Мармароський хребет: похід уздовж кордону України.
Липень 2013 р.
Маршрут: с. Ділове – г. Піп Іван Мармароський – г. Межипотоки – г. Стіг – г. Вихід – г. Піп іван Чорногірський – оз. Бребенескул – г. Говерла – г. Петрос – с. Кваси – г. Близниця – кур. Драгобрат.
Карпати - гори, хай і не високі, проте неймовірно красиві, приємні та різноманітні. Кожен район (будь то Чорногірський хребет, Горгани чи Свидовець), по своєму особливий та неповторний. Цього разу похід першої категорїі складності проходив через Мармароші та Чорногору, з невеликим заходом на Свидовець (ну і, як виявилось, ще у деякі цікаві місця)
Маршрут: с. Ділове – г. Піп Іван Мармароський – г. Межипотоки – г. Стіг – г. Вихід – г. Піп іван Чорногірський – оз. Бребенескул – г. Говерла – г. Петрос – с. Кваси – г. Близниця – кур. Драгобрат.
Карпати - гори, хай і не високі, проте неймовірно красиві, приємні та різноманітні. Кожен район (будь то Чорногірський хребет, Горгани чи Свидовець), по своєму особливий та неповторний. Цього разу похід першої категорїі складності проходив через Мармароші та Чорногору, з невеликим заходом на Свидовець (ну і, як виявилось, ще у деякі цікаві місця)
Старт з села Ділове під Раховом. Місце старту вибирати особливо не доводиться, так як саме тут знаходяться прикордонники, яким треба показатись на очі, продемонструвати паспорти й пообіцяти не ходити за кордон та слати смс-ки з маршруту. Пообіцяли. Частково виконали.
Підйом на Піп-Іван починається неподалік від мосту через річечку в центрі села, з двома ось такими храмами, як орієнтирами
. 
Крім цих двох, неподалік від прикордонників знаходиться куди цікавіша пам”ятка архітектури: дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці. Побудова датується 1750 роком і це одна з небагатьох церков, що збереглись в первинному стані без будь-яких “покращень” а ля бляшаний дах. Прогулятись до неї можна впродовж того нетривалого часу, коли керівник групи забирає ваші паспорти та йде спілкуватись з прикордонниками.
Отже, стартували. Група існує у складі фотографа (мна) й восьми моделей (керівника, завхава, медика-еколога, ремонтника, хронометриста, масажиста й ще двох). Колектив дуже різношерстий за досвідом походів та прагненнями, проте позитивний і не без гумору.
В голові ж у мене постійно крутиться:
В голові ж у мене постійно крутиться:
Файно так же хочу заспівать є-є-є!
Тато, мамо йдіть сюда, давайте разом танцювать!
Брати Гадюкіни
Гуляємо у прикордонній зоні. Далі – Румунія, майже Євросоюз. За нами – Україна.
Дорога, як для Карпат, непогана і йдеться по ній чудово! Настільки чудово, що на необхідний поворот до бажаного місця (полонина Лисича), якось і не звернули увагу – гордо промарширували далі, набравши кількасот необов’язкових метрів висоти та додавши декілька “бонусів” до кілометражу.
Перша тисяча метрів набору висоту далась “без бою”. Правда, мою бадьорість розділяли далеко не всі учасники – особливо “здивованим ситуацією” виглядало обличчя хлопчини, який, окрім групового спорядження, ніс окремого намета для себе, саперну лопату, металошукач й ще, мабуть, багато “потрібних” речей. Проте, переоцінка цінностей поступово проблискує на обличчі. Першою полетить лопата…
Перша тисяча метрів набору висоту далась “без бою”. Правда, мою бадьорість розділяли далеко не всі учасники – особливо “здивованим ситуацією” виглядало обличчя хлопчини, який, окрім групового спорядження, ніс окремого намета для себе, саперну лопату, металошукач й ще, мабуть, багато “потрібних” речей. Проте, переоцінка цінностей поступово проблискує на обличчі. Першою полетить лопата…
Якось у Карпати я попав,
Боже, скільки лиха я зазнав,
Як поперлися ми здуру аж на саму верхотуру,
А бодай би біс її забрав.
Автор невідомий Боже, скільки лиха я зазнав,
Як поперлися ми здуру аж на саму верхотуру,
А бодай би біс її забрав.
По дорозі періодично обганяємо натовп львівських “екстремалів”, які гамірно “квасять” в кузові вантажівки. Умудрились побитись об заклад з ними на “печеньку”, що сьогодні дійдемо до полонини. Ситуація закінчилась внічию – ми піднялись дещо вище їхньої (нашої планованої) полонини й трохи з іншого боку долини – спускатись бажання не було, зависли на першому рівному місці на шляху. Гори безсумнівно раді нас бачити, й зустрічають просто феєрверком веселок після невеликого дощику!
Отаборились. Колектив виявився досить галасливим та співучим – по наметах порозходились не скоро. “Екіпаж” нашого намету виглядав приблизно так:
Попередньої домовленості щодо тільняшок не було, але така комфортна шмотка несподівано виявилась у кожного – “контакт”!.
Спалось чудово, ходилось наступного дня ще краще! Відстаючі учасники теж не втрачали почуття гумору й навіть захопились політикою: прозвали керівника Ленчіка - Елеонорою Адольфівною й створили альтернативну “партію”, яка обіцяла своїм учасникам молочні ріки та кисельні береги в “альтернативній реальності”, де люди не ходять в походи).
Багатоголовий Піп-Іван Мармароський, тим часом, все насувався. Від нашого табору до вершини виявилось декілька переходів та шістсот метрів набору висоти.
Багатоголовий Піп-Іван Мармароський, тим часом, все насувався. Від нашого табору до вершини виявилось декілька переходів та шістсот метрів набору висоти.
Навколо ідилічні карпатські краєвиди – гуцули переганяють стада овець полонинами на тлі вкритих зеленню хребтів. Половина овець чомусь кульгає – їх такими крутими стежками ганяють, що не кожен турист попреться.
Ближче до вершини виходимо до державного кордону! Пропустити його на горі достатньо складно – маркований такими ось яскравими стовпчиками. А от у тумані, мабуть, все навпаки - складно стає його помітити! За стовпчиком – румунські Карпати.
Кордон, як бачите, “на замку” - тільки на перший погляд! Шматок кордону норовив на мене звалитись, але я доблесно певернув його в попереднє положення – як сувенір, він заважкий, а розбирати кордон задля окупації території Румунії силами нашого загону ще ранувато – стільки полонених ми ніяк не прогодуємо :-)
Мармароші (Мармароси) ще називають Гуцульськими Альпами – за незвичні для більшості Карпат значні скелясті виходи на хребті. Виглядає дійсно ефектно. Якщо уявити, що на верхах хребта лежить сніг чи крига – стане схоже на справжнє високогір”я. Частково.
Місцями зустрічаються невеликі клаптики снігу, а на гірських луках ще весна – зустрічаються цвітучі дзвоники, родондендрони й отакі фіолетові квіточки, які ми з чиєїсь дуже впевненої “наводки” почали називати едельвейсами. Мальовничі пейзажі – як і усюди в Карпатах, проте зі своїми, скелястими “родзинками”.
На вершині знову зустрічаємось з львівськими “екстремалами”, які розтягнутим натовпом без рюкзаків підіймались на гору!
- “ви там дебіла з лижами не бачили?” - поцікавився хлопчина, який тарабанив на вершину…. сноуборда. Середина липня…. Таке буває, якщо геогафію у школі прогулювати.
“Нелогічний” борд в руках нашого Вови і триангулятор на вершині Попа Івана.
Подекуди цвітущі родондендрони заповнюють чималі шматки гірських схилів. Великі й гарні квіти!
Група тим часом находила на обід. Краєвид чудовий: в Румунії шпарить дощ - на Україні лад та спокій
Когда ворвется свет в раскрытые глаза,
Когда ударит в ноздри запах зверобоя,
Ну кто же счастья всем нутром не осязал,
Ну кто же не был на все сто самим собою,
Иваси
Після обіду далі почалапали вздовж прикордонних стовпчиків. В якийсь момент вони закінчились, проте рельєф місцевості чудово збігався з мальованим на карті, тому ми впевнено проторювали нові стежки якимись малохоженими раніше схилами (як відомо, один з основних навиків туриста – вміти “прив”язати” будь-яку карту до будь-якої місцевості). В якийсь момент карта “вийшла з-під контролю”. Дістали GPS. Ну, звичайно, що ми зовсім не заходили без віз на територію Євросоюзу, не зустрічали перед тим англомовних туристів, які (передбачливо?) бажали нам “Хев е найс дей”, не помічали куп румуновомного сміття навколо й в жодному випадку не виходили на полонину, з якої проглядалось якесь несподіване місто, а GPS не показував 3 км до кордону….
“Я сразу почувствовал что что-то не так. Всё не по-нашему. И ностальгия…”
«Осо́бенности национа́льной рыба́лки»
Повернулись на маршрут. Стовпчики прикордонні, як виявилось, на місці – і вздовж них накатана широка дорога. Сам кордон дуже прикольний та різноманітний – може існувати у вигляді полосатих стовпчиків, заваленого колючого дроту, закладеного свіжою хвоєю дерев”яного “перелазу”, насаджень хвойного чагарника, болітця чи навіть повноцінного загородження з розчищеною просікою посеред лісу.
До запланованого місця табору ми так і не дійшли – поставили намети відразу поруч із дорогою в урочищі “Маслокрут”. Цього вечора “кінотеатр матінки природи” показував мальовничу картину сонця, яке заходило над горами.
З наступного ранку розпочинаємо практику ранкових вправ: розтяжок та різних викручувань тіла під вправним керівництва походного “фізрука”, тобто “масажита” – Наталії. Дівчатам подобається. Хлопцям теж.
Знову йдемо попід кордноном. Сьогодні він у вигляді гарненько в рядочок спиляних стовпчиків з колючим дротом. Мабуть саме тут і саме так ламали свого часу “Залізну завісу”.
Обіч – вражаюча панорама двох потужних вершини румунських Карпат, назви яких я “не знав, не знав та й забув”.
Ближче до обіду трапились нам два кумедних, рагульського вигляду прикордонника, поруч із невеликим мотоциклом, які навіть подивились у папірчики керівника, для солідності. Якщо чесно, здалека сприйняв їх за чабанів чи гуцулів, які збирають чорниці, але в одного був пістолет й нашивка на грудях відповідна, а в іншого, здається, саперна лопатка. Фоткати їх не став, й так помітно, що “кордон на замку,” а вже один вигляд цих прикордонників має “навернути на шлях істинний” усіх необачних нелегальних мігрантів й змусить їх якнайшвидше покинути терени нашої “Нені”.
А от краєвиди, які ці хлопці охороняють – дуже навіть вражаючі. І майже нема туристів, на відміну від решти відомих хребтів Карпат.
Біля гори Стіг “прощаємось” з державним кордоном і знову “заглиблюємось в Україну”. Дорога широка й зручна, погода чудова, краєвиди симпатичні. Перша ж велика колиба виявляється забитою чабанами й худобою. Спокуса не довго з нами боролась – купуємо у цих суворих хлопців кілька пляшок козячого молока й кіло якогось смачнющого сиру, в процесі роздивляючись різні “тонкощі” виробництва молочних продуктів на полонині. А пастухи між собою гигочуть: “та дівка каже, що вівці не бачила” - у відповідь на неприхований інтерес Ленчіка до діжок з молоком та сиром.
Загалом, наступна ділянка маршруту, аж до підйому на Піп-Іван Чорногірський, достатньо насичена колибами, пастухами та отарами – на полонинах вирує життя! А от чого не густо – так це джерел води, вони ніби як є – але біля кожного з них знаходиться “осередок пастушої цивілізації”, що зовсім не вкладається в наші плани усамітнення на лоні матінки природи.
Ввечері групу нарешті настигла “непоборна сила природи” – хащі афинів біля дороги. У результаті, будь який органзіований рух на деякий час було повністю унеможливлено, а руки, обличчя та язики вкрились характерним фіолетовим кольором. Завдяки моїй безпосередньості, до списку “розмальованих чорницями” частин тіла деяких учасників додались не тільки ті, що напряму причетні до їх поїдання, а й деякі інші :-)
Вечір закінчили як і планували – на горі “Вихід”, надолуживши за цей день те, що не дійшли учора. Місце з безліччю лісу, дров, чорниць, та феншуйних краєвидів, але без зручного джерела поруч – бігали за водою до чабанських колиб у сідловині між пагорбами.
З вечора запам”ятались співи! Наш намет подав не найкращий за виконанням, але гідний за переконаннями, приклад проведення часу біля вогнища. Наступними ночами кількість бажаючих поспівати все зростала, як і середній рівень якості виконання пісень.
Мармароський хребет пройдено, наступного дня починаємо підйом на найвищий карпатських хребет – Чорногірський.