Водний світ: подорож річками Ствіга та Прип’ять.

Водний світ – це назва не дуже нового й не дуже відомого постапокаліптичного фільму, де людство втратило сушу й будує свою цивілізацію на воді. Впродовж двох тижнів у мене з цим фільмом була надзвичайно стійка асоціація – весняний паводок перетворив водойми на моря, де клаптики суходолу трапляються вкрай рідко, поміж зеленими дібровами ходити можна виключно на човнах, а місцеві жителі зустрічаються ще рідше, ніж мости чи високі береги. 

DPP2_39178


-->
   Я люблю волю, простір, далечінь,
   Бо я бурлак з далеких поколінь,
   В одному місці я не можу жить,
   Іти у мандри все мене кортить.

Пластунська пісня невідомого автора

А взагалі це був водний похід першої категорії складності по території Білорусі. Загалом, 280 кілометрів річками Ствіга та Прип’ять від села Дзержинськ ( поблизу кордону з Україною) до міста Мозир. Опинився в цих мандрах я дуже несподівано – власні автостопні плани наштовхнулись на деякі перешкоди, а можливість потрапити в такі малодоступні й малоходжені місця виглядала дуже спокусливо.

Малодоступність місць, окрім географічного розташування, викликана ще й купою бюрократії імені білоруської влади – щоб пройти наш маршрут потрібно було оформити величезну кіпу до того невідомих нікому паперів, отримати дозволи, зокрема від прикордонників, адміністрації нац. парку, якихось "рибних" начальників й усіх районних влад на маршруті. За таку тяганину візьметься далеко не кожен керівник....

До місця старту добирались бусиком з Києва. Полісся несподівано зустріло нас дощем та холодом  - проте тривало це не довго, більшість же походу пройшла під палючим сонцем.. Декілька годин витрачаємо на спуск на воду байдарок – і похід розпочався. У складі групи 13 чоловік на 5 суднах. Наш з Діаною екіпаж відрізняється тим, що у у водному поході ще не бували й усе тут відбувається вперше – від збору байдарки починаючи («а куди цю фіговину?», «а це, здається, іншим боком мало бути?», «а чому цей стержень так тугенько заходить? «уже на воді, аде шкура ж ніби мала бути натягнутою»?). Спільними зусиллями, випливли. Спочатку байда рухались якось дивакувато, але, поцілувавшись з кількома дубами, починаю дещо пригадувати з керування байдаркою. Рухаємось!

  Як заблищить лиш сонце в небесах,
   Як зашумить вітрець по деревах,
   То в тілі кров моя аж закипить,
   Іти у мандри все мене кортить.

Першого дня пройшли не багато, зате біля табору стирчала якась величезна геодезична вежа, з верхівки якої можна було помилуватись навколишнім зеленим морем. Правда, лізти було відверто стрьомно – залізо іржаве усюди, а снаряду для страховки у водний похід якось не беруть. Ще прогулялись місцем, де колись було село, років 70 тому ліквідоване - зараз тут насадження нетипових красивих сосен. Пейзажі відразу зачаровують - відірвати погляд від стоячих "по груди" у воді дубів та лісу, де замість грунту вода, майже не можливо.  Увечері також знайомимось із групою -  колективчик підібрався цікавий, розумний, ненав"язливий і не без гумору. 


DSC00338
Перший вечір на Ствізі

На другий день походу нарешті стало зрозумілим, для чого інші байдарки переповнені різними «милими дрібничками» типу ганчірок, мочалок, клізм, наждачного паперу, клеїв різних, розчинів, викруток, лещат, дроту, мотузок й т.д. Як виявилось, усе це час від часу застосовується. Наш же «ремнабор» складався з забутого у Києві скотчу. Впродовж дня «апгрейдили» байде – зробили нормальний «фартух» для захисту від води, замінили декілька латок на шкурі, «абстрагувались» поліетиленом від води на дні човна. Ввечері місцями переклеювали «профілактику» шкури байдарки, зроблену кимось до нас м’яко кажучи, не дуже якісно. У результаті води в ногах матроса стало помітно менше а навиків у нашого екіпажу помітно більше

DPP2_3910

Розливи Ствіги

DPP2_3911
DPP2_3905 
Наш колоритний екіпаж та свіжі сліди вовчика поруч із табором

Маршрут перших днів неоднорідний: річка то розливається древніми дубовими лісами, то петляє поміж стінами височенного очерету, то виносить нас залиті водою прибережні луки та болота. Дуже красиво й різноманітно – зміна ландшафтів постійно дарує нові естетичні враження! Берега трапляються зрідка й далеко, місць для стоянки – мінімум. Ознак цивілізації впродовж перших чотирьох днів походу не помічено взагалі ніяких, і це надзвичайно вражало та радувало. Таких місць в Україні здається, уже і немає – де на берегах річок день за днем зовсім не зустрічаються люди та елементи "їхньої цивілізації", цебто дороги, мости, будівлі. місцеві якось далеко від річки живуть. Хоча, хіба ж це річка? Ця водойма швидше море нагадує, де посеред суцільної водної гладі височіють острівці дібров. Підлісок – так той узагалі подекуди у формі виглядаючих з води верхівок представлений. Мангри тропічних берегів це все нагадує, а то й саму Амазонку або Конго – такі от асоціації постійно крутяться в моїй голові в ті рідкі моменти, коли не доводиться грести чи табанити, долаючи числені вигини річки та оминаючі дерева й корчі

Сумувати у байдарці не доводилось – на річці безліч поворотів, іноді мало не на 180 градусів й багато де повалені дерева та корчі. Тому весь час звучали впевнені вигуки з носа на корму: «коряга слева!, – то есть справа!, дерево справа – ну, в смысле, слева!». У решті ж, Діана – матрос, який і без лишніх слів розуміє, що і як потрібно робити! От промайне у мене думка «гребемо з правого борту», а воно уже й виконується – красота, одним словом. На думки часу не багато – увага постійно прикута до корчів та поворотів.


P5020765
DPP2_3916DPP2_3919
 
Ствіга в паводок
Перші дні на Ствізі

В групі двоє білорусів – Юрась та Наталія. Юрась достатньо впевнений воднік й по цій річці колись вже ходив, проте каже що нічого впізнати не може – паводок змінив річку до неможливості. Русло він якось знаходить по верхівках прибережних кущів. Загалом дуже позитивний і невгамовний товариш: з багажем історій, пісень і домашніх заготовок (включно із вином з чорносливу) – з такими сумно не буває. За поглядами близький до усіх наших білоруських друзів – відвертий «опозиціонер» (у них це слово має інше значення, ніж у нас – близьке до «дисидент»). Розмовляє з нами російською, але помітно, що віддає перевагу білоруській і не втрачає нагоди поспілкуватись – а я йому такі нагоди систематично підсовую.

У флотилії чудовий адмірал: Ліза, це не тільки організатор та керівник,  а ще й величезне джерело позитиву та енергії. Впевнено провела групу по маршруту, виявляючи необхідні наполегливість та гнучкість. IQ адміральського судна, судячи з розмов між «носом» та «кормою», здається, можна зрівноважити, хіба рештою флоту разом узятими. Один з гребців - звичайний собі геній (типу "Ейнштейн" чи "Паганель"), інший - теж достатньо розвинутий хлопчина, систематично підсовує йому теми для "мовлення". Символом їхнього екіпажу стали гномики у чорних та білих шапочках – загадку про яких два Діми з цієї байдарки активно популяризували серед особистого складу флоту.

В іншому екіпажі капітан Діма намагається впоратись з двома галасливими дівчатами – Людою та Юлею. Здається, інструментарій впливу у нього широкий – від доброго слова до весла. Байдарка завжди усміхнена та зацукеркизована! Дім у нас багато, настільки, що в якийсь момент мою спеціальність перекрутили як "дімограф" - довелось "описати" усіх їх. Цей, наприклад, отримав "штамп" на плечі "Діма 1".

За політичну освіту флоту відповідає екіпаж, у якому Лізині мати, батько та брат гребуть в сімейному форматі. "Рушійна сила" байдарки - капітан Федя - любить квас, сухарики і слухати; вміє показати слово "алгоритм" через "алко" і "ритм" під час гри в "крокодила". Батько – наполегливий комуніст, якого прозвали «політруком» (добре, що не комісаром). Розмови з місцевим населенням є особливою потребою в поході. Намагається також агітувати серед нас за добре відомі ідеї побудови комунізму, проте, спроби навернення в істинну віру хоч когось ще,  успіху не мали.  Мати ж з особливою турботливість ставиться до харчування групи та геніїв.

DPP2_3917
DPP2_3974 DPP2_3942

_846
Екіпажі на воді

Особливістю водних походів, яка  виходить за рамки свідомості людей, звиклих до походів гірських, є. трьохразове гаряче харчування (мається на увазі не «понеділок, середа, п’ятниця» , а тричі на день). Екіпажі вправляються в кулінарії досить різноманітно, включно з індійською кухнею - все ж на світі потрібно спробувати :-) Ось так, переїдаючи і не виснажуючись толком, проте насолоджуючись враженнями й ремонтуючи байду, перегортаємо другий день походу. Ввечері влаштували читання по ролях казки «Про Федота Стрельца» Леоніда Філатова – кумедна річ з купою непоганих цитат! Кілька годин начитували із неприхованим задоволенням там сміхом.  
 
Залитий водою ліс наступними днями все продовжується та розширюється, іноди змінюючись на не менш залиті водою луги. Знайомимось з "актуальною" фауною – лосі та вовки до нас навідуються виключно у вигляді слідів, бобри – у вигляді хаток, а от гадючки та вужі реально на кожному острові мешкають. («Зміїний, він точно у Чорному морі, а не тут десь?») – паводок зігнав їх з насиджених підземних сховищ й тепер на правах господарів території зустрічають своїми роздвоєними язичками туристів на поверхні. Якогось разу обідали на невеликій дамбі, де гадюки засмагали на відстані півтора-два метри від пальників з їдлом – на тісному острівці місця для вільного руху наших двох «цивілізацій» просто не знаходились. Обід у гадючнику загалом сприяє розвитку уважності та бокового зору у туристів.

 Також безліч птахів навколо! Кого тут тільки не водиться – чайки та качки різних розмірів та забарвлень, лелеки, чаплі, хижаки різних габаритів і ще купа неопізнаних нами видів типу «горобець з жовтим пузом» чи «як чайка, тільки літає вертикально».  З великих та рідкісних траплялись орлани й чорний лелека (чорногуз) - рідко цих красенів зараз можна зустріти.

Тварин менше - паводок порозганяв їх кого куди. Зустрічались лось, косулі й норка - жила собі на невеликому острівці, поки ми там не висадились. Землю новоприбулі "захопили" а місцеве населення, виляючи пухнастим хвостом, подалось "вглиб континенту". Майже як конкістадори, виявляється.

DPP2_3921

Кто здесь?  _897

image

Різні тварючки на маршруті

Увечері цього дня хапанула дурка – чи то чебрець у чаї добре настоявся, чи то якийсь «вбудований внутрішній чебрець» підключився, але - танцювали канкан під дощем, гамірно ритуалили на мотиви закликання сонечка на доброму десятку мов і з «постмодерними виконанням» різних, щойно заскочивших в «масову свідомість групи», пісень. А також …. горланили "Роксоляну," на пару з Лізою… пісня стала настільки «широко відомою у вузьких колах», що публіка просто вимагала її. «Сан Санич», який 15 років тому заразив мене цією піснею у піонерському таборі мабуть уже гикає-не перегикає. 

DPP2_3924
    
Канкан під дощем

Група може повихвалятись аж трьома гітаристами у своєму складі, що значно урізноманітнює дозвілля будь-якого походу! Перший гітарист – Діма – найзарепертуареніший, з купою роздруківок текстів та акордів непоганих пісень Репертуар – майже як у тебе, рівень виконання – «в тапера не стріляють», але старається, вчиться. Другий гітарист – білорус Юрась, манера виконання співпадає з його активно-позитивним світобаченням, тому найбільше запам’ятались пісні «Крамбамбулі», решта ж – досить специфічний рок типу «Аукціона», «Крематорія» й ранніх Чайфів та ДДТ. Найперспективніший гітарист – Діана, репертуар легко перерахувати за допомогою пальців, але виконує з душею й за допомогою дуже красивого голосу. А ще, якось зовсім по-жіночому: пісні підбирає повільні, мелодійні й з емоціями. Навіть «Сніжинка» у неї спокійна. Підівчить текстів з акордами – буде чудовий гітарист, задатки має неабиякі. Ну і я разок узяв у руки «весло» - усі сміялись, що і було метою)

DPP2_3923
DPP2_3920DPP2_3922
Гітарні вечори

Дні спливають - в проямому знпаченні цього слова, ось уже декілька залишилось позаду. Водний світ і не думає завершуватись, а все розростається – перед очима все більше залитіих водою просторів й усе менше місць, де можна вийти на берег. Юрась якось знаходить у цьому світі русло річки й веде нас по ньому. Майже завжди знаходить. А як ні – байди опиняються у чомусь схожому на підтоплені сади, де думаєш «шкода що паводок не восени, можна було б фруктами прямо з дерев ласувати». Після чого довго вигрібаємо, іноді продираючи байду через хащі.

В переддень Великодня, на 5-й день мандрів, вперше побачили невеликий «осередок цивілізації людей» - насосну станцію поруч із якимось залишком мосту. Кльово це - повноцінно жити на лоні матінки природи, забуваючи про цивілізацію. Пасху же ми зустріли як Новий Рік – дочекались до опівночі, голосно привітали у більшості сплячу групу з завершенням Великого Посту й повкладались спати, а на ранок вже зловживали усіма її атрибутами – пасками, крашанками й самбуками. Самбукінг в невеликих кількостях сприяє створенню ще більш позитивної атмосфери у групі. Особливо якщо це відбувається на воді, на «байдамарані» - плавзасобі з декількох байд, які поєднуються руками та намірами. Вимкнений телефон відверто радує і повертатись до Києва особливо не хочеться. Радий, що у тебе покращився настрій, заради цього варто ловити зв’язок. Тоді ж попрощались з білорусами – за декілька днів ми до них непогано призвичаїлись й розлучатись не хотілось.

А природа дарує раз за разом чудові заходи сонця.


DPP2_3958

Самбукінг на байдамарані

DPP2_3954
   DPP2_3963
Йога на березі та місток в нікуди

image

Байдамаран

DPP2_3967

Захід сонця неподалік гирла Ствіги

Нарешті висадились у селі. Мета – поживитись дарами сільського господарства, за звичай у селах з цим проблем нема. Але білоруси – відомий партизанський народ, от і тепер знайти когось потрібного виявилось неможливо, незважаючи на колективну підтримку жителів села – ні Юрчика, ні Раїси Степанівни, ні інших рідкісних власників «носіїв» молочної продукції виявити так і не вдалось. По подвір’ях ходили, по стайнях гукали, у вікна-двері тарабанили, «яйко, курка, млеко, давай» уже теж кричали – нікого потрібного так і не знайшли, просто тактика «випаленої землі» якась. Так що обмежились морозивом., пивом та тортиком «Пташине молоко» (яка не яка «молочка»).  А Діана трішки повправлялась в ролі няньки малюка, матуся якої побігла шукати для нас по селу порцію необхідної інформації.

DPP2_3971

Няня з річки

Невдовзі після «партизанського» села вийшли в Прип’ять! Води й так було суцільне море, а це взагалі стало до неможливості багато, місце для табору ледве знайшли на невеликому клаптику суші посеред залитих водою дубових лісів та прибережних луків. На місцях стоянок, наполегливо рекомендованих нам адміністрацією парку для ночівлі, мирно визирали з води верхівки столиків та дахи альтанок…

Ввечері просто ходили на розвантажених байдах в своє задоволення поміж тими заворожуючими розлогими дубовими гаями, сповненими хлюпоту хвиль та гелготіння безлічі птахів. Відкрили острів – невеликий вихід суші на якому не було взагалі нічого крім багатоголосого пташиного співу, двох косуль, які побачивши мою висадку дременули через протоки куди подалі й відчуття, що ми дійсно відкрили цей острів. Прогулянки на полегшених байдах такими місцями приносять багато неквапливої, естетичної насолоди. На довершення – поетичний вечір. Як виявилось, туристи-водніки вірші не тільки знають, а й, місцями, їх створюють – у одного з учасників відбувся невеликий бенефіс авторської поезії, а згодом уже різні Гумільови з Симоненками посипались. Красиво.  

DPP2_3979
DPP2_3978 DPP2_3983 

_938

Зачарована Прип"ять

Наступні дні обіцяли більше навантаження – як мінімум декілька 50-60 кілометрових дистанцій між місцями ночівлі очікувалось. Молотили таки більше й насиченіше звичайного, але я б не сказав, що давалось складно. Водний похід такими ось непроторенними шляхами дарує багато задоволення, проте за насиченістю вражень з гірським походом його важко порівняти – попередні дні не забуваються так швидко й важко відірватись від різних непотрібних думок.а. Особливо на Прип’яті, де швидка течія й так несе нас куди треба й нічого не заважає гребти

Молотили ми, молотили, 50 км з гаком «натрекали», й ось уже з’явився на горизонті високий берег Прип’яті - заплановане місце ночівлі. Але не судилось, вискочивши з-за останнього повороту випадково виявили на місці стоянки не позначену на жодних картах…. резиденцію Лукашенки: чотири солідних палаци та купу різної інфраструктури. Непогано, проте на тлі нашого Міжгір’я якось не солідно. Фоткали швидко й по мінімуму помітно – хто ж знає цих презіків, а ну як шпигунів а нас запримітять? 

DPP2_3994

Не позначена на картах резиденція президента Білорусі.

Відразу за резиденцію наткнулись на давно обіцяних нацпарком єгерів, які мали провести нас по тій території парку, яку ми сьогодні вже здолали. Єгеря привітались, махнули рукою «вам туди» й попрощались! Не те, щоб ми проти їхньої мінімальної участі в наших справах – швидше дуже навіть за, але враховуючи, що за прохід територією нац. парку ми заплатили по 100 грн. з особи, могли б якось і більше участі в нашому комфорті взяти.

Зате ночували на такому ж високому березі, як у Лукашенки – з таким же неймовірним краєвидом на долину Прип’яті і сосновим лісом за спиною. Табір довелось, як у горах, тарабанити вверх по крутому схилу, але краєвиди були того варті!   

DPP2_3997
DPP2_39103  DPP2_3995 

DPP2_39135

Розливи Прип"яті та високий берег

Ввечері наше чергування – знайомлю групу з азами «студентської» кулінарії, де усе наявне їстівне кромсається, скидається до купи й з часом стає смачним. З кожним вечором комарів стає все більше, станом на тепер вони уже хмарами літають в призахідний час, забиваючи собою усі відкриті отвори організму. Антикомариними засобами, здається, смакують як приправою. Далі звичайні туристські розваги – пиво, "крокодил" й лекція про штучний інтелект!

Дньовка! Чи півдньовка? Взагалі, на сьогодні заплановано "африканське" сафарі по білоруських лісах – в національному парку «Прип’ятський» Наміри на другу половину дня напряму залежать від тривалості половини першої – не то прогребти трохи, не то пробайдикувати в таборі. Як і очікувалось – байдики в кінці кінців перемогли. Але до того нас декілька годин возили навколишніми красотами.

Сафарі відбувається у величезному вольєрі, площею 5000 га. Бусик їздить старими німецькими антипартизанськими дорогами посеред густого лісу з годівницями, які подекуди змінюються пасовиськами. У вольєрі мешкає просто безліч кабанів – якщо судити з частоти їх появи (близько двох тисяч, кажуть). Лані та косулі теж трапляються часто, але тікають швидко. Кажуть, є у них одна біла лань-альбінос - нам, на жаль, не трапилась. Зате вразили стада граціозних благородних оленів на галявинах та у лісах – такого я до сих пір ще не бачив, захопливе видовище. Ще сподобались щойно народжені поросята – смішнючі такі! Іншу місцеву гордість – зубрів, зустріти не вдалось, хоча ми уже й намагались думки саме не них концентрувати. Супровід – симпатичний науковий працівник, кяка із задоволенням розповідала, що знала, сплкувалась, про що могла, а ількість дозволів у нас її відверто дивував.  

Безименив1
DPP2_39112 DPP2_39114 
Олені й кабани на берегах Прип"яті.

Після сафарі прогулялись Агро-містечком Лясковичі й відвідали місцевий музей. Агро-містечка, то таке білоруське ноу-хау в спробах запобігти вимиранню сільської місцевості. По кількості жителів й сферах їх зайнятості – село, по рівню розвитку інфраструктури – місто, по благоустрою – Європа, по ефективності – історія замовчує. Прогулюватись такими охайними містечками приємно в будь-якому випадку. Музей природи такий же блискучий та новенький, як і місто, і з симпатичним персоналом. Експонати – багата та різноманітна місцева природа, стандартний «набір» етнографії й не дуже багатий історичний матеріал.  

DPP2_3927

Лясковичі, з нашим симпатичним супроводом

DPP2_3928

Винаходимо нові пози для фото
  DPP2_39125
Як козаки лист вдячності працівникам музею писали

Екскурсія затягнулась, тому вирішуємо днювати  остаточно. Єдине чим займались того вечора – вели тривалі та розумні теревені (як не як – 4 кандидати наук у складі групи). Тематика різноманітна: література, економіка, мистецтво, медична фізика, штучний інтелект,  більш риторичні речі, типу особистісних цілей, пріоритетів й т.д. Приємно слухати професіоналів у своїх галузях. Під час руху от якось не вистачало таких розвиваючих теревень.

Дівчат наших ці вумні діалоги (тобто розмови, де, на відміну від суперечок, точка зору здатна змінюватись) скоро задовбали й вони подались грати у поле волейбол. А ми так заспілкувались, що забули про плани провести груповий майстер-клас з масажу й пограти у зґвалтування.

Зате пара наших козаків не забула знайти таки село з молоком – далеко не перше з оглянутих за вечір й далеко не найближче до табору, за що отримали горде наймення «мілкхантери». Попереднього дня вони теж намагались щось роздобути, але принесли до табору виключно буревій сміху при розповідях, про єдину знайдену ними козу й ту – "щойно народили". А я, в свою чергу. не забув про глінтвейн.

Рушаймо далі вниз по Прип"яті: пейзажі знову зачаровуються, а ми знову майже лосимо – цього дня здолали 57 км у пошуках ночівлі в залитому водою всьому. На річці нарисувалось судноплавство – раз за разом розминаємось з судами різних габаритів. Ледве знайшли невеликий острівець під табір, типу «для робінзонів» - з симпатичними навколишніми пейзажами, отарами комарів, гнусом, який теж встиг повилазити та теплою водичкою у річці. Козацький куліш з підручних засобів, сподобався, здається, навіть комарам - в казан і тарілки вони злітались хмарами.
image
DPP2_39153 DPP2_39155
Судноплавство на Прип"яті
DPP2_39148

DPP2_39146image
Обідаєм,  де прийдеться

Прип’ять, водний похід

"Копати заборонено"

Прип’ять, водний похід


Зупиночка
DPP2_39144 DPP2_39151

Прип’ять, водний похід
 Вниз по Прип"яті - летимо! 

Похід завершується, ми уже солідні річкові люди – прання з борту, речі сушаться повсюдно на «кораблі», записи в блокнотику теж уже не відпускаючи весла роблю. При бажанні, здається, і кулінарити на борту можемо – тільки от попа затерпне стільки сидіти. Подородувати - це круто!

Мене не страшить буря ані грім,
Просторий світ – це є для мене дім,
Я мандрував по горах, долинах,
Голубе небо – це для мене дах.

Єдиний відносно постійний об’єкт в полі зору – Діана. Спостерігати цікаво: в частині похвилюватись вона чимось схожа на мою бабусю – після раптового імпульсу думок у мозок усі попередні розмови з того чи іншого приводу перестають існувати й рішення приймаються, виходячи з щойно народженої інформації. Взагалі, добра і мила дівчина – навіть комашок, які її лякають до крику, в жодному разі не дасть убити. Світосприяняття: спокійно-творче з імпульсивними вкрапленнями, життям насолоджується переважно мовчки, проте із захопленим виразом обличчя. Їй усе подобається, за похід відчутно вирівс об"єм... мускулатури на руках, а капелюх, кольору моєї тільняшки – дуже гармонійно виглядає зі сторони.

Прип’ять, водний похід


Прип’ять, водний похід
Погляд капітана на матроса й навпаки

  Наприкинці походу природа подарувала зустрічі з лосем, беркутом та різними дрібнішими персонажами. Знову вправляюсь у "студентській" кулінарії варимо на обід юшку – «тяп-ляп і зверху скотчем», тобто все до купи і банку сардин зверху. Усім чомусь подобається. Купатись уже зовсім тепло, а от до комарів тим часом додався гнус – так та мошкара сонця не боїться й вигризає шкіру шматочками, комарі на їх фоні виглядають мало не гуманістами. Місцеве населення ходить виключно з гілками, букетами й опахалами й постійно відганяє від себе мошкару. Серед групи раз за разом лунає думка: «к у цих краях взагалі люди живуть?»  Для захисту він гнусу медик активно порскає групу засобом від кліщів.  

Рухаючись широкими розливами й залитими лісами, в голові вкотре крутяться асоціації з різними відомими образами: ми ніби діти капітана Гранта на австралійській річці (а що? – проспати ми що завгодно можемо – навіть чергування, і типаж «Паганель» свій у нас є); чи - експедиція десь по Амазонії (Ельдорадо, ти де, зовсім не проти тебе знайти!), чи - козаки в плавнях Дніпра або на сибірських ріках. Відчуття є, одним словом, і це теж те, що подобається в подібних мандрах.  Блукаючи цими водно-комариними манграми відчуваєш себе  частинкою тієї незначної сукупності людей, яка своїми подорожами здатна відкривати щось нове у цьому світі, у собі, чи ще де інде  Паралельно підбиваю групу сходити на фільм "Кон-Тіка" після походу, про відому подорож Хеєрдала! Колега же, свого роду!

Мене не спинить море, океан,
Мене не страшить навіть ураґан,
До невигод всіляких я привик,
Моє знам'я – подертий черевик. 

Фініш походу – під високим берегом, до якого дістались через поле. До Мозиря звідси кілометрів 20. Байдарки готуються до "архівації" в освітлення просто чарівного призахідного сонця.. Ввечері читаємо вголос різні непогані і водночас заколисуючі оповіданнячка.

Прип’ять, водний похід

Посеред поля 

Прип’ять, захід

Прип’ять, захід


Завершення походу

Останнього дня у Білорусі урізноманітнили двотижневі «водні процедури» прогулянкою по Мозирю: з викупом заброньованих квитків на автобус до Києва, оглядинами цього милого містечка, екскурсією до бутафорського замку та краєзнавчого музею (картина з зображеним життям первісних людей до сміху нагадувала наш табір на Прип’яті), з прогулянкою доглянутою набережної, а також із дегустаціями продукції місцевого харчопрому і, увага, інтерв’ю зі спеціально присланим до нас з Мінська журналістом! Здається ми серйозно поставили на вуха усю країну своїм походом – слідкуйте тепер за оголошеннями в пресі…


Мозир
DPP2_395 DPP2_39174 
Мозир та журналіст Павло

А мою розповідь закінчено! До нових зустрічей.

Гори, гори, життя бурлацькеє,
Життя байдуже, ах, ю_ нацькеє, 
Царить над нами сила власная, 
 Горить усе любов прекрасная.

Все та ж псня невідомого автора