інколи, на єврейських плитах, зустрічаються орнаменти української вишивки – таке ось взаємопроникнення культур.  І тут були - але втратились під колесом історії. Більше інформації – гугліть "Невідоме Поділля", я там начитався.

image
image sataniv 085 sataniv 090
sataniv 093
Кіркут

Далі у нас монастир. Сховався собі у лісах між Сатановом та санаторієм. Древній такий – з 17 ст., тоді було збудовано церкву і келії з дзвіницею. При монастирі існував єдиний в  Україні цех лірників. А от у 18 ст монастир вирішили перепрофілювати на в”язницю для довічного замуровуваання священослужителів й оформили для цього окремі келії (невеликі кімнатки з трьома отворами: для повітря, їжі, туалету). Суворе місце мало бути. Під монастирем знаходяться гроти-печери, видовбані у м”якому вапняку. Зараз це усе можна без проблем оглянути. Монахів чи монашок  не помічено, але монастир доглянутий, значить хтось тут таки водиться. 
  
image
image
sataniv 103image
imageDPP2_390003
sataniv 126sataniv 118
DPP2_390022
image
Троїцький монастир

Далі за монастирем дорога заведе в курорт мінеральних вод “Сатанів”. А навколо уже Товтри – кряж з вапняку, колишні коралові острови, а тепер невелике гірське пасмо (точніше – пасмо горбиків) на Поділлі. Між іншим, єдина у світі гірська система, створена живими організмами, а не тектонічними процесами. У теплу пору року тут доволі гарно і незвично, як для рівнинної України.

За санаторієм “Перлина Поділля” починається піший маршрут через найближчі горбики – до “Пущі Відлюдника”, невеликого гроту у скелі, де впродовж тривалого часу мешкали оці самі відлюдники. Перший видовбав собі “хатинку” у вапняку, жив, харчувався ягодами і плодами, але в основному молився  за нас усіх. Після нього з”явились наступні. Останнього, кажуть, вбила “сліпа куля” у перші дні Першої Світової. Зараз Грот став таким собі місцем паломництва.

Неподалік гроту знаходиться печера “Перлина” – єдина на Поділлі вертикальна печера. Вхід симпатично оформлений, але якщо ви не спелеолог з усім спорядженням, зможете хіба трохи позазирати у “колодязь” та пофоткатись біля входу. Падати не рекомендую :-)

Ще трохи далі ліс пронизують земляні вали – це залишки давньоруського городища “Звенигород”, значного центру язичництва. Як вже говорилось, після прийняття християнства сюди дременуло багато служителів язичницьких культів й ще досить довго місцевість була таким собі “острівцем традиційності” посеред християнських країв. Звенигород був не стільки жилим, скільки культовим поселенням. А ще, на стендах пише, що в основі валів лежить кам”яна кладка 5 ст. до н.е.... Мого знання історії дещо не вистачає, щоб вияснити, хто міг на Поділлі в ті часи кам”яні вали будувати. Кельти? Якісь культури з маловідомими назвами? (здається, у істориків так само бракує інформації, інакше про те давно б написали). До речі, саме тут, у кількох кілометрах нижче по течії Збруча було знайдено єдине до цього часу зображення давньослав”янського божества – “Збручанського Ідола”. Непересічне місце, одним словом. Щось тут водиться енергетичне чи сакральне, раз стільки святинь стількох культур концентруються.

У підніжжя гір знаходиться три цілющих джерела – одне очі лікує, інше молодість повертає, третє бажання виконує. Загадав. Будем подивитись :-) 
image

image image
image
imageDPP2_390079
image
У навколишніх лісах: грот, печера, джерела, Збруч.

Ну а наша вилазка, яка спочатку планувалась як туристичний похід плавно переросла у щось, по структурі більше схоже на „альптабір”. Замість переходів і привалів у нас був базовий табір і „радіальні виходи” до навколишніх „перевалів” (пам’яток, лісів, генделиків). За перший день оглянули Сатанів, за наступний – майже усе, що у навколишніх лісах знаходиться. А так: сніг і дощ, ліс і цивілізація, намети й непіддатливий вогонь, друзі й посиділки, шашлик і триденний рецепт його приготування, гітара і замерзлі пальці гітаристів, усе це щедро полите вином й гумором; за дві доби ніби як куди більше часу минуло – як і завжди в таких подорожах.

З того, що оглянути не встигли – гора Бохит у кількох кілометрах вниз по течії від санаторію, де міститься старовинний жертовник – дольмен. Час побудови і "автори" невідомі, але це було задовго до слав”ян. Також оминули “Скорботного Ісуса” у Сатанові – пам”ятник війні Богдана Хмельницького. Естетичної цінності у ньому не багато, але – це перший пам”ятник тій війні, поставлений відразу по її завершенні.

Зате генделики навколишні, як завжди, встигли. Найприємніше враження справив - ресторан-музей (чи як його величати?) поруч і з санаторієм “Перлина Поділля”. Ціни не кусаються в принципі, а на напої, так тут взагалі шепчуть: “кривенько до дому йти будеш, манівцями…”. Інтер”єр – класичний для наших генделів “для туристів”, але не шароварщина. Старовинних артефактів на стінах достатньо багато (особливо шаблюки сподобались на другому поверсі), кухня смачна, а така от батарея взагалі викликає бажання побути тут подовше :-)

DPP2_120029
У генделику
 
Можливо ще й повернемось, оцінити все це в теплий сезон. В ідеалі - з байдаркою, велом чи планами на довгі мандри вздовж Збруча. Тут є на що глянути і що відчути.

 Резюме. Оглянути: руїни фортеці, синагога, міська брама, кіркут, “Скорботний Ісус”, Троїцький монастир, Пуща Відлюдника, городище “Звенигород”, печера “Перлина”, гора “Бохит”,  Товтри. Харчування: генделик-музей біля “Перлини Поділля”. Проживання: санаторії, готелі, намети. Транспорт: автобуси з хмельницького автовокзалу.

Гарної подорожі!
-->